Особливості становлення політичної системи України

Засоби масової інформації. Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань  політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах  політичні принципи й норми регулюють  політичні відносини, визначають дозволене  й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість і політична  культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під  впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти  політичного життя. Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків  населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

 

1.3 Функції політичної системи

Всі елементи політичної системи  взаємодіють і утворюють політичну  цілісність. Політична система взаємодіє  із зовнішнім середовищем (суспільством), прагне забезпечити стабільність і  розвиток цього середовища. Специфіка  функціонування будь-якого суспільства  виявляється через функції політичної системи:

• Регулятивна – виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою.
• Інтеграційна – вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм.
• Дистрибутивна (розподільницька) – передбачає розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління отримуються з економіки через оподаткування.
• Реагування – відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальними групами.
• Легітимізації – діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм.
• Політичної соціалізації – залучення людини до політичної діяльності суспільства.
• Артикуляції інтересів – пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політику.
• Агрегування інтересів – узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення.
• Політичної комунікації – припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.
• Стабілізації – забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.

Головним для функціональності системи є забезпечення стану  динамічної рівноваги шляхом адекватної переробки імпульсів.

 

1.4 Політична система України

Політична система тісно  пов'язана із середовищем, у якому  вона функціонує і розвивається, що зумовлює способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів  здійснення. Україна, як й інші постсоціалістичні  країни, перебуває на етапі трансформації  своєї суспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного  суспільно-політичного устрою до демократичної, соціальної, правової держави, а в  майбутньому — до високорозвиненого громадянського суспільства.

Україна подолала початковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності й набуття атрибутів  державності — і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої країни з політичною та економічною визначеністю. Але цей процес відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.

Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося  здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загально цивілізованих правил і норм. Посилюється  апатія людей до діяльності владних  структур: сподівання на оптимізацію  суспільно-політичного та економічного життя після парламентських виборів 1998 та 2002 років не виправдалися. Влада  в особі всіх її гілок неухильно  втрачає довіру народу. Країна переживає  своєрідний синдром політичної перевтоми. Результати соціологічних опитувань, проведені в жовтні 1998 p. україно-американським  Центром стратегічних досліджень, свідчать: 48,5% опитаних вважало, що реальна влада  у країні належить кримінальним структурам, мафії, 37,2% — “приватному капіталу”. І лише 14,6% респондентів стверджували, що влада належить Президентові, 11,4% — уряду, 9,2% — Верховній Раді, 10,1% — місцевим органам влади; 78,9% відповіли, що інтереси народу влада  не захищає; 58,5% вважали, що правосуддя в Україні несправедливе і  не захищає права та інтереси громадян. Цифри засвідчують невдоволеність владою загалом.

Складна ситуація і в економічній  сфері. Процес формування ринкової системи  в Україні розпочався за відсутності  зрілих ринкових структур, досвіду  поведінки економічних суб'єктів  у ринковому середовищі. За переважання  державної власності значно деградувало  державне управління економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже половину промислового і сільськогосподарського потенціалу. Зовнішній борг її на початок квітня 2001 p. становив 10,33 млрд дол. На його обслуговування тільки в 1999 p. витрачено 2,5 млрд дол.

Економічні труднощі спричинені не тільки необхідністю подолання потворних  явищ адміністративної системи, а й  серйозними управлінськими помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну неузгоджену  діяльність законодавчих і виконавчих владних структур, відсутність стратегії  ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв'язків з пострадянськими  державами, а також з державами  Центральної і Східної Європи українська економіка ризикує опинитися  на узбіччі світового економічного процесу.

У соціальній сфері не вдалося  подолати поглиблення майнової нерівності, зупинити процес зубожіння переважної частини населення. Для соціальне  незахищених прошарків населення  дедалі гострішою стає проблема фізичного  виживання. Знецінено чинники, які  гарантують соціальну стабільність. Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічні та висококваліфіковані  працівники, залишають виробництво, переходять у торговельно-підприємницьку сферу.

У сфері ідеологічній посилюється  криза духовності, невпевненість  багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну  сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, наростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених  для критики зон, збідніння інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася  Україна на зламі XX— XXI ст., є системною  за своїм характером. Відповідно перед  суспільством постало питання, якою має бути політико-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього окреслилося  два підходи. Прихильники одного з них стверджують, що “оптимальною формою організації буття нації  на сучасному етапі може бути тільки національна держава”, поза як молода українська державність є не просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком  багатовікової боротьби українського народу за збереження власної етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.

Безперечно, національна  ідея (національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована  в політико-ідеологічній доктрині державотворення. Але в багатонаціональній державі, якою є Україна, вона — надто делікатний інструмент, невміле поводження з  яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу  вважають, що пріоритет у державотворенні  має належати громадянсько-правовій ідеї. В Україні суб'єктом права  на самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ  загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне громадянське суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове будівництво.

Перехід від командної  економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи  до демократичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність відповідної  політичної культури населення, формування національного менталітету, адекватного  ринковій економіці та плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна  думка орієнтує громадян на дотримання ними своїх обов'язків і повагу до держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізованому співробітництві  зі співвітчизниками, то в Україні  на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої  особи, так й інтересів держави.

Національна ідея має сприйматися  більшістю населення України, позаяк вона, за словами академіка П. Толочка, — не етнічна, а державно-політична  категорія. Для національної ідеї, спроможної консолідувати народ України  на будівництво нового суспільного  устрою, потрібна політична нація, до якої в Україні належать українці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Становлення політичної нації можливе лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості тощо.

Проте, сьогодні в нашій  державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності  механізму стримувань і противаг.

Якщо узагальнити, то політична  система України характеризується як:

• перехідна від неправового до правового типу;
• легітимна для більшості населення;
• перехідна до втілення консесуальної моделі соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);
• миролюбна, неагресивна;
• позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;
• система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи "соціальної держави ";
• світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);
• етатизована (одержавлена);
• система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;
• система з політичним домінуванням певних соціальних верств "реформованої традиційної номенклатури ", нової "номенклатури " та ін.

Основними напрямками формування і розвитку політичної системи України  є:

• побудова демократичної соціальної правової держави;
• утвердження громадянського суспільства;
• подальший розвиток й вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;
• зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи;
• вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

В нашій країні політична система має ряд недоліків і проблем які існують в кожному суспільстві. Основна причина недосконалості політичної системи України полягає в тому, що політичні сили керуються у своїй діяльності не правовими нормами, а груповими інтересами. Саме тому політична система лише частково забезпечує реалізацію своїх функцій, оскільки її інститути не зазнали глибокої трансформації у сучасну плюралістичну політичну систему, не спрацьовують саморегулюючі механізми ринкової економіки і громадянського суспільства.

Також істотним недоліком  політичної системи України є недорозвиненість форм політичної конкуренції і конструктивної співпраці внаслідок збереження рецидивів тоталітарної політичної культури, незрілих елементів громадянського суспільства, мафіозних каналів розподілу ресурсів на базі державного монополізму в економіці і державного протекціонізму в політиці.

Сьогодні вже стало  очевидним, що політична система, яка склалася в України неспроможна, на моє переконання, забезпечити ні стабільне функціонування державної влади, ні цілеспрямоване ефективне розв'язання завдань демократичної модернізації суспільства. І ця не здатність не в останню чергу обумовлена інституціональною: адже побудова владі що відтворює безвідповідальність основних політичних суб'єктів, не може бути ефективною за визначенням.                                                             

Самостійна політична  система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування, і ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Зрозуміло, що розв'язати названі та інші проблеми  політичної системи можливо, лише змінюючи чинну Конституцію України.