Парламент, його структура та функції

ЗМІСТ

 

1. Основні форми правління держави.

 

2. Форми територіального  устрою держави.

 

3. Парламент, його структура  та функції.

 

4. Список використаних  джерел.

 

1. ОСНОВНІ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВИ

 

Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їx взаємини з населенням.

Існують дві основні форми  державного правління — монархічна й республіканська.

 

Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена а руках однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха.

Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

 

Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).

 

Залежно від ступеня обмеження  влади монарха конституційні  монархії поділяють на дуалістичні  і парламентські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем´єр-міністра. Ця форма правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 p.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем´єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.

 

Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

 

Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно  з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду  — перед президентом або парламентом  — розрізняють три форми республіканського  правління:

 

— президентську,

— парламентську,

— напівпрезидентську.

 

Президентська форма  правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право “вето” — не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. повноваження президент Проте в разі порушення конституції країни, він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотримання особливої процедури — імпічменту (процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

 

Парламентська форма  правління. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем´єр-міністр) — фактично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем´єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.

 

Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського  правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент — глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем´єр-міністра, які підлягають обов´язковому затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем´єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду.

Уряд відповідальний перед  парламентом, проте можливості парламентського  контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на основі загальних виборів, має право  розпуску парламенту. Така система  діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

 

2. ФОРМИ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО  УСТРОЮ ДЕРЖАВИ

 

Територія — одна з основних ознак держави, що визначає простір, на який поширюється суверенітет і влада держави. Під територією розуміється не тільки сухопутна її частина, а й водні і повітряні простори над ними. До території морських держав безпосередньо примикають, хоча до неї не входять, континентальний шельф та виключна економічна зона.

 

У світі немає такої  держави, територія якої не поділялася б на певні частини. Навіть найменші країни не можуть обійтися без поділу своєї території. Територіальний устрій дає відповідь на питання про  те, як організована територія держави, з яких частин вона складається, який їх правовий статус, як будуються взаємовідносини  центральних органів з місцевими.

Територіальний устрій необхідний для здійснення найрізноманітніших державних функцій. Насамперед відповідно до територіального устрою будується  система державних органів та самоврядних органів на місцях. Він  також сприяє збалансованому розвитку всієї території; створенню сприятливих  умов для задоволення матеріальних, соціальних та культурних потреб громадян тощо.

 

Сутність територіального  устрою України відбивається в його принципах, які визначені в Конституції  України (ст. 132). До них належать такі: єдність та цілісність державної  території; поєднання централізації  і децентралізації у здійсненні державної влади; збалансованість  соціально-економічного розвитку регіонів.

Сутність принципу єдності  й цілісності територіального устрою полягає в тому, що територія України  становить єдине ціле, що складові її частини перебувають у нерозривному взаємозв'язку, що на ній мають силу тільки закони України. Це знайшло відображення в ст. 2 Конституції, в якій записано: «Територія України в межах існуючого  кордону є цілісною і недоторканною».

 

Принцип поєднання централізації  і децентралізації у здійсненні державної влади означає, що в  Україні має бути така організація  території, яка відповідала б  інтересам держави і найповнішою  мірою інтересам окремих регіонів.

Надмірна централізація  влади може призвести до певних перекручень  у розбудові держави, зокрема  в економіці, оскільки не враховує всіх особливостей того чи іншого регіону. В свою чергу надання регіонам надто широких прав може призвести  до небажаних наслідків і навіть до розпаду держави. Проте міцність держави залежить від міцності регіонів. А щоб регіони всебічно розвивались, потрібно розширювати самостійність  і відповідальність органів місцевого  самоврядування у вирішенні завдань  життєзабезпечення і розвитку територій  з урахуванням місцевої специфіки  та соціально-економічних особливостей. Тобто суть цього принципу полягає  в оптимальному співвідношенні між  централізацією влади і децентралізацією функцій державного регулювання самоврядних територій. А тому потрібне чітке розмежування функцій між державою і місцевим самоврядуванням.

Принцип збалансованості  соціально-економічного розвитку регіонів сприяє розвитку всіх частин держави (міст, селищ та інших населених пунктів) з урахуванням соціально-економічних  чинників, екологічних, географічних і  демографічних особливостей, етнічних і культурно-історичних традицій. Суть цього принципу полягає у створенні  умов для рівномірного економічного І соціального розвитку всієї  території країни.

Охарактеризовані принципи спрямовані на оптимальне і ефективне  управління державою, чого можна досягти  лише за умови застосування всіх принципів  у єдності та тісному взаємозв'язку.

 

З територіальним устроєм  тісно пов'язана форма державного устрою. Форми державних зв'язків  бувають різні. Сучасні держави  за формою устрою поділяються на унітарні (прості) і федеративні (складні).

 

Унітарна держава — це держава, яка є єдиною, тобто до складу якої не входять інші держави. Вона характеризується тим, що її територія становить єдине ціле, що поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці. Унітарна держава має спільні для всієї країни органи влади (такі як парламент, уряд, верховний суд, єдині збройні сили, податкову систему), повноваження яких поширюються на всю територію. В унітарних державах діє, як правило, єдина система законодавства.

 

Україна відповідно до ст. 2 Конституції України є унітарною  державою. Водночас у її складі є  Автономна Республіка Крим. Проте  сам факт наявності автономії  у складі держави ніколи не був  обов'язковою ознакою федерації.

 

Федеративна держава — це держава, яка створена в результаті добровільного об'єднання двох або кількох держав, чи то внаслідок приєднання до держави територій зі збереженням їх певної державної відокремленості, чи то в результаті зростаючої автономії територіальних одиниць і набуття ними суттєвої політико-правової самостійності.

Територія федерації складається  з території держав, що до неї  входять. У результаті об'єднання  держав створюється нова союзна держава, а тому зв'язки між членами федерації  мають державно-правовий характер.

Статус федерації та її суб'єктів визначається конституціями  федеративних держав. Суб'єкти федерації  суверенітетом не володіють, а тому не мають права виходу із неї. Парламент  федеративних держав завжди складається  із двох палат, в одній з них  представлені суб'єкти федерації. Федерація  характеризується тим, що поряд з  федеральною конституцією, федеральними органами державної влади та законодавством свої конституції, закони, свою систему  законодавчих, виконавчих та судових  органів мають і її суб'єкти.

 

Для федерації характерне конституційно установлене розмежування компетенції між федерацією у  цілому та її суб'єктами. До відання  федерації належать найважливіші питання  державного життя: зовнішня політика, оборона країни, фінанси, оподаткування, організація федеральних органів, розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації.

Компетенція суб'єктів федерації  у цілому ширша, але вона зводиться  переважно до питань, що не потребують однакового регулювання. До них віднесені  організація органів місцевого  самоврядування, громадський порядок, охорона довкілля, встановлення місцевих податків та ін.

Федеративні держави характеризуються також наявністю федерального громадянства та громадянства суб'єктів федерації.

Сутність федерації багато в чому залежить від того, яке  значення в їх організації має  національний фактор. Так, деякі федерації  побудовані за національною ознакою, інші — на територіально-національній основі, треті — на суто територіальній основі.

Історія свідчить, що найбільш стійкими федераціями є федерації, створені на територіальній основі. А  федерації, які будувались за національно-територіальною ознакою, такі як колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина з падінням соціалізму розпалися, тому що національний фактор зумовлює сепаратистські спрямування, що й приводить до розпаду федеративного  союзу.

 

Історично відома ще й така форма міждержавного союзу, як конфедерація. Конфедерація — це союз двох або кількох самостійних держав, що об'єднались для досягнення певної мети, головним чином зовнішньополітичного та воєнного характеру. Таке об'єднання держав, проте, не створює нової держави, оскільки кожна держава такого союзу зберігає свій суверенітет. Звідси і найбільш кардинальна відмінність конфедерації від федерації. Федерація є союзною державою, або інакше це — одна спільна держава, тобто державно-правове об'єднання. На відміну від цього конфедерація — це не одна нова держава, а союз держав, тобто міжнародно-правове об'єднання. З такою кардинальною відмінністю даних форм об'єднання пов'язані й усі інші їх відмінності. Так, конфедерація не має суверенітету, бо суверенітет належить державам, що входять до неї: проявляється це, зокрема, в тому, що ніякі рішення союзної влади не мають сили на території держав, що входять до складу конфедерації без її згоди. Є відмінності й у правовому статусі території. Федерація має єдину територію, що утворилася в результаті об'єднання територій держав у одну союзну. У конфедерації нема єдиної території, тут є територія кожної окремої держави, що входить до конфедерації, а тому кожний член має право на сецесію, тобто право на вільний вихід із неї.