Парламент, його структура та функції

 

Існує суттєва відмінність  і у системі державних органів  федерації і конфедерації. У конфедерації створюються не всі загальнодержавні органи, а тільки ті, які необхідні  для здійснення завдань окремо виділених  за договірними актами. Зокрема, не створюються судові органи, обмежене коло органів виконавчої влади. Хоча в конфедерації і створюються деякі спільні органи, що вирішують загальні для союзу держав питання, однак акти цих органів не обов'язково діють на території кожної держави, що входить до цього союзу. Навпаки, будь-яка держава цього союзу користується правом нуліфікації, тобто правом відмовитись від застосування актів, прийнятих органами конфедерації.

Відмінність полягає і  в тому, що федерація має спільну  грошову систему, тоді як у конфедерації в кожній державі — своя валюта. По-різному в них вирішується  і питання про громадянство. У  федерації існує єдине громадянство, тоді як у конфедерації нема і не може бути єдиного громадянства. У  кожної держави, що входить до конфедерації, своє громадянство.

 

Конфедерація як форма  об'єднання держав — досить рідкісне утворення. Утворювались конфедерації на різних етапах історії і після  нетривалого існування розпадались  або перетворювались на федерації (США, Німеччина, Швейцарія). Історія  конфедерацій свідчить, що ця форма  була поширеною, головним чином, у XIX ст., а в сучасному світі вона не використовується. Щоправда, спроба створити конфедерацію була і в XX ст. Так, у 1982 р. дві африканські держави —  Сенегал та Гамбія об'єднались у  конфедерацію (Сенегамбію), але вже  у 1989 р. вона розпалася, ще раз підтвердивши нестійкість таких об'єднань держав.

 

Була спроба й іншого характеру  — перетворити федерацію на конфедерацію. До неї вдавалися, щоб не допустити  розпаду колишнього СРСР, проте й  вона виявилася безрезультатною, тому що не знайшла порозуміння серед  керівників держав колишніх союзних  республік. Це й не дивно, бо, як засвідчує  досвід конфедерацій, в її межах  державам не вдається налагодити стійких, тривалих взаємовигідних відносин.

 

3. ПАРЛАМЕНТ, ЙОГО СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ

 

Парламент (англ. parliament, франц. parlement, від parler — говорити) — це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави.

 

Парламенти є виборними  й колегіальними органами держави, які функціонують за умов демократичного правління. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному  рівні, у федераціях — також і  на рівні їх суб'єктів. Визначальними  характеристиками парламентів є  їхня структура, порядок формування та обсяг компетенції.

 

Основною ознакою структури  парламентів багатьох країн є двопалатність, або бікамералізм. Історично сформувалися три основних причини бікамералізму. Другі, або верхні, палати вводились, по-перше, для представництва аристократії, по-друге, для стримування радикалізму нижніх палат, по-третє, для представництва на загальнодержавному рівні інтересів суб'єктів федерації у федеративних державах.

 

Найважливішими елементами структури палат парламентів  є парламентські фракції, керівні органи і комісії, або комітети.

 

Парламентські фракції утворюються за ознакою належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, представленої у парламенті. Фракції звичайно формуються із членів однієї політичної партії, хоча в деяких країнах існує практика утворення спільних фракцій із представників кількох партій, що проводять єдину або близьку лінію в політиці. Утворення фракцій на непартійній основі зазвичай забороняється, хоча є й такі країни, де, крім партійних фракцій, у парламентах функціонують об'єднання депутатів за іншими ознаками — спільних професійних інтересів, регіональної належності тощо. Перехід депутатів з однієї партійної фракції в іншу унеможливлюється за допомогою різних засобів як юридичних, так і політичних.

 

Важливим елементом внутрішньої  структури палат парламентів  є їхні керівні органи, які можуть бути одноособовими або колегіальними. В одних країнах керівництво палатами здійснюється одноособово їхніми головами. В англомовних країнах одноособовий голова парламенту або нижньої палати називається «спікером» (англ. speaker, від speak — говорити). Основне завдання голови — організація функціонування парламенту і проведення його сесійних засідань. У більшості країн світу керівну роботу в палатах парламентів здійснюють виборні колегіальні органи — президія, бюро, правління тощо.

 

Найголовнішим елементом  внутрішньої структури парламентів  є комісії (в англомовних та деяких інших країнах вони називаються комітетами), які бувають кількох видів. Основними з них є постійні комісії, головна функція яких — детальний розгляд законопроектів. У двопалатних парламентах постійні комісії, як правило, утворюються в кожній з палат. Постійні комісії звичайно мають спеціалізований характер, їхня предметна компетенція у цілому відповідає загальній структурі уряду. В багатьох країнах утворюються також постійні комісії, діяльність яких пов'язана з роботою самого парламенту, наприклад комісії з питань процедури і регламенту, депутатської етики тощо.

 

Крім постійних комісій, у парламентах створюються також  спеціальні, слідчі та деякі інші комісії, які здебільшого діють на тимчасовій основі.

 

Порядок формування парламентів  часто перебуває у прямій залежності від їхньої структури. Нижні палати парламентів так само, як і однопалатні  парламенти, майже завжди формуються шляхом прямих виборів. Загальнонаціональний представницький характер парламентів (нижніх палат) часто відбивається у  їх назвах: «національні збори», «народні збори», «державні збори», «палата  представників», «палата громад», «палата  депутатів» тощо. Верхні палати, які  найчастіше мають назву «сенат», можуть формуватися шляхом прямих і  непрямих виборів, призначення, а також  комбінації цих способів. Причому  чим далі процес формування верхніх  палат віддалений від виборчого  корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції.

 

До найважливіших функцій  парламентів належать законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади (уряду). Серед функцій парламенту також виокремлюють судову й зовнішньополітичну, які мають супутнє значення.

 

Основним завданням парламентів  є прийняття законів. Теоретично лише парламент має суверенне  право приймати закони. Проте в  сучасних державах законотворча діяльність парламенту втратила суверенний характер. Частина законодавчих повноважень  делегована уряду і главі держави. У країнах з парламентарними  формами правління центром нормотворчості фактично є уряд, який через парламентську  більшість визначає роботу парламенту.

 

Одним із найважливіших повноважень  парламенту є контроль за діяльністю уряду. Сучасна практика знає такі основні  методи парламентського контролю за діяльністю уряду: 1) постановка питання  про довіру урядові. Може бути ініційована  як парламентом, так і урядом. Винесення  вотуму недовіри уряду в цілому або  окремому міністрові викликає їх відставку; 2) резолюція осуду. Вноситься лише з ініціативи парламенту. Правові  наслідки прийняття резолюції осуду  такі самі, що й у разі винесення  вотуму недовіри; 3) інтерпеляція (від  лат. interpellate — переривання промови, порушення) — це звернена до уряду  чи окремого міністра вимога групи  депутатів дати пояснення щодо проводжуваної  ним внутрішньої або зовнішньої політики чи з якого-небудь конкретного  питання. Може спричинити постановку питання  про довіру урядові; 4) усні й письмові запити депутатів. Використовуються ці методи, як правило, в країнах з парламентарними формами державного правління.

 

Похідним від поняття  «парламент» є поняття «парламентаризм». За визначенням українського правознавця В. М. Шповала, парламентаризм — «це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу».

 

Парламентаризм означає  не просто наявність парламенту, а  його верховенство у сфері законодавчої влади і провідне становище в  системі вищих органів державної  влади. Парламентаризм не може існувати без парламенту, його основою є  саме сильний і повновладний парламент. Але парламентаризм водночас є такою  властивістю парламенту, якої він  може й не мати. Парламент може існувати без істотних елементів парламентаризму, що є характерним для авторитарних і тоталітарних політичних режимів.

 

Юридичними проявами парламентаризму  є розмежування законодавчої і виконавчої влади, контроль парламенту за діяльністю органів виконавчої влади, привілейований статус депутатів та їх юридична незалежність від виборців (вільний мандат). Парламентаризм передбачає наявність у країні впливових  політичних партій, досконалого виборчого  законодавства, чітку політичну  структурованість парламенту, формування у ньому сталої більшості, жорстку  партійну дисципліну. За відсутності  необхідних умов становлення парламентаризму  парламент може перетворитися на безплідну говорильню, а депутатський мандат використовуватиметься ніким  не контрольованими депутатами для  вирішення особистих справ.

 

Парламенти були і є  ареною для узгодження соціальних інтересів, розв'язання наявних у суспільстві  соціальних і політичних суперечностей. Вони активно використовуються політичними  партіями для пропаганди й реалізації своїх програм та демократичної  боротьби за владу.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Крилюк Ф. М., Обушний  М. І., Хилько М. І. Політологія / Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько ; К. : Здоров'я, 2004. — 776 с.

 

2. Шаповал В.М. Конституцiйне право зарубiжних країн / В. М. Шаповал ; К. : Артeк, 1997. — 264 с.

 

3. Шляхтун П.П Політологія (теорія та історія політичної науки) / П. П. Шляхтун ; К. : Либідь, 2002. — 576 c.