Партійна система в сучасній Україні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Партійна система в сучасній Україні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2011 р.

ЗМІСТ

 

ВСТУП………………………………………………………………..……..
Розділ 1. Партійні системи та їх різновиди……………………………….
Поняття партійної системи в сучасній політичній науці…………….
Теоретичні підходи до класифікації партійних систем……………...
Розділ 2. Становлення партійної системи в Україні……………………..
2.1 Фактори формування партійної системи України……………………
2.2 Етапи розвитку Української багатопартійності………………………
ВИСНОВКИ……………………………………………..……………….....
СПИСОК ВІКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………………

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність теми дослідження. Загальновизнаним сьогодні є той факт, що партійна система має велике значення для функціонування демократії. Партії виступають посередником між громадянським суспільством і державою та є одним з базових інститутів сучасного суспільства, без якого неможливо уявити існування представницької демократії. Представницька демократія передбачає прийняття владних рішень виборними особами, які отримують легітимні владні повноваження за допомогою інституту виборів. Через них народ визначає своїх представників і наділяє їх мандатом на реалізацію його суверенних прав.

Якщо партійну систему розуміти як сукупність політичних сил, представлених у вищому законодавчому органі держави, то вона буде виступати головним чинником, від якого залежить ефективна робота парламенту, а отже, політична система країни в цілому. Тому досить актуальним є встановлення чинників та механізмів, що впливають на стан партійної системи, яка перебуває у постійній взаємодії з виборчою системою та іншими елементами політичної системи суспільства.

Об’єктом дослідженняє партійна система України.

Предметом дослідження є сутність та типологія партійної системи  України.

Мета роботи: з’ясуватизміст поняття партійної системи в сучасній політичній науці та охарактеризувати сутність партійної  системи України.

Досягнення поставленої мети дослідження передбачає вирішення таких основних завдань:

- розглянути теоретичні підходи до класифікації партійних систем;

- з’ясувати закономірності та особливості партійної системи України;

- виділити етапи розвитку партійної системи України;

- дослідити чинники (фактори) еволюції партіної системи.

Методи дослідження. Під час написання роботи були використанні наступні методи:  порівняльний метод, описовий метод використовувася для загального уявлення та розуміння заданої теми, метод узагальнення був використаний для узагальнення всієї роботи у висновках.

Структура роботи. Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку викристаної літератури.

Закінчує роботу висновки та список використаних джерел та літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І. Партійні системи та їх різновиди

1. Поняття партійної системи в сучасній політичній науці

Невід’ємною складовою політичних відносин є стосунки між партіями, що найвиразніше виявляються на терені відносин до державної влади. Це означає, що партійні системи є складовими політичної системи суспільства загалом. [1, с. 201]

Насамперед необхідно визначитися з поняттям «партійна система», під яким розуміють:

• право партій на формування власної системи правління (С. Ньюмен);

сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, які прагнуть до представництва в ньому (Е. Каак, А. Ковтнер);

• сукупність відносин між легальне діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві (Є. Вятр, Л.Дунаєва);
• сукупність політичних партій, які існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня інституціалізації згідно з чинним законодавством (В. Євдокимов).

Праця Дж. Сарторі "Партії та партійні системи" також поділена на дві частини. У ній він обґрунтував тезу про те, що партійна система виникає за наявності більш ніж однієї партії. Можна співвідносити єдину партію з державою й обговорювати феномен "партійно-державної системи", залучаючи до обговорення і властивості партії, проте, - на думку вченого, - суворо кажучи, однопартійних систем не існує. Однак ця гіпотеза сьогодні надзвичайно активно дискутується іншими дослідниками партійних систем.

При аналізі партійної системи Дж. Сарторі запропонував враховувати не всі існуючі в державі партії, а лише істотні (т. зв. ефективна кількість партій). Він зазначав, що серед існуючих партій - частина є такими, які становлять лише тло партійної системи, не впливаючи суттєво на и конфігурацію. До числа істотних партій він відносить такі партії, які здатні визначати конфігурацію існуючої партійної системи. Він пропонує звертати увагу на ставлення політичних партій до існуючої в державі політичної системи, поділяючи політичні партії за цим критерієм на анти- та просистемні. Ці типи політичних партій відрізняються між собою насамперед рівнем ідеологічної дистанції. На підставі запропонованих критеріїв він розробив типологію партійних систем, яка сьогодні розглядається як базова: однопартійні системи, гегемоністські системи, системи з домінуючою партією, двопартійні системи, системи обмеженого плюралізму, екстремальне поляризовані системи, атомізовані системи.

У той час, коли партії вивчають спеціалісти з окремих країн, яких цікавлять партії як політичні інститути, партійні системи частіше привертають увагу тих учених, які займаються порівняльним аналізом політики. Література з партійних систем переважно стосується демократичних країн Заходу.

Усі вчені сходяться на тому, що партійна система, як і будь-яка інша, складається з частин, які взаємодіють між собою і становлять єдине ціле. Виходячи з цього, Лейн і Ерссон визначають партійну систему як "сукупність політичних партій, які діють у країні на основі відповідної організаційної моделі, яку характеризують властивості партійної системи". Але з приводу питання, які саме властивості концептуально є важливими для теорії партійних систем, серед учених не існує єдності. У складеному А. Ліпхартом списку зазначені такі властивості: 1) мінімальні виграшні коаліції; 2) тривалість існування уряду; 3) ефективна кількість партій; 4) кількість проблемних вимірів; 5) непропорційність результатів виборів.

Інші вчені додають до цих характеристик міжпартійну конкуренцію та нестійкість виборчих симпатій. Щоб визначити суттєві характеристики партійної системи, Лейн і Ерссон зробили факторний аналіз набору з 14 показників, виділених на основі пропозицій А. Лійпхарта, на матеріалі 272 виборів у 16 європейських країнах з 1920 до 1984 pp. і дійшли висновку, що європейські партійні системи мають п'ять головних вимірів: 1) Подрібленість, тобто коливання в чисельності та силі одиниць, які входять до партійних систем; 2) функціональна орієнтація, тобто відмінності між традиційними буржуазними партіями, релігійними та етнічними; 3) поляризація, тобто коливання в ідеологічній дистанції між партіями по ліво-праві шкалі; 4) радикальна орієнтація, тобто відмінності у ступені впливу лівих партій; 5) змінність, тобто відмінності в сумарній мобільності між партіями.

Учені також дійшли висновку про те, що основна проблема, яка виникає при вивченні партійних систем, полягає в аналізі змін виділених характеристик. Ці зміни можуть бути як результатом тривалих часових тенденцій, так і швидких (навіть раптових) змін.

В останні роки вимірювання динаміки партійних систем стало однією із основних тем порівняльної політології, однак спроб пояснити цей процес зроблено значно менше. Достатньо показовим для цього напряму є дослідження Р. Інглхартом постіндустріалізму і "нової політики". В роботі Т. Погунтке не лише виділені основні елементи "нової політики", але й висловлена гіпотеза про п'ять можливих способів її впливу на партійні системи: виникнення нових соціальних рухів, зростання впливу малих партій, відхід частини прихильників традиційно лівих партій до постматеріальних партій, відчуження носіїв "нової політичної свідомості" від політики і їхня відмова підтримувати традиційні партії, створення нових партій.

Поняття "партійна система" досить широко вживалося як незалежна змінна при порівняльному аналізі ефективності політичних систем. Здійснений аналіз 28 партійних систем, які функціонували у 1965-1975 pp., Дж. Б. Пауеллом (молодшим), виявив кореляцію між високим рівнем підтримки екстремістських партій і урядовою нестабільністю та масовим безладом. У пізнішій роботі співвідношення між рівнем підтримки екстремістських партій та нестабільністю, з одного боку, і безпорядками, з іншого, вчений розглядає окремо. Однак С. Ерссон та Я.-Е.Лейн виявили лише опосередкований вплив роздрібленості та поляризації партійної системи на соціальне безладдя та урядову нестабільність.

Найдосконалішою теорією, яка розглядає партійні системи, є теорія виборчих систем, згідно з якою партійні системи найчастіше виступають як залежні змінні. Основи цієї теорії закладені у другій частині книги М. Дюверже, де був сформульований так званий "соціологічний закон Дюверже", за яким одномандатні округи та вибори за системою звичайної більшості породжують двопартійну систему, а пропорційна виборча система веде до формування багатопартійності.

Докладний огляд дискусії про виборчі системи дає також А. Бле, доповнюючи його моделями, які пояснюють їхні наслідки. Розглядаючи аргументи на користь пропорційного представництва, вчений відзначає, що ця система "не викликає явної переваги над системою простої більшості в плані забезпечення політичного порядку в зрілих демократіях, а в нових демократіях вибір пропорційного представництва достатньо ризикований".

 

1.2 Теоретичні підходи до класифікації партійних систем

У сучасній політичній науці при дослідженні факторів, що впливають на формування партійних систем виділяються три основні групи підходів.

Перший з них спирається на вивчення взаємовпливів виборчих і партійних систем. Цей підхід був запропонований Морісом Дюверже, вперше вказав на залежність партійної системи від характеру виборчої системи або, як його називає сам автор, виборчого режиму. Саме цей підхід інституційного характеру є найбільш опрацьованим як в теоретичному аспекті, так і з точки зору методології. Традиційними дослідженнями в його рамках є дослідження, що аналізують відображення зміни виборчих систем на партійні системи, дослідження, присвячені проблемі вибору тієї чи іншої виборчої системи в конкретних державах або регіонах.

Другий підхід, умовно званий соціологічним, базується в першу чергу на роботах Ліпсета, Роккана і Лазарсфельда. Теорія Сеймура Мартіна Ліпсета і Стівена Роккана, описана в роботі «Структури розділів, які партійні системи і переваги виборців», виходить з ідеї про те, що дві революції, національна та індустріальна, породили основні лінії розмежування (cleavages). У ході національних революцій виникли дві лінії розмежування - конфлікт між культурою центру і підсилюються культурами периферії, що мають свої релігійні, лінгвістичні та культурні особливості, а також конфлікт між централізованою державою й історично зміцнилися привілеями Церкви.

Ще два розмежування виникли в ході індустріальної революції: конфлікт села і міста і конфлікт між робітниками і власниками. Соціальні розмежування визначаються в термінах соціальних установок і моделей поведінки і розглядаються як відображають традиційні ділення соціальної стратифікації.

На підставі ідей Роккана і Ліпсета отримав свій розвиток один з найстаріших підходів вивчення електоральної поведінки - розділ політичної географії. П. Тейлор виділив три базові напрямки в електоральній географії: 1) стандартний статистичний аналіз, або географія голосувань; 2) вивчення географічних чинників, що впливають на результати виборів; 3) моделювання розподілу місць між різними адміністративними утвореннями. Один з найвизначніших російських дослідників політичної географії Р. Ф. Туровський описав горизонтальні розколи, характерні для російського електорального простору. Перші два розколу (якщо брати за основу роботи Роккана, Ліпсета, Реммеле) є класичними: а) розкол «місто-село», 2) розкол «центр-периферія». Як підкреслює сам автор, цей розкол пояснює внутрішньорегіональні відмінності в поведінці виборців і значно гірше працює при міжрегіональним аналізі, в) розкол «Північ-Південь».

Для визначення географічних чинників, що впливають на голосування, Туровський використовує метод факторного аналізу. Посилаючись на західні джерела, він виділяє чотири базових географічних ефекту голосування.