Політичні погляди епохи середньовіччя

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 12 Сентября 2013 в 19:51, реферат

Описание работы

Епоха середньовіччя припадає на V - XVII століття. На протязі значного періоду політичні погляди активно розвивалися та зміцнювалися. Три великі етапи включає у себе ця еволюція:
1) ранньофеодальний (кінець V - середина ХІ ст.) на цьому етапі спочатку організовуються у великі, але слабко інтегровані монархії, але потім розпадаються на окремі політичні утворення;
2) етап розвитку феодального ладу (середини ХІ - кінець ХV ст.). Для нього характерні централізовані станово-представницькі монархії;
3) етап пізнього Середньовіччя (кінець XV - початок ХVII ст.). державність характеризується переважно абсолютними монархіями.

Файлы: 1 файл

Епоха середньовіччя припадає на V.doc

— 104.50 Кб (Скачать файл)

Епоха середньовіччя  припадає на V - XVII століття. На протязі  значного періоду політичні погляди  активно розвивалися та зміцнювалися. Три великі етапи включає у  себе ця еволюція:

1) ранньофеодальний (кінець V - середина ХІ ст.) на цьому  етапі спочатку організовуються у великі, але слабко інтегровані монархії, але потім розпадаються на окремі політичні утворення;

2) етап розвитку феодального  ладу (середини ХІ - кінець ХV ст.). Для нього характерні централізовані  станово-представницькі монархії;

3) етап пізнього Середньовіччя (кінець XV - початок ХVII ст.). державність характеризується переважно абсолютними монархіями.

Глибокий відбиток на розвитку політичної думки наклали християнство та римо - католицька церква. Впродовж цієї епохи Середньовіччя йшла жорстка боротьба між панством і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада (організація) повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава). За домінування церковної влади виступали Фома Аквінський, Августин, а за пріорі те світської - М. Падуанський, В. Оккам, А. Данте.

Філософ і психолог Фома Аквінський запозичив у Аристотеля ідею про людину, як “істоту політичну”, а також думку про те, що держава, як ціле, логічно випереджує індивідів, що її складають, й благо держави є важливіше за благо її громадян. Держава є необхідною; на її чолі стоїть світська влада, але вона є вторинною, бо всі види влади на землі є від Бога.

Головним завдання державної  влади є сприяння державному благу, збереженню миру і справедливості у суспільстві. Народ має право скинути владу несправедливого та жорстокого монарха, якщо він посягає на права церкви. Найкращою формою правління Фома Аквінський вважав монархію, зокрема такий її різновид, як монархія політична, у якій влада правителів залежить від закону та не виходить за його рамки.

 

Християнські доктрини. Особливість політичної думки доби феодалізму полягала в богословському трактуванні політики. Але водночас навіть видатні теологи тієї епохи часто посилалися на Арістотеля, роблячи свої узагальнення щодо розвитку сучасного їм політичного життя. 
 
В епоху Середньовіччя людська сутність із політичної була зведена до релігійної. Християнство перетворило гнучкі ідеали античних філософів на легкозасвоювані догмати. Релігійні догми одночасно стали і політичними аксіомами. їх суть досить чітко визначив А. Августин, який писав, що весь рід людський, життя якого від Адама до кінця цього віку є, так би мовити, життям однієї людини, визначається божими законами.., а керують ті, котрі піклуються, як чоловік—жінкою, батьки— дітьми, пани—рабами. Підкоряються ті, про кого дбають, як жінки—чоловікам, діти—батькам, раби—панам. 
 
Найяскравіше це виявляється у засновників християнської політичної теорії Ав-релія Августжа (354—430) і Фоми Аквінського (1226—1274) (табл. 4). 
 
Політичні вчення Середньовіччя 
 
— Розвиток політичної думки зусиллями релігійних діячів 
 
— Обгрунтування теологічної теорії політичної влади 
 
— З'ясування ролі релігії держави в політиці 
 
Політична думка раннього християнства 
 
— Раннє християнство здійснило «першу комуністичну революцію» у мисленні людства, проголосивши принципи свободи і рівності, незалежно від походження, майнового та політичного стану людей. Це відкривало шлях до становлення царства Божого на Землі. 
 
— Але згодом (особливо, коли християнство було офіційно визнане і перетворилось на пануючу релігію Римської імперії) у отців церкви з'явилися судження, що суперечили Новому Заповіту. За допомогою патристів імператори представлялись намісниками Бога на Землі; державна влада зі свого боку надавала церкві допомогу у боротьбі з єресями. 
 
— Одночасно в політичних доктринах патристів формувалася ідея про зверхність священної влади над світською. Особливу роль у відстоюванні цієї концепції відіграв єпископ Аврелій Августин (354—430). У його творі «Про державу Божу» думка про верховенство церкви в політичному житті сформульована ним як панування «світла над царством темряви» 
 
Розвиток середньовічної політичної думки на початку II тисячоліття 
 
— Середньовічні ідеологи та діячі церкви активно розробляли питання суті людини. 
 
— Батько схоластики англієць А. Кентерберійський (XI ст.), використовуючи постулати логіки, обґрунтував необхідність втілення Бога в людині. 
 
— Француз І. Солсберійський (XII ст.) високо оцінював роль римського права у вихованні людини. 
 
— Німець Альберт Великий (XII ст.) вважав особливим досягненням людини її сумління, завдяки якому особа втілює універсальні принципи моральної поведінки. 
 
— Шотландець Д. Скотт (XIII ст.) поставив проблему свободи волі у центр свого політичного вчення: тільки в умовах абсолютної свободи можна створювати велике 
 
— Провісником свободи совісті став у XIV ст. Марсиній Подуанський, який був переконаний, що Євангеліє — не закон, а повчання і тому у справах віри не може бути примусу, тобто вона була, є і буде справою сумління кожного. Марсиній першим у середньовічній політичній думці підтримав ідею суспільно договору та народного суверенітету 
 
Суспільно-політичні погляди Фоми Аквінського (1225—1274) 
 
— У творах «Сума теології», Панування влади» та ін. Намагалися примирити віру зі знанням, дати філософське обґрунтування католицизму, використовуючи ідейну спадщину Арістотеля. 
 
— Запозичив в останнього думку про людину як суспільну (політичну) істоту, а також те, що держава як ціле стоїть вище від індивіда. 
 
— Орган іцизм Аквінського набрав форми ієрархізованих уявлень про суспільство: все повинно підпорядковуватись цілому. 
 
— Оскільки світ збудований на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі від Бога. 
 
— На чолі держави стоїть світська влада, яка є вторинною щодо релігійної.ї 
 
— Ідеал форми державного правління: влада одного, монархія. 
 
— Аквінський теологізував розуміння права. Його джерелом визнавав вічне право (божественний розум), а його проявом— природне право. Конкретизацією природнього права є людське право 
 
Августин, на відміну від Платона й Арістотеля, побудував свою концепцію «кращого життя» (щастя від Бога) на можливостях і здібностях людини на реалістичному гуманізмі: людина не зневажає іншу людину через її вади, вона ненавидить вади, зате любить людину. 
 
У християнському політичному вченні Фоми Аквінського держава розглядається як певна частина універсального порядку, творцем і правителем якої є Бог. Мета держави — збереження порядку та громадянського спокою. Згідно з Аквінатом, влада має божий характер. Ідеальною формою управлінь він вважав змішану: монарх уособлює єдність, аристократія — належні їй заслуги, а народ, який включається в управління, є гарантом соціальної злагоди. Дії монарха обмежені законом. З волею народу слід рахуватися. 
 
І Августин, і Аквінат намагалися обґрунтувати верховенство церкви над світською владою. 
 
З часом релігійна концепція політики втрачає панівне становище. Християнству не вдалося утримати її як світський придаток до релігії. У суспільному житті відбулися серйозні зміни. На арену політичного життя вийшли нові сили. 
 
Середньовічні єресі. Термін «єресі» (від грец. hairesis чи hauresis) спочатку означав вибір, особистий вибір, а потім, під впливом християнської церковної публіцистики почав асоціюватися з вченням, що відхиляється від канонічного, а також з відповідною школою, сектою тощо. 
 
В історії політичної думки єресі постають як релігійні вчення, що відділяються від офіційної доктрини церкви в питаннях догматики, культу та окремих обрядів. Ортодоксальна церква має в очах єретиків вигляд неправильної, несправжньої і нарешті виявляється єретичною при порівнянні з ідеями та правилами цієї секти (від лат. Sekta — напрям думок, вчення). Таким чином, у цьому конфлікті — конфлікті церковної ортодоксії та єресі — звичайно має місце протиборство та несхожість двох доктрин, кожна з яких претендує на істинність. 
 
Протягом усього часу свого існування єретичні рухи були свого роду формою соціального протесту проти панування релігійної ідеології. Виникнення опозиційних правлячій церкві та її догматиці єретично-сектантських течій притаманне історії усіх без винятку основних релігій (буддизму, ісламу, іудаїзму тощо), але найбільшого розвитку у формі громадських рухів єресі набули в християнстві. Монополія християнської церкви на ідеологію, політику, а потім і на право, що установилася після визнання християнства в якості офіційної релігії, не могла не піддатися критиці. Жорсткий контроль офіційної церкви над духовним життям суспільства, перетворення її у великого власника, освячення своїм авторитетом най-жорсткіших форм експлуатації — усе це призвело до протесту, який знайшов своє вираження саме в єретичних рухах. 
 
Політична філософія середньовічного Сходу. Розвиток політичної думки в країнах Сходу в середні віки проходив під значним впливом античної культури та філософії. 
 
Основною проблемою філософсько-духовного і політичного життя в ісламській культурі стала проблема співвідношення релігії та філософії. Окремі мусульманські богослови ще у VIII—IX ст. намагалися розробити релігійну філософію, засновану на символіко-алегоричному тлумаченні Корану Але основна маса «людей релігії» дуже обережно і насторожено ставилась до раціоналістичних підходів вирішення проблем в ісламі. 
 
Теоретики релігійної філософії ісламу то піддавалися утискам і гонінням, то підтримувалися властями. І лише в X ст. калам — теоретичне ісламське богослов'я (аналогічне християнській схоластиці) — отримав визнання і порівняно широке розповсюдження. З цього часу поряд з каланом успішно конкурує другий напрям, мислителі якого намагаються осмислити природу і суспільство за працями античних авторів, зокрема Арістотеля. Оригінально використовуючи їхні ідеї, чимало мислителів намагалися позбавити Аллаха функцій безпосереднього творця і правителя. Повертаючись до ідей Арістотеля, вони фактично доходили висновку про вічність і світу, і Бога, про незалежність світу від Бога тощо. Неоплатонічне вчення про еманацію та ідеал Арістотеля — множинність космічних сфер — давали їм змогу максимально віддалити Бога від природи та людини і таким чином порушити фаталізм мусульманського віровчення. 
 
Вони вчили, що Бог пізнає лише всезагальне, що він діє на основі не волі, а розуму і впливає лише на ті сфери, які найближчі до нього. Внаслідок цього сфера індивідуальних речей і подій природно-людського світу залишалася лише в опосередкованій залежності від божественної могутності. 
 
Серед інших важливих ідей, сформульованих мусульманськими мислителями, слід назвати започатковану концепцію «двох істин». Згідно з нею, одна й та сама істина може бути виражена в абстрактно-догматичній формі Корану — для мас ві- 
 
руючих і в філософській формі — для невеликої кількості найбільш підготовленої в науковому плані осіб. А це, в свою чергу, засвідчувало про започаткування конфлікту між філософською думкою і мусульманською теологією. 
 
Серед мусульманських філософів, у працях яких простежується спроба вирішити проблему співвідношення релігії і філософії, слід назвати «першого філософа арабів» — середньоазіатського тюрка альФарабі (870—950). 
 
Широку популярність Фарабі принесли його коментарі праць Арьістотеля (у зв'язку з цим ще за його життя йому було присвоєно почесне ім'я «Арістотеля Сходу», «другого вчителя»). 
 
АльФарабі виходив з того, що істина досліджується філософією через «доказові роздуми». Але філософів, яким доступне істинне знання, небагато. Більша частина людей зайнята повсякденною працею і здатна набути знання лише через «поетичні» і «риторичні» образи та висловлювання. Тому для широкого загалу необхідна така релігія, яка оперує образами та розповідями і є дуже важливим політичним мистецтвом, без якого не може існувати суспільство. 
 
АльФарабі, як і античні мислителі, намагається викласти проект ідеального суспільства у своєму тлумаченні. Суспільства він класифікує на: великі — об'єднання всіх людей і народів, населення Землі; середні — суспільства окремих народів; малі — об'єднання людей в окремі міста. Взявши за вихідні моральні категорії добро, зло, ставлення до праці, він поділяє міста-держави на добродійні, колективні та не-віглаські. 
 
У добродійних містах-державах суспільне життя побудоване за принципом високої моральності людей, які, допомагаючи один одному, досягають щастя. 
 
АльФарабі характеризує п'ять основних прошарків населення в добродійному місті-державі: 1) мудреці та інші гідні особи; 2) «люди релігії», поети, музиканти, літописці; 3) рахівники, геометри, лікарі, астрологи; 4) воїни-ратники, стражники і т. ін.; 5) багаті люди, землероби, тваринники, купці тощо. У добродійній державі всі ці прошарки населення пов'язані дружбою, взаємними інтересами, справедливим ставленням один до одного. Добродійне місто очолює філософ-правитель, який спроможний пізнати начала, які лежать в основі природи і суспільства, та передати ці знання населенню в образно-символічній (тобто релігійній) формі. 
 
Що ж до політичного устрою, АльФарабі брав за основу мусульманську общину як скріплене шаріатом територіальне об'єднання віруючих. Морально-релігійні якості общини альФарабі виводив згідно з ідеальним містом-державою Платона.

2питання

 

Вплив античної соціально-політичної думки позначився передовсім на політичних ученнях середньовіччя та Відродження. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло  феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни.

Помітну роль в епоху  феодалізму відігравало духовенство. Воно було великою економічною, політичною та ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої феодальної роздробленості (V—X ст.) католицька церква, маючи чітку ієрархію й стійкі догмати, справляла значний вплив на все духовне життя середньовіччя. Соціально-політична думка не була винятком. Її розвиток в основному здійснювався зусиллями релігійних діячів.

Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.

Підґрунтям  соціально-політичних уявлень тієї доби була релігійна настанова про  те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Не зважаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.

Найбільш  видатними соціально-політичними  мислителями середньовіччя були Аврелій Августин, пізніше названий «блаженним», та Фома Аквінський.

Августин (354—430) — один з отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у творі під  назвою «Сповідь».

Основна риса соціально-політичних поглядів Августина  — обґрунтування та виправдання нерівності в суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи людини в результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звідси — висновок про неправомірність революційних виступів народу проти устрою «гармонійної нерівності».

У своєму вченні Августин намагався дати всесвітньо-історичну картину розвитку людства. Він слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності людського роду, що походить згідно з біблійними оповідями від «прабатьків» — Адама та Єви.

Іншим важливим елементом учення було розуміння  історії людства як боротьби «двох  градів», «двох держав»: «града божого», що складається з божих оборонців, та світської держави — «великої розбійницької організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують праведних. Кінець-кінцем, уважав Августин, хід історії забезпечить перемогу «божої держави» над світською. Високий авторитет Августина в християнських колах західноєвропейського середньовіччя і був пов’язаний з ідеєю про необхідність підкорення світської влади церкві.

Інший видатний мислитель — Фома Аквінський (1225—1274) — жив у період пізнього середньовіччя і був найбільш впливовим богословом у Західній Європі тієї доби. У 1323 році він був причислений до лику святих римсько-католицької церкви, а вчення Фоми Аквінського було визнано згодом офіційною ідеологією католицизму.

Погляди Фоми Аквінського на суспільство  сформувалися під впливом Арістотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив  про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповідно до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціально-політичні відносини як відображення небесного божественного порядку. Суспільство має складатися з різних верств: більшість людей мусять займатися фізичною працею, а меншість — розумовою, а також керувати суспільством. В інтересах суспільства кожна людина має безвідмовно виконувати свої обов’язки, бо їх установлено богом.

Фома  Аквінський жив у епоху, коли католицька церква, яку очолював папа, мала величезну владу. Ураховуючи те, що в цей період розпочався процес створення національних держав, він висловлював думку, що держава є божественним установленням. А найліпшою найприроднішою формою світської влади він уважав монархію.

Проте, хоч влада і має божественну природу, Фома Аквінський допускав ситуацію, коли зловживання владою, надмірні утиски дають народу право на опір тирану і навіть на його насильницьке повалення.

У соціально-політичних ученнях середньовіччя знайшли  відображення такі явища в суспільному житті, яких не знала античність. Це сприяло виникненню деяких нових наукових ідей: єдності людської історії, прогресивного розвитку людського суспільства (на відміну від циклічного розуміння такого розвитку в період античності), моральної рівності людей тощо. Знання поглядів на соціальне життя в середні віки дає змогу ліпше зрозуміти сучасні соціальні вчення християнства.

Дальший період історії соціально-політичної думки пов’язано з формуванням  і розвитком капіталізму в  Західній Європі. Становлення й розвиток капіталістичних соціальних відносин дали новий поштовх інтенсивній розробці соціально-політичних ідей. У XIV—XV ст. в соціально-економічному та культурному житті Західної Європи відбулися великі зміни. В Італії, а згодом і в інших країнах, стали виникати елементи капіталістичного способу виробництва. На зміну панівному класу феодалів приходить новий клас — буржуазія. Нові форми господарських відносин та нові суспільні класи привели до появи нових думок та ідей.

Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в центр своєї уваги вони ставили людину. Багато гуманістів уважали богослов’я лженаукою і негативно ставилися до церкви. Вони стали вождями культурного руху, відомого під назвою Відродження або Ренесанс. Ця назва пов’язана з тим, що творці гуманістичної науки та мистецтва вважали себе спадкоємцями і безпосередніми продовжувачами науки та культури античності.

У духовній діяльності Петрарки і Боккаччо, Альберті і Франсуа Рабле, Нікколо Макіавеллі і Еразма Роттердамського та інших мислителів яскраво помітні спроби створити нову, світську культуру на противагу феодально-церковній культурі середньовіччя. Гуманісти вимагали звільнення від засилля церкви, від її панування в економічному, політичному та духовному житті. Вони обстоювали свободу розуму, що давала б можливість без перешкод розвивати здібності та творчі сили людей. Ідеологи Відродження висунули нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала людину, підкреслювала її слабкість та нікчемність, то гуманісти прославляли людську особистість, її гідність, вірили в її творчий потенціал та безмежні здібності до саморозвитку.

Соціально-політична  думка епохи Відродження на перший план висунула проблему прав і свобод людини, особливо її права на індивідуальність, тобто незалежність, гідність, власну думку, власний спосіб життя. Ідея індивідуальності була невідома ні античності, ні середньовіччю, де окрема людина розглядалася лише як частка якоїсь спільноти: держави — в греків та римлян, релігійної общини — в середньовіччі.

Гуманісти підкреслювали пріоритет особистості  над будь-якою соціальною спільністю. Це була не тільки реакція на нівелювання  окремої особи за феодального  ладу, відповідали ці ідеї і потребам нової економіки у вільній  та незалежній особистості.

Ренесансні  суспільні теорії позбулися релігійного  впливу. Соціально-політичні відносини  розглядалися в них уже не як «божественне накреслення», а як те, що залежить від  самої людини.

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілу низку творів, які дуже високо поставили його в історії політичної думки. Серед цих творів особливо значні «Монарх» (у рос. перекладі «Государь»), «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо.

Найбільш  відома праця Н. Макіавеллі — «Монарх», яка здобула йому всесвітнє визнання та величезну популярність [5]. Мета «Монарха» — розкрити, як завойовують владу, як її втримують і як утрачають, навчити можновладців науки досягнення політичного успіху. Політична філософія Макіавеллі базується на аналізі римської історії, на власних спостереженнях політичного життя Італії та на політичній біографії відомого італійського політичного авантюриста Чезаре Борджа, який прихилив до себе симпатії Н. Макіавеллі тим, що прагнув об’єднання Італії.

Монарху, який завоював владу, радить Макіавеллі, не слід спиратися на тих, хто спільно  з ним очолював політичний переворот. Вони вважають себе рівними монарху  і ніколи не стануть добрими слугами. Не слід наближати до себе й допускати до влади також тих, кого ти колись образив, і тих, хто мусить боятися тебе в майбутньому. З ненависті або страху люди стають мстивими, а не послужливими. Навіть нова ласка монарха не здатна знищити страху або пам’яті про старі образи. Монарх може сміливо наблизити до себе того, кого раніше вважав ворогом: останній обов’язково захоче ділом довести неслушність попередньої думки про нього. Монарху Макіавеллі радить спиратися не на знать, якій важко догодити, а на народ. Народу достатньо час від часу «кидати кістку», щоб він відчував, що його пригнічують трохи менше, ніж раніше. Монарху, який бажає довго втримати владу, необхідно турбуватися про регулярну заміну прибічників: люди, які тривалий час були наближені до нього, починають почувати себе рівними з ним, починають погано слугувати і навіть думають про заколот. Крім того, про особу самого монарха широкі верстви населення судять на основі того, які в нього радники. Останні мають бути людьми авторитетними, але не спеціалістами в політиці. Тоді монарх може використати їхній авторитет у народі, а вони не зможуть впливати на прийняття політичних рішень.

Коли  треба вдаватися до насильства, коли до добродійства? Насильство треба  застосовувати тільки один раз. Узявши владу, наприклад, з усіма ворогами треба покінчити одразу, щоб потім уже не повертатися до насильства. Добродійство треба чинити якомога частіше, щоб ті, кого воно стосується, часто про нього згадували і повсюдно говорили. А як будувати свої відносини з народом? Треба інколи звертатись до народу по допомогу: люди більше схильні любити тих, кому зробили добро самі, аніж тих, хто робить добро їм. Монарх повинен пробуджувати в народі надію на скороминучість лихих часів, постійно нагадувати про вороже оточення, карати занадто непокірливих. Не зайвим буде штучно створювати собі слабеньких ворогів і перемагати їх, ще більше звеличуючи себе. Натовп полюбляє переможців.

Політична філософія Макіавеллі сповнена ренесансного оптимізму. Людина може все, і повалені монархи мають нарікати тільки на себе. Тільки та особистість є сильною, яка вміє спритно пристосовуватися до іcнуючих обставин.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н. Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать ні від релігії, ні від моралі. Головним виправданням політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, є державне благо та успіх у досягненні поставлених цілей. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, а потрібного політичного результату можна досягати будь-якими засобами, у тому числі обманом і відкритим насильством.

Мета, якої прагнув Н. Макіавеллі (зміцнення якоїсь із маленьких італійських держав з тим, щоб вона могла об’єднати під своєю владою всю Італію), була прогресивною, однак він не гребував нічим, ігнорував моральність, в основу політики покладав цинізм і безпринципність. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі позбавляв їх навіть натяків на громадянські свободи, звеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

Зарубіжні дослідження останніх десятиліть підкреслюють величезний вплив Н. Макіавеллі на політичні теорії нового часу, його роль як основоположника сучасної політичної науки. Політична доктрина Макіавеллі цілком реалістична, вона виявляє справжні пружини авторитарної політики й політичної діяльності.

Висновки.

Як свідчить суспільна практика, будь-яка ідейно-політична  течія намагається справити якнайсильніший вплив на людей з метою залучення  максимальної кількості прихильників. Через це різні політичні течії  неминуче змагаються між собою, сподіваючись виштовхнути одна одну на узбіччя суспільного життя. Але взаємовідносини різних ідейно-політичних течій неможливо звести лише до боротьби. Між ними відбувається ніби постійна дискусія з приводу суспільних проблем, що в ній вони взаємно впливають одна на одну і взаємозбагачуються. Тому взаємне збагачення різних ідейно-політичних течій можна розглядати передусім як взаємодію, що включає в себе різні елементи і процеси.

Информация о работе Політичні погляди епохи середньовіччя