Автор работы: Пользователь скрыл имя, 06 Мая 2013 в 19:21, реферат
Нікколо Макіавеллі – приклад людини дії і мислителя, практика й теоретика. Його девіз: «Спочатку жити, потім філософствувати». Він не мав знатного походження, блискучої освіти. Проте багате на події життя цієї талановитої людини, як служба секретарем при дворі Медичі у Флоренції – «лабораторії політичного досвіду», виконувані політичні та дипломатичні доручення, безцінні спостереження, неочікуваний крах кар’єри, а після цього – визнання, його літературна і філософська діяльність, популярність у наступних століттях – все це вимагає з увагою проаналізувати основні ідеї теоретичної спадщини Макіавеллі.
Вступ.
Розділ І. Короткі відомості про Нікколо Макіавеллі.
Розділ ІІ. Загальні риси ідей Макіавеллі.
Розділ ІІІ. Політичні ідеї, виражені в творчості мислителя.
Висновок.
Список використаних джерел.
Зміст
Вступ
Творчість Нікколо Макіавеллі органічно пов’язана з його епохою, він є цілком людиною свого часу, і його політична наука являє собою філософію часу. Але це не значить, що поза тимчасовими межами Відродження його праці не мають ніякої цінності. І багато років після його смерті політики, дипломати, філософи сперечалися про його книги, розбиралися в його ідеях, не завжди погоджувалися з ним, але все рівно слідували його рекомендаціям.
Нікколо Макіавеллі – приклад людини дії і мислителя, практика й теоретика. Його девіз: «Спочатку жити, потім філософствувати». Він не мав знатного походження, блискучої освіти. Проте багате на події життя цієї талановитої людини, як служба секретарем при дворі Медичі у Флоренції – «лабораторії політичного досвіду», виконувані політичні та дипломатичні доручення, безцінні спостереження, неочікуваний крах кар’єри, а після цього – визнання, його літературна і філософська діяльність, популярність у наступних століттях – все це вимагає з увагою проаналізувати основні ідеї теоретичної спадщини Макіавеллі.
Нікколо Макіавеллі є однією з дуже суперечливих постатей у історії. За п’ятсот років після того, як він жив і творив, філологи, політологи, соціологи, історики та культурологи продивилися незліченні документи і зробили безліч інтерпретацій ідей Макіавеллі. Проте дебати над його істинною вірою, поглядами, ідеями і досі тривають. Історія часто оголошувала його людиною деспотичних та жорстоких поглядів, але нові дослідження (переважно західноєвропейські) дають можливість по-новому говорити про ідейний вплив Макіавеллі та непорозуміння в інтерпретації тверджень цього мислителя.
Розділ І. Короткі відомості про Нікколо Макіавеллі
Нікколо Макіавеллі народився в 1469 р. Батьки Макіавеллі, хоча і належали до давнього тосканського роду, були людьми з невеликим достатком, тому освіту він здобув досить скромну. Основною школою для нього було політичне життя Флоренції. Живучи в атмосфері «золотого віку» Флорентійської республіки, він став свідком досить бурхливих подій: встановлення тиранії Лоренцо Медичі, вторгнення французького короля Карла VIII, правління екзальтованого ченця Савонаролі. Якраз після усунення останнього в 1498 р., у віці лише 29 років Макіавеллі поступив на службу в республіканський уряд. Походження і здібності допомагали в кар’єрі, але Нікколо не мав зв’язків і коштів, через що так і не зміг досягти значних успіхів. Декілька років служби секретарем в Колегії Десяти, яка керувала закордонними і зовнішніми справами, не дали Макіавеллі ні грошей, ні становища. Макіавеллі часто і без особливого задоволення вирушав в дипломатичні місії, хоча деякі з них носили дуже важливий і делікатний характер. З 1506 р. він брав участь в організації флорентійської міліції, створення якої вважав дуже необхідним. Макіавеллі стверджував, що слід створити цивільну армію, здатну замінити найманців, у використанні яких він бачив одну з причин слабкості італійських держав. У цей «дипломатичний» період життя Макіавеллі набув досвіду і знання політичних інститутів та людської психології, що, разом з вивченням історії, стало основою для його творів. В його доповідях і листах того часу можна виявити більшість ідей, які Макіавеллі згодом розвинув в своїх творах. Сім’я Макіавеллі зростала і витрати відповідно також, та служба не давала належного прибутку і становища. Гіркота від життя накопичувалась і перетворилася на похмурий песимізм. Накопичення досвіду і спостережень стало єдиною радістю Нікколо. Після реставрації влади Медичі у 1512 р. Макіавеллі позбавили служби, звинуватили в участі в змові та піддали тортурам. У 1513 – 1520 рр. він перебував у вигнанні і жив в приміському маєтку, де написав найбільш значні твори, що зробили його знаменитим, – «Государ», «Міркування про першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції», «Про військове мистецтво». Через деякий час гнів Медичі пом’якшився. Макіавеллі дозволили відвідувати друзів у місті, брати активну участь в літературних зборах. У 1520 р. він отримав посаду державного історіографа. У 1526 – 1527 рр. він поступив на службу в уряд Медичі, який вважав спроможним захистити незалежність Італії. Надії Макіавеллі на розквіт Флоренції і власну кар’єру виявилися марними. Рим був розграбований іспанцями, у Флоренції відновлено республіку. Оголошений її зрадником, Макіавеллі, котрий тільки повернувся з фронту, був усунутий від політичних справ. Дух Макіавеллі був зломлений, здоров’я підірване, і як наслідок 22 червня 1527 р. у Флоренції обірвалося життя мислителя, котрий залишив нам свої твори, в яких житиме ще не одне століття.
Розділ ІІ. Загальні риси ідей Макіавеллі
Ми називаємо Н. Макіавеллі соціальним філософом, залишаючи за ним право бути батьком – фундатором політології. Як соціальний філософ, Н. Макіавеллі здійснив революцію в суспільствознавстві: розірвавши більш ніж 1500-річну традицію теологічних ілюзій, він повернув пізнання до реальності. Як політолог, Н. Макіавеллі був сином свого часу. Його політичні настанови мають конкретно-історичний характер і саме в цьому контексті підлягають теоретичному розглядові.
Перш ніж перейти до безпосереднього викладу теоретичних положень Макіавеллі, необхідно хоча б коротко зупинитися на тому, що являла собою Італія в той історичний період.
Наприкінці XV – на початку XVI ст. Італію потрясали постійні війни, які гальмували економічний і культурний розвиток суспільства, вносили в нього кризові явища. Вона була поділена на декілька невеликих самостійних держав із найрізноманітнішими формами правління. Через колізію інтересів політичні непорозуміння виникали між ними ледь не щодня. Дружба союзників раптово переходила у смертельну ворожнечу суперників. Держави постійно воювали одна з одною.
Постійні чвари між ними призвели до того, що Італія стала здобиччю французів, іспанців і німців. Життя італійців досягло найвищої напруженості. До цього ще слід додати й те, що князі постійно перебували в стані чекання різних змов і перемін. Та й самі вони готували отруту тим, кого в чомусь запідозрювали. Партії, змови, явні й таємні вбивства, підступні обіцянки правителів – такою була загальна картина морального стану Італії наприкінці XV – на початку XVI ст.
Народне господарство Італії, де вже почали розвиватись елементи капіталістичних відносин, перебувало в стані занепаду. Буржуазія найсильніших республік, таких як Флоренція і Венеція, прагнула полегшити свої труднощі політичним об’єднанням країни. Виразником настроїв молодої буржуазії став Н. Макіавеллі.
У своїй творчості Макіавеллі відмовився від релігійного світогляду і досить різко виступив проти теологічних уявлень про політику, державу і право. Всі його погляди були перейняті світським духом. Відкинувши середньовічну концепцію божественної визначеності, Макіавеллі в повній відповідності з гуманістичними принципами Відродження розрізняв дві рушійні сили політики і всієї історії. Це: 1) fortuna – доля; 2) virtu – особиста енергія людини.
Доля, на думку Макіавеллі, не всемогутня сила, яка визначає вчинки людей і не залишає їм ніякої самостійності. Людина таки пов’язана з певними обставинами, певними умовами життя, з якими вимушена рахуватися. Але вона – не пасивна істота, а творець, що йде наперекір долі, бо доля полюбляє показувати свою владу лише тоді, коли в людини немає мужності.
За вченням Макіавеллі, людина не повинна втрачати надію на краще, здаватися на милість долі, а мусить бути ковалем власної долі. Змальований мислителем образ ініціативної людини-творця відповідав завданню політичного об’єднання Італії, виведення її з економічної та політичної кризи. Це вчення Макіавеллі не втратило свого значення і в наш час.
Макіавеллі був представником прогресивної італійської буржуазії, який усвідомив необхідність знищення феодалізму, доступу до влади буржуазії. У своїх політичних творах він виступав як представник нового принципу, а саме – принципу національності. Його прагнення були скеровані на об’єднання Італії, на створення міцної національної держави. А міць держави, на його думку, визначав рівень згуртованості суспільства. А згуртованість і єдність залежали від рівня розвитку єдиної мови, спільних традицій і звичаїв та загального дотримання законів. Об’єднували суспільство також єдина релігія, школа та національна армія. Якщо ці чинники діяли в суспільстві, то в ньому формувалися громадянські чесноти, політична свідомість і загальнодержавні цінності. А там, де ці умови відсутні, годі й казати про єдину міцну національну державу.
Якщо ж громада не розуміє потреби єдності, розмірковував далі Макіавеллі, переймається власними, дрібними інтересами, панує егоїзм, нема патріотизму, то актуальними стають авторитаризм та примус – лише такими засобами можна домогтися від громадян усвідомлення вищості спільних державних інтересів. Тому людина, яка втілює ці загальні інтереси, мусить бути сильною та рішучою.
Важливе місце у поглядах Макіавеллі відведено державі. В його теорії держава означала політичний стан суспільства, тобто відносини тих, хто правлять, і підвладних, наявність відповідним чином організованої політичної влади, юстиції, встановлених законів.
Сутність держави полягає в гарантуванні підданим безпеки і миру: у внутрішніх справах це захист власності, безпеки, охорона свободи і прав громадян, у міжнародних – незалежність, яку забезпечує сильна армія. «Державець, – писав Макіавеллі, – повинен мати головну турботу про охорону порядку і зміцнення військової сили для захисту держави від внутрішніх і зовнішніх ворогів».
Макіавеллі доводив, що загострення соціально-політичних суперечностей, порушення стійкої рівноваги сил, які борються між собою, збільшує можливість установлення монархії. У країні, писав він, розколеній на два ворожі табори в результаті боротьби аристократії та народу, незгод між різними групами, важко чи навіть неможливо зберегти чи створити республіку.
З цього випливає, що Макіавеллі визнавав дві головні форми держави – республіку та монархію, відкидаючи мішані форми на зразок Аристотеля, Цицерона, бо держава може бути міцною тільки тоді, коли вона є або чистою монархією, або чистою республікою. Змішування форм є зло, писав він.
Зваживши на все негативне, що було в Італії, Макіавеллі сформулював у загальних рисах свій політичний ідеал. Він хотів би бачити правителя, який перебуває в безпеці серед забезпечених громадян, світ, що насолоджується спокоєм і керується правосуддям. З іншого боку, Макіавеллі волів би бачити приборкання розбрату, безпорядків, словом, ту золоту добу, коли кожен може вільно виражати свої думки. Отже, вища радість для мислителя – бачити світ радісним, князя, оточеного повагою і славою, та щасливий народ, що ставиться до нього з любов’ю. Але щоб настав цей час, необхідно передусім досягти об’єднання Італії під однією могутньою владою, створення єдиної національної держави.
Розділ ІІІ. Політичні ідеї, виражені в творчості мислителя
У своїх творах Н. Макіавеллі обґрунтував можливість поєднання правомірних цілей з неправовими засобами їх досягнення. Епоха Ренесансу, в яку жив і творив мислитель, відзначалась надзвичайним радикалізмом і авантюризмом мислення. Саме з цим пов’язаний наскрізний імператив, своєрідний епіграф до творчості Н. Макіавеллі, який втілився в постулаті «мета виправдовує засоби». На відміну від філософів-моралістів, Макіавеллі був прагматиком і скептиком. За його переконанням, у певні історичні моменти необхідно в ім’я благих цілей використовувати будь-які засоби, в тому числі аморальні та протиправні. Він вважав, зокрема, що зло можна виправдати запобіганням ще більшому злу, особливо за умов загрози національній державності, дестабілізації суспільного порядку.
У період вимушеного дозвілля Макіавеллі писав свої твори, в яких розробив основи емпіричної політичної науки нового часу. Про свої наукові заняття він писав: «Коли настає вечір, я повертаюся додому і йду до своєї робочої кімнати. Скидаю свій брудний селянський одяг, одягаюся в парадний службовий костюм і в такому пристойному вигляді вступаю до кола великих людей давнини... Я не боюся розмовляти з ними і сміливо вимагаю пояснення їхніх дій... Протягом чотирьох годин я не відчуваю найменшої нудьги, забуваю всілякі неприємності, нехтую своєю бідністю і не боюся навіть смерті». Саме результати тих щоденних вечірніх занять обезсмертили ім’я Макіавеллі. Найбільш відомі його політичні трактати це «Державець» і «Роздуми про першу декаду (або десять книг) Тіта Лівія». Важливим є й трактат «Історія Флоренції».
Скандальну славу Н. Макіавеллі приніс соціально-політичний трактат «Володар», який містить роздуми про право правителя на політичні інтриги і злочини в ім’я досягнення благих цілей чи задля втримання при владі. Не заперечуючи відверто моральних норм, він обґрунтував думку про те, що за певних умов і в певних сферах людської діяльності їх виконання є необов’язковим, обтяжливим і невиправданим. До таких сфер, на думку Н. Макіавеллі, належить насамперед сфера соціально-політичної діяльності. Політичний лідер має вміти заради досягнення своїх цілей користуватися всіма доступними йому засобами: як морально-правовими, так і аморальними, позаправовими. Можна вдаватися до обману, інтриг, підступності, оскільки це лише засоби, які за своїми ціннісними параметрами не можуть бути порівняні зі значущістю поставленої мети.
У своєму трактаті Н. Макіавеллі проповідував правовий нігілізм – заперечення законів та інших правових норм. Насильницькі («звірячі») методи, дволикість правителя він прикривав патріотизмом, прагненням до суспільного блага, створення могутньої централізованої держави. Нікколо Макіавеллі рішуче заперечував теологічні й етичні уявлення про сутність держави і політики. Він принципово розмежував сфери дії політики, релігії і моралі, стверджуючи, що основою політики є не християнська мораль, а користь і сила, критерієм ефективності – користь держави. Політичне мистецтво виявляється в тому, щоб, враховуючи приватні інтереси, приймати такі рішення, які дадуть змогу прийти до влади і втримати її.
Політика як наука в трактуванні Макіавеллі є емпіричним знанням типових соціально-політичних ситуацій і способів, прийомів, методів ефективної поведінки в них. Основою його політичної доктрини стало історичне знання. Розмірковуючи над природою історичного процесу, Макіавеллі певною мірою повернувся до античної ідеї циклічності. Середньовіччя заперечувало цінність земного існування, а Макіавеллі реабілітував його, стверджуючи, що воно має мету, цілі та засоби. Виведення політики за межі релігії і моралі логічно привело мислителя до розуміння держави як структури, відмінної від церкви і створеної не Богом, а людьми як істотами політичними. Мета такої держави – захист і забезпечення безпеки кожному.
У «Роздумах про першу декаду Тіта Лівія» Н. Макіавеллі подає політичний ідеал, яким вважає республіканський Рим, де поєднання елементів монархії, аристократії та демократії зробило республіку досконалою. Йому належала ідея створення загально-італійської національної держави. Водночас мислитель виступав за підкорення церкви державним інтересам, але не за поєднання державної і духовної влад.
Макіавеллі був свідком