Політичні погляди Макіавеллі

У «Роздумах про першу декаду Тіта Лівія» Макіавеллі захищав народ від докорів у невдячності й непостійності. Він доводив, що юрма розумніша й постійніша, ніж князь, що зазвичай народ твердіше стоїть за порядок, який склався; переконавшись на досвіді, що він добрий, народ ніколи не погодиться на його зміну. Народ, твердив Макіавеллі, завжди розсудливіший, аніж цар, у судженнях про справи, він рідко помиляється у виборі між двома протилежними думками, якщо вони захищаються рівносильними ораторами. У республіці можна безбоязно користуватися своєю власністю, не побоюватися за честь дружин і дочок та свою особисту безпеку. Тому республіканська форма, у вченні Макіавеллі, краща за монархічну в усіх випадках, окрім тих, коли треба запровадити нові порядки, закони та інститути, тобто перетворити суспільство. У цьому вбачається буржуазне спрямування вчення Макіавеллі. Республіка найбільше відповідає капіталістичному ладу як такому. У звичайних умовах буржуазія віддає перевагу демократичній формі держави, яка передбачає рівність (хоча б формальну), свободу і недоторканність особи і власності.

Може здатись дивним те, що людина, яка ставила республіканську  форму вище монархічної, написала твір «Державець», в якому давала монархові  вказівки, як йому необхідно правити, щоб зберегти владу і зміцнити державу. У цьому не раз вбачали  суперечності Макіавеллі, хоча навряд чи це так. І це виявилося вже з перших слів трактату «Державець»: «Я не стану тут торкатися республік, оскільки про це я детально казав в іншому місці. Тут я розгляну лише князівства і постараюся з’ясувати, яким чином вони можуть управлятися і як тримати над ними владу».

І справді, суперечностей між «Роздумами»  й «Державцем» немає. Створено ці твори майже одночасно і спрямовано на розв’язання однакових або подібних завдань. Хіба що різними є теми цих творів. Крім того, обидві книги рівною мірою відображають те, чим прославився Макіавеллі, а саме індиферентність у виборі засобів для досягнення політичних цілей та переконання, що в основі влади лежать сила і спритність.

Макіавеллі чекав від монарха  визволення Італії від іноземців, її об’єднання й перетворення на могутню квітучу державу. Все сказане вище привело Макіавеллі до схилення на бік монархії, у виявленні природи якої полягав глибокий концептуальний смисл твору Макіавеллі «Державець».

У книзі «Державець» Макіавеллі пропонував низку політичних засобів, за допомоги яких володар спроможний досягти найвищої своєї мети. Філософ застерігав, що запропоновані ним засоби стосуються не лише монархії. «Все, що повинні робити для здійснення й поширення своєї могутності володарі, повинні робити й республіки, поки не стануть могутніми», – писав він.

Як прихильник державної могутності, Макіавеллі не зупинявся на виборі засобів, які можуть служити справі утворення сильної держави. Він  рекомендував правителеві підступний принцип – не дотримуватися своїх обіцянок, даних підданим, якщо їх виконання шкідливе і коли відпали причини, які змусили його дати таку обіцянку. «Не гріх володареві, – писав він, – заради збереження держави піти проти свого слова». У своє виправдання мислитель наводив такі міркування: «Якби всі люди були чесними, подібну пораду можна було б вважати аморальною, але оскільки люди часто не вирізняються чесністю і піддані відносно правителів не вельми переймаються виконанням своїх обіцянок, то й правитель, відносно них, може бути не дуже точним. Досвід наших днів доводить, що грандіозні справи творили якраз ті князі, які не рахувалися з обіцянками, діяли хитрістю та обманом».

Чому Макіавеллі давав правителям подібні аморальні поради? А тому, що така практика – сама політична дійсність. Жорстокість, підступні вбивства були нормою в системі державного правління Італії; чесність і вірність – інфантильними пережитками, які навіть випали зі словесного обігу освіченої людини; сила і спритність вважалися ключами до успіху; про розпусту й гультяйство годі було й казати, а грубий, відвертий егоїзм мав одне виправдання – власний тріумф. В італійському суспільстві процвітали політична корупція і моральна деградація. Політик, який за таких умов задумав би керуватися добрими намірами і моральними правилами, був приречений на загибель. Тому правитель, твердив Макіавеллі, мусив рішуче та без вагань проводити тверду політику, не боятися заради впорядкування держави чи створення нової вдаватися до надзвичайних заходів, бути безжалісним і жорстоким, за будь-яку ціну домагатися реалізації своїх великих цілей.

Втім, необхідно відзначити, що підступність і насильство, безжалісність і жорстокість не були для Макіавеллі абсолютними цінностями. Їх використання, вважав він, виправдано лише з метою об’єднання й перетворення держави, а надто в боротьбі проти реакціонерів, які не бажають розмовляти жодною мовою, визнаючи лише мову отрути й кинджала. Мислитель розумів, що вказані засоби були неминучим злом, але злом, повернутим проти набагато більшого зла. Водночас Макіавеллі застерігав, що жорстокості можуть бути виправдані лише тоді, коли вони застосовуються один раз і тільки для користі підданих. Якщо ж вони використовуються систематично для пригнічення громадян, то їм немає ніякого виправдання.

Судячи з наведеного, чи можна  назвати аморальною політику, яку  пропонував правителеві Макіавеллі? Коли йдеться про державні проблеми, про існування або відсутність вітчизни, треба відкинути всілякі міркування, належить зробити все, що може врятувати вітчизну чи свободу. Заради спасіння свободи, своєї вітчизни все є моральним – такий загальний висновок самого мислителя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

Н. Макіавеллі розробив метод прагматичного  підходу до політики, який дає змогу  виявляти істинний стан суспільного  розвитку, політичної реальності замість  домінування уявних політичних ситуацій. Макіавеллі яскраво зобразив живу модель держави, політичну людину на всіх сходинках  соціальної ієрархії, продемонстрував  на прикладах, як деформує особистість  спілкування з поганою владою, як тиранічна влада розбещує народ. Він зруйнував міф про державу  як втілення національного духу і  показав, що держава – це і є ті люди, які владарюють над суспільством.

Політична концепція Макіавеллі – складна та багатогранна. Навколо його політичного вчення вже декілька століть не припиняється гостра полеміка. Воно оцінюється і позитивно, і негативно. Зганьбити ім’я мислителя намагались ідеологи феодалізму і церкви, яким не подобалися його різкі випади проти дворянства, католицької церкви, розрив зі схоластикою, республіканізм. Крім того, у вченні Макіавеллі сформульовано основні програмні вимоги буржуазії: недоторканність приватної власності, безпека особи і майна, республіка як найкращий засіб забезпечення «благ свободи», засудження феодального дворянства, підпорядкування релігії політиці та ін.

Навпаки, високо цінували вчення Макіавеллі видатні прогресивні мислителі, такі, як Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск’є. Видатний представник німецької класичної філософії Гегель рішуче засудив тих, хто був противником об’єднання Італії в насильницький спосіб. «Ситуація, за якої отрута, підступне вбивство стали звичайною зброєю, – писав він, – не може бути змінена м’якими заходами протидії». Гегель категорично заперечував проти антиісторичних трактувань вчення Макіавеллі. «Державця», – писав він, – треба читати під безпосереднім враженням історичних подій, які передували Макіавеллі та сучасній йому історії Італії, і тоді цей твір одержить не тільки своє виправдання, а й постане перед нами як істинно велике творіння справжнього політичного розуму високого і шляхетного спрямування».

Вчення Макіавеллі відіграло у свій час велику роль у боротьбі з ідейними утопіями та порядками феодалізму. Воно було революцією в політичному мисленні, яке проклало шлях від середніх віків до нового часу.

Сила Н. Макіавеллі полягає в  тому, що він одним із перших, якщо взагалі не першим, перебрав на себе відповідальність за спростування теологічної  моделі держави (й суспільства взагалі) й водночас побудови її «світської»  моделі, ґрунтованої на матеріальному інтересі людини. Це був видатний крок вперед в царині суспільної думки. Його можна назвати першою революцією в суспільствознавстві, революцією, яка започаткувала вивчення суспільства в контексті його власного розвитку, а не лише як прояву «єдиного» та «божественного».

Н. Макіавеллі треба вивчати. Тим  паче, вивчати як соціального філософа, оскільки саме в цій галузі пізнання він вивищує себе як мислитель, що започаткував нову традицію соціального філософствування – традицію розгляду суспільства як системи, інтегрованої (або дезінтегрованої) матеріальними інтересами людей, відносинами власності, а не лише релігійною ідеєю, як вважали впродовж півтора-тисячолітнього періоду.

Але одна з найважливіших заслуг Ніколо Макіавеллі складається все-таки таки в тім, що він вперше в історії  відокремив політику від моралі і  релігії і зробив її автономною, самостійною дисципліною, із властивими їй законами і принципами, що відрізняються  від законів моралі і релігії. Політика, згідно Макіавеллі, є символ віри людини, і тому вона повинна  займати пануюче положення у  світогляді. Політична ідеологія  Макіавеллі спрямована на досягнення визначеної політичної мети – формування колективної волі, за допомогою якої можна створити могутню, єдину державу.

Макіавеллі був одним із титанів  Відродження, і саме тому він виявився великим художником. 

Список використаних джерел

 

1. Бурлацкий Ф.М. / Загадка и урок Никколо Макиавелли, – М., 1977 г.
2. Гелей С., Рутар С. / Основи політології. – Львів, 1996 р.
3. Кухта Б. / З історії політичної думки. – К., 1994 р.
4. Піче В. М., Хома Н. М. / Політологія – «Каравела», К., 1999 р.
5. Політологія / За ред. О.Бабкіної, В. Горбатенка. – К., 2001 р.
6. Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрющенко та ін. – К., 1998 р.
7. Хлодовский Р. О. / Никколо Макиавелли, секретарь Флорентийской республики, гуманист, историк, – М., 1999 г.