Політична ідеологія

 

 

 

 

 

Реферат

 на тему:

“ Політична ідеологія”

 

 

План:

 

1. Сутність політичної ідеології та її роль у функціонуванні політичних режимів
2. Лібералізм і неолібералізм
3. Консерватизм і неоконсерватизм
4. Соціалізм і сучасна соціал-демократія
5. Фашизм і неофашизм

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Сутність політичної ідеології та її різновиди

 

У структурі політичної свідомості особливе місце посідає політична  ідеологія. Вперше в науковий обіг термін “ідеологія” ввів на початку ХХ століття французький вчений Де Трессі. Він розглядав ідеологію як науку  про ідеї, їх виникнення та функціонування.

Політична ідеологія покликана  розкрити специфіку двох видів розвитку - політичного та ідеологічного - і  водночас показати їх взаємодію, вплив  політики на ідеологію та ідеології  на політичний процес. Ідеологія є  необхідним структурним елементом  політики, бо ніколи політика не існувала (і не буде існувати) без ідеології.

У політичній теорії існує  чимало поглядів щодо розуміння політичної ідеології. Назвемо деякі з них.

Неомакіавеллісти (Г. Маска, Р. Міхельс, В. Парето) виникнення політичної ідеології пов’язували з потребою легітимації влади. Тобто з допомогою  ідеології можновладці обґрунтовують законність і справедливість існуючих соціальних інститутів, суспільного ладу та своєї влади в суспільстві.

Згідно з тезою К. Маркса ідеологія - це сукупність ідей, поглядів, теорій, які відображають й оцінюють соціальну дійсність з позицій  інтересів конкретних класів, приховуючи відносини панування і підкорення.

К. Мангейм розглядав будь-яку  ідеологію як сукупність ідей, що свідомо  приховують дійсне становище речей. Разом з цим він вважав, що ідеологія - це не обов’язково свідоме обдурювання. Вона здатна об’єднувати людей, акумулювати  їх політичну енергію.

Д. Белл, Р. Арон, С. Ліпсет у  другій половині ХХ століття виступали  за відмову від ідеології, оскільки вона не може містити об’єктивних  реальних знань. Такі знання дає тільки наука, а ідеологія виражає суб’єктивні  соціально-класові інтереси.

Р. Арон наголошував, що ідеологія  виражає історичну перспективу, прагнення майбутнього. Тому вона не може бути істинною чи хибною. Це проект майбутнього, в який постійно вносяться  корективи.

Ідеологія більше спрямована на вдосконалення суспільного життя, аніж на теоретичне обґрунтування існуючого (Л. Альтюссер).

О. Лемберг вважав, що ідеологія  призначена об’єднувати людей, щоб  вони були здатні спільно жити та діяти. Політичні партії, рухи, суспільство  не можуть існувати без ідеології.

Ідеології - такі системи  цінностей, які стають актуальними  під час глибоких суспільних криз (У. Матц). Тоді вони перетворюються в  суспільний світогляд з великим  потенціалом віри, орієнтації.

Для прибічників неоанархізму ідеологія виступає як породження класової свідомості.

Отже, спектр поглядів на ідеологію  досить широкий. Разом з цим у  західній політології все ж склався  ряд стійких позицій відносно ідеології.

Так, принциповою позицією є безкомпромісне розмежування ідеології  і науки, заперечення за ідеологією пізнавальних функцій. Ще М. Вебер відносив ідеологію, як і інші світоглядні й релігійні утворення, до сфери віри, заперечуючи цим навіть постановку питання про її науковість.

Якщо підсумувати раціональні  оцінки й підходи до розуміння  даної форми політичної свідомості, то можна сказати, що політична ідеологія  являє собою систематизовану  сукупність ідейних поглядів, що виражають  і захищають інтереси тієї чи іншої  суспільної групи й вимагають  підкорення індивідуальних поглядів і  вчинків якнайбільшої кількості  людства відповідній меті і завдання використання влади.

Ідеологія тісно пов’язана  із соціальною структурою суспільства. Вона набуває розвинутих форм тоді, коли з’являються її соціальні основи - класи, нації, партії. Класам, партіям  ідеологія потрібна на високій стадії їх розвитку. Поки соціальна група  недостатньо розвинута, вона не усвідомлює свій груповий інтерес. Її світогляд, ціннісні орієнтації перебувають ще тільки у  формі колективної психології. Тут  переважають емоції, аніж логічна  впорядкованість ідей. Це тільки напівфабрикат, а не ідеологічний продукт. Ідеологією він стає тоді, коли теоретики- ідеологи надають:

1) системності, цілісності  цим аморфним уявленням, ідеям,  настроям;

2) логічно обґрунтовують  поняття, висновки, принципи;

3) пропонують свої поради, рецепти суспільних змін, гасла;

4) виробляють ціннісне  ставлення до світу;

5) наголошують на тих  чи інших цінностях (свобода,  рівність, справедливість, патріотизм, демократія, братерство).

Наявність ідеології прискорює  соціальне дозрівання групи, її індивідуалізацію. Група усвідомлює своє становище, самоідентифікується, самоорганізовується.

Ідеологія дозволяє згрупувати соціальні інтереси, перетворити  їх на чітку програму дій. Як правило, ці дії мають системний характер, охоплюють усі сфери суспільного  життя (культурну, політичну, економічну, соціальну). Ідеологія формує ставлення:

• до влади, механізмів її функціонування;
• до проблем власності, виробництва, розподілу;
• до взаємостосунків між людьми.

Ідеологія має свої різновиди:

• релігійна;
• правова;
• економічна;
• політична.

Політична ідеологія є  основою ідеологічної системи. Вона покликана згладити, узгодити суперечності інтересів класів, соціальних груп у їх боротьбі за державну владу  чи участі в ній.

Оскільки політична ідеологія  являє собою духовне утворення, спеціально призначене для цільової і ідейної орієнтації політичної поведінки, необхідно розрізняти три  рівні її функціонування:

1) теоретико-концептуальний, який включає розробку та обґрунтування  цілей, принципів, цінностей, ідеалів.  На цьому рівні формується  узагальнене уявлення групи про  свої інтереси та цілі;

2) програмно-політичний, на  якому загальні соціально-філософські  принципи та ідеали перетворюються  в конкретні програми, лозунги,  гасла, документи, вимоги політичної  еліти і являють собою ідейну  основу для прийняття управлінських  рішень та стимулювання політичної  поведінки мас;

3) актуалізований (поведінковий), який свідчить про ступінь  засвоєння громадянами цілей,  вартостей, ідеалів, принципів  політичної ідеології та їх  втілення в тих чи інших  формах політичної участі.

Структурними складниками  політичної ідеології є:

• політичні ідеї;
• політичні гіпотези, концепції, доктрини;
• політичні ідеали, цінності, мрії, утопії;
• оцінка політичних процесів;
• гасла, програми.

Політична ідея - це результат  осягнення думкою предмета пізнання - політичного процесу. Ідея містить  у собі як ідеальний стан об’єкта, так і план (проект) його реалізації. Вона є містком між думкою і  дією.

Політична гіпотеза спонукає відшукувати можливі та ймовірні причинно-наслідкові зв’язки між  явищами. Вона дозволяє продуктивніше  формувати концепції.

Політична концепція логічно  поєднує ідею чи кілька ідей у систему  суджень. Хоча концепція містить  глибокі і конкретні знання, вона поступається політичній доктрині та політичній теорії своєю повнотою.

Політична доктрина - система  настанов, які визначають цілі, що за певних конкретно-історичних умов можуть бути прийняті для реалізації державою, партією чи рухом, а також засоби їх досягнення.

Доктрина визначає межі політичної влади в суспільстві, характер політичного  режиму, основні методи реалізації влади в державі, постулати національної безпеки, розкриває зміст політичних, ідеологічних цінностей.

Політичний ідеал спрямовує  ідеологію на пошук досконалих форм суспільного життя, оцінює сучасні  форми життєустрою з позицій  майбутнього.

Політичні цінності сприяють формуванню стандартів оцінки кожної політичної дії, вчинку, їх наслідків.

Політична утопія - це сукупність ідей та уявлень, які є продуктом  абстрактного мислення, не ґрунтуються  на знанні реальних політичних процесів і пропонують принципово нездійсненний  за даних умов проект.

Політичні гасла - це керівні  ідеї, завдання, вимоги та директиви  політичних перетворень. Вони є спонуками  до безпосередньої дії.

Політична програма - пропонований план діяльності партії, класу, соціальної групи щодо реалізації їх політичних інтересів У ній проголошені  засадні принципи бачення проблем, цілей, завдань і шляхів їх розв’язання  в усіх сферах суспільного життя.

 

2. Лібералізм і неолібералізм

 

Політична ідеологія є  однією з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення  певних суспільних сил до завоювання та використання влади і намагаються  відповідно до цього підпорядкувати громадську думку. Кожна з політичних доктрин не лише містить певні політичні цінності й орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати свої цілі та ідеали, вимагає цілеспрямованих дій громадян щодо досягнення певної мети.

Поняття “лібералізму”  потрапило до політичного словника в ЗО—40-х роках XIX ст. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші  спроби практичного втілення (в Англії, І США) сягають XVII—XVIII ст.

Лібералізм (лат. liberalis —  вільний) — політична та ідеологічна  течія, що об´єднує прихильників парламентського  ладу, вільного підприємництва та демократичних  свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення:

- абсолютна цінність людської  особистості та рівність усіх  людей; 

- автономія індивідуальної  свободи;

- раціоналізація й доброчинність  діяльності людини;

- визнання невідчужуваності  прав людини на життя, свободу,  власність; 

- існування держави на  основі загального консенсусу  з метою збереження й захисту  природних прав людини;

- договірний характер  відносин між державою та індивідом; 

- обмеження обсягу і  сфер діяльності держави; 

- захищеність від державного  втручання в особисте життя  людини і свобода її дій  (у межах закону) в усіх сферах  суспільного життя; 

- утвердження вищих істин  розуму як орієнтирів у виборі  між добром і злом, порядком  та анархією.

Історично виникнення класичного лібералізму пов´язане з появою нового для феодального суспільства  класу — буржуазії.

Однак у класичному лібералізмі  свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм  — як розвиток і самовираження  особистості.

Ідеологом буржуазного лібералізму  Франції першої половини XIX ст. був  Бенжамен Констан (1767—1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини — це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: політична влада, кому б вона не належала — монарху, народові, — не може бути абсолютною. Межі її — у правах особистості.

Англійський мислитель Ієремія  Бентам (1748—1832) у творах “Принципи  законодавства”, “Керівні основи конституційного  кодексу для всіх держав” сформулював  теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності.

Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно  пов´язаною з пошуком задоволення  та уникненням страждань. Загальне благо  є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон  соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) е метою, а держава— засобом. І. Бентам заперечував революції, докладаючись на реформи. Завдання держави  вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше  щастя для найбільшої кількості  людей. Цієї мети можна досягти через  політику лібералізму: вільний розвиток приватновласницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольності діяльності посадових осіб.