Політична ідеологія

Як політична течія  лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено  розвитком капіта­лістичного ладу.

В останній третині XIX ст. почав  складатися новий тип лібералізму  — неолібералізм, або “соціальний” лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дис. Дьюї та ін.).

Неолібералізм (грец. neos —  новий і лат. liberals — вільний) —  сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології  та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства  від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя.

Під назвою “кейнсіанство” (від імені англ. економіста Дж. Кейнса) поступово утвердилася відповідна система економічних поглядів, яка  передбачала посилення економічної  та соціальної ролі держави. Архаїчні принципи вільного ринку і вільної  конкуренції, на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями та безправ´ям одних задля процвітання  та панування інших. Реалізація кейнсіанських  принципів покликана пом´якшити, попередити економічні кризи або  навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Відповідно без держави  взагалі неможливо забезпечити  мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за нею значних  регулюючих функцій, визнання закономірності існування профспілок. Концепція  “держави добробуту” обґрунтовувала необхідність і можливість подолання  соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалась ідея “плюралістичної  демократії”, згідно з неою політична  система — механічний процес урівноваження  конкуруючих групових інтересів. Неолібералізм  виходить із необхідності партнерства  між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарького механізму. У XX ст. він виявив себе у “новому  курсі” Ф. Рузвельта (США).

У 50-ті роки XX ст. вирізнилася  соціально-охоронна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямована на збереження капіталізму, реформування його окремих ланок та інститутів. Проте наприкінці 60-х — на початку 70-х років він утратив динамізм і здатність оперативно відгукуватися  на проблеми суспільства. Його витіснив неоконсерватизм.

У середині 80-х років неолібералізм  знову почав міцніти в боротьбі з правоконсервативними і лівими течіями, зокрема, було зроблено спробу переосмислити харак­тер відносин суспільства, державно-політичної системи  та індивіда, сформулювати концепцію  “передового ліберального суспільства” (В. Жискар Д´Естен).

Неолібералізм є неоднорідною течією. “Праве” крило вважає, що вирішення проблем сучасного  суспільства можливе через створення  уряду згідно з вимогами моралі, виступає за “мінімальну” державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами. “Ліве” крило, поділяючи основні положення концепції “нового суспільства” Ф. Рузвельта, заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими, хто намагається зберегти “індустріальне суспільство” і хто хоче рухатися вперед. Серед теоретиків цього крила — Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних систем, а також і Деніел Велл, який сформулював основні засади концепції “постіндустріального суспільства”.

Різновидом ліберальної  теорії постіндустріального суспільства  є концепція інформаційного суспільства 3. Бжезінського і О. Тоффлера. Розглядаючи  суспільний розвиток як “зміну стадій”, вони акцентували увагу на домінуванні  інформаційного сектора економіки.

В основі неоліберальних теорій фігурують не стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу й  перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства  і способів їх задоволення. Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали  трактують як загальні гуманістичні спрямування, яких дуже важко до­сягти, оскільки “природа людини” незмінна.

Нині ліберальний рух  налічує до 110 партій; 60 із них об´єднані  в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як політична  доктрина представлений групою різноманітних  ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для  різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції.

3. Консерватизм і неоконсерватизм

Консерватизм (лат. conservare —  зберігати, охороняти) — політична  ідеологія і практика суспільно-політичного  життя, зорієнтована на збереження і  підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Головні положення консерватизму  було сформульовано у працях Едмунда  Берка (1729—1797), Жозе де Мест-pa 1753—1821), Луї  де Боналда (1754—1840). Відправною точкою консерватизму вважають вихід у  світ 1790 p. есе Е. Берка “Міркування  про Французьку революцію”. А термін “консерватизм” увійшов до наукового  обігу після заснування французьким  мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном (1768—1848) у 1815 р. журналу “Консерватор”.

Фундатори консерватизму  протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою  революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство  як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії  відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і  соціальних груп, становищу яких загрожують об´єктивні тенденції суспільно-історичного  й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних  підприємців, фермерів, ремісників, які  відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко  погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в  суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує  на необхідності збереження традиційних  правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Свою здатність до цього  він продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював  ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної  кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, “держави добробуту”. Прихід 1980 р. до влади у США Р. Рейгана та його друга перемога (1984), перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі поспіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі верстви населення.

Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають  проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів  вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний  підхід до неї, визнаючи взаємозв´язок  між капіталізмом і демократією.

Значна частина консерваторів  ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від  уряду, історично, етично й логічно  вище за конкретного індивіда.

У другій половині XX ст. традиційний  консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в  неоконсерватизм.

Неоконсерватизм — сучасна  політична течія, що пристосовує  традиційні цінності консерватизму  до реалій постіндустріального суспільства(“рейганоміка”, “тетчеризм”).

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна  цілісність, а його частини настільки  взаємопов´язані, що зміна однієї з  них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися  передусім на досвід. Суспільство  вдосконалюється поступово за внутрішніми  законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм  суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму  вважають зміну звичок, традицій і  характеру людей.

Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного  організму. Важливого зна­чення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.

Основні течії консерватизму  — традиціоналістська й патерналістська  — виступають на захист сильної  влади й держави, вбачаючи в них  засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою  суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави  та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне  й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від  чого страждає нація, держава.

Неоконсерватори — прихильники  елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної  боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи таких  норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію “обмеженої” демократії.

Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали  суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане  економічними, соціальними й політичними  важелями розвитку. Наріжним каменем  соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі  повинен поширюватись лише на тих, хто  не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають  як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава  мусить забезпечити йому комфортне  існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродне і небезпечно для  держави. Адже розвиток суспільства  відбувається за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують  слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.

В історії України найвідомішими  представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних  по­зицій дотримуються Українська республіканська  партія, Українська консервативна республіканська  партія та ін.

4. Соціалізм і сучасна соціал-демократія

Соціалізм  - соціально-політична  система, основні особливості якої - процес виробництва і розподілу  доходів знаходиться під контролем  суспільства. Одна з основних позицій  соціалістичного руху є суспільна  власність на засоби виробництва, яка  замінює собою приватну власність.

Ідеї соціальної справедливості відомі в усьому світі з найдавніших  часів. Однак форм соціалістичного  вчення вони набули лише в XIX ст. Суспільно-політичний ідеал соціалізму заснований на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому  розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на соціально забезпеченій свободі  особистості. Водночас соціалізм нехтує або й зовсім заперечує значення економічної свободи індивідів, конкуренції та неоднакової винагороди за працю як запоруку зростання матеріального  добробуту людини й суспільства. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання  економічних і соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності та справедливості. Іншими словами, головний пріоритет у соціалістичній ідеології  надається державі, а не індивідові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволюційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.

Як багатозначне поняття  соціалізм одержав у науці  різноманітні тлумачення. Найголовнішими серед них вважаються два підходи: з позицій марксизму і з  погляду соціал-демократії.

Марксистська концепція  соціалізму розглядає його як першу, нижчу, незрілу фазу комунізму й  характеризується: ліквідацією приватної  власності та експлуататорських  класів; утвердженням суспільної власності  на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу в рамках соціально-політичної та ідейної єдності суспільства; здійсненням принципу "від кожного за здібностями, кожному за працею"; забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного й гармонійного розвитку особистості.

Реалізація вищезазначеної ідеї здійснювалася через масове соціальне насильство, повну заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної й духовної опозиції.