Політична влада. Легітимність влади в Україні

 

3. Легітимність влади в Україні

 

В Україні слабо виражена легітимність харизматичного виду на національному рівні, оскільки немає  такого лідера, який мав би підтримку  в усіх регіонах України, серед різних соціальних груп і політичних організацій. 

Найвищу харизматичність  має Президент в силу свого  конституційного статусу, який дозволяє йому більш раціонально і оперативно реагувати на складні проблеми перетворень. Однак ця харизматична легітимність нетривка і охоплює незначну частину населення.

У сьогоднішній Україні, особливо на початку державного відродження, досить помітною була харизматична легітимність регіонального, тимчасового характеру. Національно-патріотична легітимність має неоднаковий вираз у різних регіонах України. Якщо в Західній Україні ця легітимність домінує, то в Центральній і Південній Україні вона не набула ще масового поширення. Крім цього, ця легітимність зводиться лише до етнокультурних традицій. Тобто політика сприймають в масовій свідомості як такого, що говорить українською мовою, шанує національні звичаї, був репресований в радянські часи, є активним речником сьогоднішнього національного відродження, але не беруть до уваги його колишні й теперішні ділові заслуги та моральні якості.

Сучасні цивілізовані форми  легітимності влади, такі як правничо-раціональна, раціонально-цільова, на засадах участі, починають тільки формуватися внаслідок  кризи цінностей національного  романтизму і бюрократичного прагматизму  у цінності індивідуалізму й солідаризму, відстоювання своїх громадських  прав. 

Правничо-раціональна легітимність ще не сформувалася, оскільки нова Конституція лише створила грунт для неї.

Раціонально-цільова легітимність також тільки формується, оскільки раніше владу оцінювали не за її спроможністю ефективно управляти, а за різними ідеологічними символами (патріотична, космополітична, українська, національна і т. ін.).

За рівнем публічності  влада в Україні напівприхована, з високим ступенем криптократїі. Оскільки 50—60 відсотків економіки України перебуває в тіньовому секторі, то, очевидно, таке співвідношення існує і у владних сферах. Тіньова економіка, яка певною мірою є мафіозною, виникла не тільки в силу закономірностей складних суспільних трансформацій перехідного періоду, але здебільшого є породженням союзу між центральними, регіональними і транснаціональними владними структурами, тіньовим бізнесом і кримінальними елементами. Такий симбіоз можливий на взаємовигідних тіньових розрахунках. Для прикриття злочинних дій і розправи з конкурентами використовуються кримінальні елементи. Те ж саме існує і на рівні центральної влади, а також у сфері міжнародних відносин. Причинами існування таких груп є: 

1) слабкі механізми контролю  над виконанням, бюджету і використання бюджетних коштів і міжнародних кредитів; 

2) збереження за державною  власністю значної переваги у стратегічних галузях економіки; 

3)   недоступність інформації про авторство законів і підзаконних актів, а також про результати голосувань депутатів різних рівнів; 

4)  монополізм держави в інформаційному просторі; 

5) наявність привілеїв у державної бюрократії порівняно з іншими верствами населення, відсутність правових норм про опозицію і соціальне партнерство; 

6)  відсутність жорстких норм і спеціалізованих структур у боротьбі з корупцією; 

7) партійна неструктурованість  влади, незрілість інститутів цивілізованого громадянського тиску на владу. 

Якщо аналізувати владу  на рівні інституціолізованих суб'єктів, то треба сказати, що їх недоліком  є величезний обсяг повноважень  державних органів у соціально-економічній сфері, невизначеність правових меж політичної і адміністративної, державної і самоврядної компетенції, застарілі механізми контролю і координації, а також трудової мотивації управлінського апарату. Внаслідок цього проходить жорсткий процес боротьби за владу між інституціолізованими суб'єктами на всіх рівнях політичної системи, оскільки влада в даний час дає можливість розподілити власність, матеріальні й фінансові ресурси. 

Державна влада в Україні  є занадто централізованою, оскільки питання правового розмежування компетенції між органами державними, органами самоврядування, бюджетної і податкової систем ще не вирішено остаточно.

Серед групових суб'єктів  політики найбільший вплив на державну владу мають колишні номенклатурні  угруповання, які маючи старі зв'язки, а також доступ до матеріальних і фінансових ресурсів, часто використовують владу для своїх корисливих цілей. Номенклатурні угруповання можна умовно розділити на «старі» («напівфеодальні»), не спроможні діяти в ринкових умовах, і «нові» («пробуржуазні»), що завдяки державному протекціонізму нагромадили величезний капітал і готові працювати в ринкових умовах. 

Феномен особистої і групової влади в Україні проявляється більш рельєфно, ніж влади інституціолізованої. Група намагається підпорядкувати існуючий інститут своїм інтересам, а лідер — інтереси групи особистим.

Сутність особистої влади  в Україні здебільшого проявляється як влада мітингового вождя («борця за народні інтереси») або, як влада господарника («дбайливого батька»), котрий, турбується про народні інтереси. Ці види особистої влади ґрунтуються на злюмпенізованих патерналістських стереотипах. В таких випадках особиста влада, як правило, ґрунтується на мафіозному принципі особистої відданості «батьку» і його батьківської турботи про своє оточення, а не на високому авторитеті лідера, його вмінні створити політичну команду, здатну у відкритій конкурентній боротьбі здобути перемогу. 

За джерелами формування політична влада в Україні  де-юре є демократичною, а де-факто  — корпоративно-клановою. Клани — це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційних цілей інтереси. Кожна політико-владна структура незалежно від того, партійна вона чи державна, має декілька кланів, які конкурують між собою в умовах закулісної боротьби, і лише при певній кризі цієї владної структури на поверхню спливає справжній стан її міжкланових відносин. В умовах недорозвинутості політики як діяльності, незрілих форм цивілізованої партійної конкуренції і громадської активності, посиленої олігархізації всіх політичних структур домінують олігархічні, а не демократичні джерела формування і розподілу влади. 

За новою Конституцією державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Великим досягненням конституційного процесу є закріплення в Конституції прерогатив судової влад.

Однак проголошені конституційні  принципи судочинства і судоустрою можуть забезпечити реалізацію самостійної, сильної судової влади як гарантії прав і свобод громадян лише внаслідок здійснення судової реформи, для якої Конституцією відведено термін 5 років. Вони мають у першу чергу торкнутися проблем законодавчого оформлення спеціалізації судів (з виділенням окремого адміністративного, кримінального, цивільного і соціального судочинства), Вищої ради юстиції, апеляційних судів, суду присяжних, а також жорстких санкцій за неповагу до суду та невиконання судових рішень.

Конституція створила правові основи не тільки для розподілу влади, але й для функціонування механізму противаг і стримувань між ними, який виявляється в такому: взаємне вето президента і парламенту на нормативні акти, судовий контроль за конституційністю актів державної влади, припинення повноважень президента шляхом імпічменту, розпуск президентом парламенту, спільне формування президентом, парламентом і судово-юридичними установами судової влади, підзвітність і підконтрольність уряду президенту і парламенту (парламентський контроль за діяльністю уряду і виконанням бюджету).  

Висновок:

 

Влада, як суспільне явище, відображає об'єктивну потребу розвитку суспільства, його організації та регуляції. Влада – це необхідний і незамінний механізм регулювання життя всього суспільства і збереження його єдності. Функціонування  політичної  влади є фактором і умовою саморозвитку політичної системи суспільства, всіх інших її елементів. Політична влада пов'язує в єдину систему всі політичні структури, виступає гарантом політичного розвитку, ефективності політики і життєдіяльності всього суспільства.

Нечіткість правових меж  компетенцій між органами державної влади і місцевого самоврядування, застарілі механізми трудової мотивації державної бюрократії, великі можливості владних структур у розподілі власності, матеріальних і фінансових ресурсів сприяють політичній нестабільності, відчуженості влади від суспільства.

Визначили функції легітимності:

• традиційна політична влада — визнає владні інститути згідно з усталеними традиціями;
• правничо-раціональна — визнає владні інститути відповідно до чинної Конституції;
• раціонально-цільова — визнає владні інститути відповідно до їхньої доцільності та ефективності їхнього функціонування;
• харизматична — визнання виключної ролі політичного лідера;
• національно-патріотична – визнання символів, ритуалів, успадкованих від попередніх політичних утворень.

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

1. Алексеев С. С, Общая теория  права. - М., 1994

2. Выдрин Д. И. Очерки практической  политологии. - К., 1991.

3. Закон України «Про міліцію».

4. Кельзен Г. Общая теория  государства и права. К., 1946

5. О. В. Лазаренко, О. О. Лазаренко.  Теорія політології. - К., Вища школа. 1996.

6. Рябов С. Г. Державна влада:  проблеми авторитету і легітимності. - К.,