Поняття демократизації та демократичних транзитів

5) прийняття  рішень за волею більшості при обов'язковому дотриманні прав меншості — означає поєднання волі більшості її гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості — етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті рішень;

6) плюралізм — означає багатоманітність суспільних явищ розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний плюралізм — множинність партій, суспільних об'єднань тощо с різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з іншими принципами плюралізм набуває універсального значення для сучасної демократії.

 

 

 

1.3. Види демократії

Форма демократії — це її зовнішнє вираження.

Форм демократії можна назвати чимало, але основні з них такі:

1. Участь народу в управлінні  державними і суспільними справами (народовладдя) — здійснюється у  двох формах: прямій та непрямій:

Пряма — представницька демократія Непряма — безпосередня демократія

— форма народовладдя, при якій влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах (парламенти, органи місцевого самоврядування) — форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу чи певних соціальних груп (референдум, вибори)

2. Формування та функціонування  системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції, які запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом:

3. Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод  і обов'язків людини і громадянина, їх охорона і захист відповідно  до міжнародних стандартів.

Види демократії класифікують за сферами суспільного життя:

— економічна;

— соціальна;

— політична;

— культурно-духовна та ін.

Наприклад, про значення економічної і соціальної демократії в розвитку соціальної правової держави говориться в програмному документі Соціалістичного Інтернаціоналу "Декларація принципів" (1989 p.).

Форми демократії знаходять свій прояву її інститутах (референдум, громадська думка, комісії Верховної Ради та ін.).

Інститути демократії — це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії.

Передумовою легітимності інституту демократії є його організаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності — його юридичне оформлення, узаконення.

За вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, та управління відрізняють інститути демократії:

Структурні Функціональні

— сесії парламентів — депутатські запити

— депутатські комісії — накази виборців

— народні контролери тощо — громадська думка тощо

За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють інститути демократії:

Консультативні

- мають дорадче, консультативне  значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

- всенародне обговорення законопроектів;

- мітинги; анкетування та ін.

У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам.

Вибори — форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу.

Громадяни демократичної держави мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю вільно при додержанні рівності. Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і потребує встановлені гарантій проти тиску на нього.

Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управління державними справами.

Референдум (лат. — те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань).

Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя — безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ. Демократичний транзит : специфічна риса сучасного суспільно-політичного процесу

Демократія забезпечує представництво інтересів різних соціальних груп при ухваленні політичних рішень, що підвищує легітимність влади і керованість політичної систем и в цілому. Тому демократизація політичної системи є найстійкішою тенденцією в розвитку сучасних суспільств.

З середини 80-х рр. XX ст. у політичній науці під впливом певних процесів - спочатку регіональних, а потім і загальносвітових - поступово починає формуватися новий напрям політологічних досліджень-транзитологія.

Якщо підійти до даного поняття із суто етимологічних позицій, то транзитологічні дослідження припускали аналіз політичних змін перехідного характеру, пов'язаних зі становленням нового якісного стану політичної системи. Проте на практиці термін "транзитологія" набув вужчого значення, оскільки предметом досліджень даного напряму став процес переходу від автократичних форм правління до демократичних. Іншими словами, предметом транзитології як самостійної дисципліни в рамках політичної науки стали проблеми демократизації. У найзагальнішому сенсі демократизація означає процес політичних і соціальних змін, спрямованих на встановлення демократичного ладу.

При аналізі історичного досвіду процесу демократизації становить теоретичний інтерес визначення різних шляхів переходу від автократії до демократичного режиму.

У зв'язку із цим американський політолог С. Лакофф виокремлює певні історичні моделі становлення демократичного ладу:

1) шляхом революції. Класичним прикладом цієї моделі є англійська буржуазна революція XVIII ст., Велика французька революція і війна за незалежність у США. Стосовно реалій XX ст. до цієї моделі можна віднести лютневу революцію 1917 р. в Росії і квітневу революцію 1974 р. в Португалії. Сюди ж входять і революційні події 1989 p. у країнах Центральної і Східної Європи;

2) еволюційним шляхом. Ця модель характерна для цілої низки європейських країн, які впродовж тривалого періоду протягом XVII - першої половини XX ст. пройшли тривалу політичну еволюцію від абсолютної монархії або олігархічного правління до становлення демократичного ладу в його сучасному розумінні. Еволюційний шлях характерний також для ряду латиноамериканських і азіатських держав;

3) у результаті зовнішньої дії, або ніби нав'язаної ззовні. Тут йдеться про становлення демократичної політичної системи в Німеччині, Італії і Японії після Другої світової війни. Розгром фашистських і мілітаристських режимів у цих країнах, а також присутність на їх території окупаційних союзницьких військ стали умовою становлення і подальшого зміцнення демократичних політичних режимів;

4) демократична трансформація, здійснювана зверху. Цей варіант тісно змикається з еволюційним шляхом розвитку демократії. Така модель характерна для країн, де правляча політична еліта, усвідомлюючи загрозу кризи суспільства і прагнучи запобігти їй, вступає в переговори з демократичною опозицією і приступає до здійснення - з тим або іншим ступенем послідовності - реформи політичної системи, що веде зрештою до становлення демократичного режиму. Ця модель характерна, наприклад, для післяфранкістської Іспанії, а також для Бразилії кінця 70-х - початку 80-х pp. XX ст.;

5) змішана модель включає всі або багато з попередніх варіантів, оскільки в більшості країн - особливо в останні десятиліття - згадані моделі не виявлялися в чистому вигляді. Наприклад, якщо в Португалії початковим імпульсом до демократизації була революція 1974 p., то подальший процес, що відбувався в окремі періоди в гострій політичній боротьбі, супроводжувався масовими рухами на підтримку демократизації, а згодом щодо мирної еволюції режиму під керівництвом правлячої еліти. Аналогічна змішана модель характерна і для колишнього СРСР і багатьох постсоціалістичних країн Східної Європи.

У транзитологічній літературі спроба змоделювати основні етапи становлення демократичного режиму вперше була зроблена в 1970 р. американським політологомДанквартом Растоу, який виділив такі стадії демократизації: а) попередня умова; б) підготовча фаза; в) фаза ухвалення рішень; г) фаза звикання.

Як попередню умову автор цієї класифікації виділяє національну єдність, причому це поняття означає не проповідь національно-державної винятковості, що протистоїть іншим національно-державним утворенням (що характерне для більшості тоталітарних і авторитарних режимів) і навіть не суб'єктивну самоідентифікацію всіх громадян з певною нацією: воно "означає лише те, що значна більшість громадян потенційної демократії не повинна мати сумнівів або робити уявних застережень щодо того, до якого співтовариства вони належать. Вимога національної єдності відсікає ситуації, коли в суспільстві наявний латентний розкол, подібний тому, який існував у габсбурзькій або оттоманській імперіях і присутній сьогодні у деяких африканських країнах".

Підготовча фаза пов'язана з початком боротьби за демократичне оновлення суспільного устрою. У багатьох випадках, особливо в рамках першої хвилі процесу демократизації, демократія представлялася не стільки як самоціль, скільки як засіб позбавлення від тих або інших соціальних лих - деспотичного правління, тяжкого становища значної частини населення тощо. Для цієї стадії характерна поляризація суспільства, яка, проте, існує в рамках вищезгаданої "національної єдності". Важливою межею підготовчої фази є формування демократично орієнтованої політичної еліти, здатної очолити маси рядових членів суспільства, незадоволених існуючим становищем. Як показує історичний досвід минулого і сьогодення, саме ця фаза найчастіше є вирішальною для подальшого процесу демократизації.

Фаза ухвалення рішень, яка зрештою є результатом попередньої боротьби за демократизацію, пов'язана зі зміною політичних інститутів і політико-правових норм суспільства, їх орієнтацією на поліархію. Вона може відбуватися у формі досягнення домовленості між представниками політичних еліт, результатом чого може стати ухвалення відповідних законів, а також у формі референдумів і перших альтернативних виборів на багатопартійній основі. У часовому плані тривалість цієї фази також варіюється від країни до країни.

І, нарешті, завершальна стадія, фаза звикання, є вирішальною для закріплення демократичних завоювань. Саме в рамках цього етапу демократичні норми, що встановилися на попередній стадії ухвалення рішень, набувають незворотного (або, навпаки, зворотного) характеру. По-перше, результат цієї фази значною мірою залежить від результатів економічних реформ, які в суспільній свідомості значної частини населення асоціюються з демократизацією політичного режиму, хоча безпосередній взаємозв'язок економічних і політичних перетворень зовсім не обов'язковий.

Зокрема, американський учений з університету Мічігану Альберт Ангус Кемпбелл (1910-1980) у роботі "Американський виборець" (1960), підготовленій ним спільно із Філіпом Конверсом, Уорреном Міллером і Дональдом Стоуксом, запропонував методологію описування становлення демократичних порядків, названу ним "воронкою причинності". Суть його ідеї полягала в послідовному врахуванні різних чинників, що роблять вплив на процес. Російський дослідник А. Ю. Мельвіль, використовуючи цю ідею, запропонував враховувати позиції, що звужують факторний аналіз з макро- до мікрозначень.

Зокрема, він виділив сім рівнів змінних, що впливають на становлення демократії:

- зовнішнє міжнародне  середовище (міжнародна економічна  ситуація, міжурядові і неурядові  зв'язки і відносини);

- державо - і націєстворюючі  чинники (єдина територія, єдина держава, відчуття національної ідентичності тощо);

- загальний соціально-економічний рівень розвитку країни;

- соціально-класові процеси і умови (ступінь соціальної диференціації і розвитку суспільства, відносини між класами і соціальними групами);

- соціокультурні і ціннісні чинники, культурно-політичні цінності і орієнтації, домінуючі в суспільстві;

- політичні чинники і  процеси (взаємодія партій, суспільно-політичних  рухів і організованих груп, їх  політичні стратегії і тактики);

- індивідуальні, особові  і політико-психологічні чинники (конкретні рішення і дії ключових акторів).

Така методологія дає найбільш широкі можливості для врахування найрізноманітніших умов і чинників, що впливають на становлення демократичних політичних порядків у різних країнах.

1. Ідеальна модель демократії передбачає прямий зв'язок між індивідом і колективною владою. У реальності ж між індивідом і державою існує безліч проміжних інститутів у вигляді партій та інших формальних і неформальних організацій.

2. Згідно із сучасними демократичними теоріями, суспільний інтерес повинен був перемогти безліч приватних. Забезпеченням того, щоб представник враховував суспільний інтерес, а не інтереси тільки своїх окремих виборців, могло б стати скасування імперативного мандата (мандат на представництво їх інтересів вручає більш-менш вузька група виборців). Але проти цього виступили ті організації, існування яких стало перешкодою виконання першої "обіцянки".

3. В ідеалі демократія прагне до рівного розподілу влади і створення такої форми політичного співтовариства, в якому не буде політичних еліт. Насправді політична еліта існує і при демократичному режимі.

4. Демократична модель передбачає ухвалення колективного рішення за участю всіх громадян з будь-якого питання, що впливає на їх соціальне життя і відносини. Але в існуючих демократичних державах процес ухвалення рішень відбувається в спеціально створених для цього інститутах і лише питання особливої важливості виносяться для ухвалення колективного рішення. Отже, демократизація держави не означає демократизації соціального життя.

5. Теоретично демократія обіцяє відсутність будь-якої секретності в здійсненні політики, насправді ж у сучасних демократичних державах завжди зберігаються сфери, здійснення влади в яких приховано від суспільного контролю.

6. Ще одна "обіцянка" ідеальної демократії полягає в тому, що будь-який громадянин зможе усвідомлено і грамотно реалізувати свої права. Насправді ми маємо справу з безліччю громадян демократичних держав, які з деяких причин не можуть ефективно реалізувати свої права і виявляються відчуженими від політичного життя.