Сучасний стан політичної системи України

Сучасну політичну систему України  можна назвати пострадянською. Вона характеризується поступовим переходом  від командної до соціо-примирливої системи, поєднуючи в собі ознаки кожної з них. З одного боку маємо сильно розвинену державну бюрократію, відсутність дієвого громадського контролю за владою, слабкість громадянського суспільства, “зрощення” влади і бізнесу тощо.

З іншого – існує демократичний  виборчий процес, розвивається багатопартійність, створюються умови для розвитку сучасної правової держави, формуються змагальні відносини між владою та опозицією і т.ін.

16 липня 1990 р. Верховна Рада  України прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

Декларація:

– стверджувала сучасну назву держави  – Україна;

– вводила до офіційного легітимного  обігу категорії “національна держава”;

– підкреслювала приналежність  до українського народу – єдиного  джерела державної влади –  громадян усіх національностей;

– констатувала верховенство Конституції  та законів республіки на своїй території;

– розмежовувала владу на законодавчу, виконавчу та судову;

– гарантувала громадянам рівність перед законом, права та свободи, передбачені як Конституцією УРСР, так і нормами міжнародного права;

– територіальне верховенство та недоторканість кордонів;

– економічну самостійність і захист усіх форм власності;

– економічну безпеку та національно-культурне  відродження українського народу.

Проголошуючи свій намір стати  в майбутньому нейтральною державою, Україна заявила про своє право  на власні збройні сили, внутрішні  війська й органи державної безпеки, безпосередні та рівноправні відносини  з іншими учасниками – суб’єктами міжнародного права, визнавала пріоритети загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права над внутрішнім правовим полем.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада  України ухвалила Акт проголошення Незалежності України.

Реалізуючи положення Декларації про державний суверенітет, Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної Української держави.

В одному пункті Акт проголошення незалежності України повторював положення  Декларації про неподільність і  недоторканість території України, натомість в іншому – фіксував суттєві зрушення: Декларація стверджувала лише верховенство Конституції і  законів УРСР на своїй території, а Акт наголошував, що на території  України мають чинність виключно Конституція та закони України.

Перший всеукраїнський референдум, що відбувся 1 грудня 1991 р., підтвердив легітимність і надав найвищої юридичної  сили прийнятому парламентом Акту проголошення незалежності України. Цей референдум довів реальну спроможність українського народу самостійно вирішувати найважливіші питання суспільного та державного життя.

28 червня 1996 р. Верховна Рада  України прийняла Конституцію України. Вона є ключовим політико-правовим документом довгострокової дії, фундаментом не лише сучасних, а й майбутніх перетворень у суспільстві, основою його консолідації.

Законом України від 8 грудня 2004р. до Конституції були внесені зміни, проте у 2010 році рішенням Конституційного  суду їх було визнано такими, що ухвалені з порушенням процедури. У зв’язку  з цим відновила свою чинність Конституція в редакції 1996 року.

Українське суспільство будує власну суверенну, незалежну, демократичну, соціальну, правову державу, в якій права людини визнаються найвищою соціальною цінністю.

Форма державного правління. Україна є республікою, а саме – президентсько-парламентською республікою. Насамперед, на це вказує механізм формування уряду. Відповідно до Конституції Кабінет міністрів формується Президентом. При цьому для призначення керівника Уряду – Прем’єр-міністра – Главі держави необхідна згода парламенту. За згодою Верховної Ради Президент призначає також Генерального прокурора, Голову Фонду державного майна, Голову антимонопольного комітету та Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення. Крім того, Президент і Верховна Рада призначають по половині складу Ради Національного банку та Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення.

Верховна Рада може прийняти резолюцію  недовіри Кабінету міністрів більшістю  від свого конституційного складу. В свою чергу Президент має  право вето щодо прийнятих Верховною  Радою законів з наступним  поверненням їх на повторний розгляд  парламенту.

Також Глава держави має право  достроково припинити повноваження Верховної Ради за умови, якщо впродовж 30 днів чергової сесії пленарні засідання парламенту не розпочалися.

Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і Верховною  Радою, підконтрольний і підзвітний парламенту.

Ці та інші повноваження державних  органів складають основу системи  стримувань і противаг в політичній системі сучасної України.

Форма державного устрою. Україна є унітарною державою (проте з елементом федералізму у вигляді Автономної республіки Крим).

Систему її адміністративно-територіального  устрою складають: Автономна Республіка Крим (АРК), області, райони, міста, райони в містах, селища й села. Міста  Київ та Севастополь мають спеціальний  статус, який визначається законами України.

Автономна Республіка Крим є невід’ємною  складовою України і в межах  повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, що належать до її відання. АРК має власну Конституцію, яку приймає Верховна Рада АРК  та затверджує Верховна Рада України.

Нормативно-правові акти Верховної  Ради АРК та рішення Ради Міністрів  АРК не можуть суперечити Конституції  і законам України та приймаються  відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Політичний режим України залишається змішаним, а сааме посттоталітарним – перехідним від тоталітарного до демократичного.

Головними проблемами, які суттєво  стримують процес демократизації політичного  режиму, зумовлюють низьку ефективність гілок влади та вимагають якнайшвидшого  вирішення є такі:

Відсутність чіткого конституційного  розмежування повноважень гілок  влади та вищих владних інститутів. Насамперед це стосується порядку формування та припинення діяльності парламентської коаліції, підстав припинення повноважень  Кабінету Міністрів, процедури здійснення деяких кадрових призначень тощо.

Недостатність законодавчого врегулювання зазначених питань, особливо тих, що зачіпають  інтереси різних владних інститутів, створює постійну політичну напругу  та можливість зловживання владними повноваженнями з боку окремих органів  влади та посадових осіб.

Політизація конституційного процесу. Йдеться про те, що політична реформа  або внесення змін до Конституції  різними політичними суб’єктами сприймаються переважно крізь призму власних, переважно короткострокових політичних інтересів, та залежно від  їх нинішнього статусу (перебування  у владі або опозиції). Така ситуація унеможливлює стратегічне планування суспільного розвитку, зокрема розробку й впровадження такої моделі політичної системи, яка б найкраще відповідала  національним інтересам України  на довгострокову перспективу.

Неспроможність судової гілки  влади відігравати роль неупередженого арбітра у конфліктах між іншими гілками влади. Об’єктивними причинами  цього є незавершеність судової  реформи в країні, відсутність  реальної незалежності судової влади  від інших її гілок. Політичні  сили часто розглядають судові інститути  як засіб вирішення політичних спорів всупереч принципам верховенства права  та неупередженості судочинства.

Високий рівень патерналізму. Держава  продовжує надмірно втручатися в  усі сфери суспільного життя, намагаючись регулювати не лише соціально-економічні відносини, а й розвиток елементів  громадянського суспільства. Це призводить до обмеження участі громадян в управлінні державою, а відтак до послаблення  суспільної довіри до влади.

Відсутність єдиного розуміння  політичними силами змісту національних інтересів України та спільного  бачення шляхів їх втілення. На жаль, ідеологія державотворення часто  підміняється кон’юнктурними політичними  гаслами, що неспроможні спродукувати національну ідею та консолідувати країну.

З огляду на це, перспективи розвитку політичної системи України полягають  у подальшому вдосконаленні усіх її елементів, зокрема шляхом реалізації нового етапу конституційної реформи.

 

5. Особливості політичної системи в Україні

Нинішня політична система не тільки покликана забезпечити реформування усіх сфер суспільного життя, а й  сформувати модерну політичну націю.

В Україні цей процес перебуває  на початковій стадії, тому що:

своєчасне випередження і витіснення у політичній системі елементів, що порушують її нормальне функціонування;

постійне оновлення внутрішніх структур системи;

Україна ще не витворила власної  моделі національної економіки;

не сформувався середній клас як суб'єкт мо­дерних національних цінностей;

не створено політичний механізм національної консолідації;

не відтворені в повному обсязі традиційні національні цінності, не освоєні модерні процедури культуротворчості як у галузі філософії і мистецтва, так і в галузі науки і освіти, не забезпечене повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

Тому пріоритетними у політиці владних структур в царині формування модерної української нації повинні  стати проблеми її консолідації навколо цінностей громадянського суспільства, поєднаних з сучасною українською культурою. Акцент на етнокультурних пріоритетах у їхньому традиційному вигляді, поза контекстом реформування економічної, політичної, правової і культурної систем, може призвести тільки до дискредитації національної ідеї.

Дестабілізаційні процеси, що виявляються через конфлікти між гілками влади, політичними блоками, центром і регіонами, конфесіями, а також через різку майнову диференціацію, свідчать про низьку стабілізаційну спроможність політичної системи в Україні. Проте Українській державі вдалося уникнути кривавих ексцесів, а також налагодити цивілізаційні контакти з країнами Сходу і Заходу. Це характеризує широкі можливості політичної системи в реалізації цієї функції.

Політична система в Україні  визначається дуже низькою здатністю  до соціальних новацій, і як наслідок цього, реформи в державі проходять  повільно, незбалансовано і супроводжуються великими соціальними втратами. Державні органи та політичні організації часто стають заручниками інтересів могутніх номенклатурних угруповань, які звикли до соціального паразитизму. Однак реформістський потенціал політичної системи зростає тією мірою, якою старі господарські, політичні і культурні структури вичерпують себе повністю і розвалюються, а громадська думка в результаті кризи звільняється від тоталітарних і посттоталітарних міфологій.

Суспільству загалом і політичній системі зокрема властиві певні  межі, в рамках яких здійснюються суспільні  перетворення, успадковані від попереднього історичного розвитку. Тяжкий вантаж колоніального і тоталітарного  минулого, який є основною причиною відставання політичної системи  України від інших держав у  здійсненні соціальних реформ, спричинив  несконсолідованість нації; відсутність політичної еліти, здатної по-сучасному, без регіональних та ідеологічних стереотипів, осмислити сучасні реалії, виробити суспільні і державні пріоритети розвитку України; наявність індустріальних гігантів з величезною енергомісткістю і матеріаломісткістю, орієнтованих на господарський комплекс республік (особливо — Росії) колишнього СРСР. Управлінська функція політичної системи в Україні неефективна з огляду на збереження структури і функцій старого апарату, принципів і методів старої кадрової політики, а також мотиваційного механізму до праці.

 

Політична система лише тоді може забезпечувати вільний розвиток особи і суспільства, коли її інститути  функціонують у рамках правової системи.

До недоліків правової системи  України можна віднести:

• повільне і суперечливе втілення норм Конституції у законодавчі акти;
• затягнутий процес реформування судової влади як основного механізму захисту конституційних прав громадян;
• відсутність чіткої субординації між правовими актами, законами і підзаконними актами;
• відсутність нових правових кодексів (Цивільного, Кримінального), які б відповідали Конституції та міжнародним стандартам;
• відсутність цілісної концепції реформування правової системи (у правовій системі домінують інтереси державної бюрократії, фінансової і комерційної олігархії, а не су­спільні);
• надмірне поширення підзаконних актів (урядових, відомчих) як джерел права;
• непрямий характер дії законів, коли для їх застосування використовують цілий пакет підзаконних актів;
• нерівномірну врегульованість законодавством різних сфер суспільного життя;
• недостатню розробку механізму реалізації закону і відповідальності за його порушення;
• недосконалу процедуру підготовки та прийняття законодавчих та інших нормативно-правових актів;
• відставання за кількістю юристів від передових країн Заходу; правову неграмотність і правовий нігілізм громадян і політичної еліти.