Суспільство є системою відносин

4. У кадровій політиці (спільні дії з призначення  на ключові посади в державі):

• кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра визначає сформована парламентська більшість і пропонує її Президентові, який, у свою чергу, вносить відповідне подання до парламенту у п'ятнадцятиденний строк з моменту отримання такої пропозиції (ст. 106 Конституції);

• Верховна Рада призначає  за поданням Президента — Генерального прокурора, голову Служби безпеки України, голову Антимонопольного комітету, голову Національного банку, голову Фонду  держмайна, голову Державного комітету телебачення і радіомовлення, членів Центральної виборчої комісії тощо (ст. 86 Конституції);

• участь Верховної Ради і Президента у формуванні Ради Національного банку України (призначення половини складу — Верховною Радою і Президентом) (ст. 85 і 106 Конституції); Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (призначення половини складу — Верховною Радою і Президентом) (ст. 85 і 106 Конституції); Конституційного Суду (Президент, Верховна Рада та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України) (ст. 148 Конституції).

5. У достроковому припиненні  повноважень:

• Президент України може бути усунений з поста Верховною  Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111 Конституції);

• Президент України має  право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

а) протягом одного місяця у  Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій;

б) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

в) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання  не можуть розпочатися. Рішення про  дострокове припинення повноважень  Верховної Ради України приймається  Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України;

• Верховна Рада України (за пропозицією Президента України  або не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного  складу Верховної Ради України) може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію щодо недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (ст. 87 Конституції);

• Верховна Рада може висловити  недовіру Генеральному прокуророві  України, що має наслідком його відставку з посади (ст. 85 Конституції);

• Верховна Рада може достроково припинити повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції або законів (ст. 85 Конституції) України.

Отже, роль системи стримувань і противаг у взаємодії між  органами державної влади в Україні  є досить вагомою, оскільки проектує інтеграційний механізм (узгоджувальні  процедури і інститути, а також  механізми співпраці у здійсненні тих чи інших функцій держави) та систему взаємного контролю трьох гілок влади.

 

Закріплення в Конституції  України системи стримувань і  противаг як засобу організації державної  влади ще не означає, що існує вироблений та випробуваний на практиці дійовий механізм функціонування згаданої системи.

 

Отже, чинна Конституція  України закріпила якісно нову організацію  державної влади. Відмовившись від  ієрархічної, вертикальної системи  організації державної влади, яка  існувала в Україні до здобуття незалежності, вона сприйняла загальновизнаний принцип  організації державної влади  — принцип поділу її на законодавчу, виконавчу і судову. У сукупності державні органи України становлять єдину систему центральних органів, склад якої об'єктивно випливає з принципу єдності державної влади в Україні.

 

 

 

 

 

Соціалізм

 

Поняття «соціалізм», котра у загальний ужиток у третій десятилітті 19 століття, мало позначити напрям суспільной думці, що прагне розробити принципово нову модель суспільний лад в цілому з урахуванням перетворення соціально-економічних відносин. Дати стисле змістовне визначення цієї ідеології складно, оскільки поняття соціалізм об'єднує дуже багато сильно різняться між собою концепцій, які можна розділені на великі групи: власне соціалістичні і комуністичні.

 

У концепціях першої групи  передбачається, що гідна життя трудящих можна досягти у суспільстві, заснованому на поєднанні суспільної відповідальності і приватної власності  коштом виробництва, а загальне абсолютне  рівність необов'язково і бажано. Концепції другої групи пропонують створити суспільство, заснований виключно на громадських формах власності, що передбачає повне соціальне та майновий рівність громадян.

 

Характеристика соціалістичної ідеології, враховує існування двох позначених вище напрямів соціалістичної думки, то, можливо дана так. Соціалізм передбачає критику буржуазного суспільства з позицій деякого ідеалу, «розташованого» на думку соціалістів у центральних майбутньому. Формулювання основних чорт майбутнього суспільства дається з позицій найбільш знедоленої частини населення, що заробляє життя своєю працею. Саме суспільство соціальну справедливість передбачає істотну роль громадських форм власності, зближення крайнощів багатства і бідності, заміну конкуренції солідарністю,взаимопомощью. Нове суспільство мислиться як що може забезпечити швидший і всебічний громадський прогрес, ніж буржуазне.

Перший історичний тип  соціалістичної ідеології – це гуманістичний соціалізм у першій половині 19 століття, званий також утопічним соціалізмом (нині друге назва представляється необгрунтованим, оскільки марксизм також виявився утопією, хоча у іншому сенсі). Його основоположниками і найбільшими представниками є Анрі де Сен-Симон і Шарль Фур'є (Франція), Роберт Оуен (Англія).Гуманистическим це соціалізм названо оскільки творці, формулюючи основні риси суспільства соціальну справедливість, виходили з інтересів людини взагалі, а чи не представника будь-якого класу, або шару, хоча найбільший виграш реалізація запропонованої моделі мала принести людям праці.

Конкретні системи поглядів основоположників гуманістичного соціалізму були різними, але загалом і в цілому суспільство соціальну справедливість планували як заснований на поєднанні суспільної відповідальності і приватної форм власності, на співробітництві класів. Передбачалося збереження суспільної і майнового нерівності, що знеодинаковостью вкладу – фінансового й трудовому - у розвиток підприємства, з різною роллю представників різних соціальних верств у суспільстві. Перехід до нової громадської організації задумувався як поступовий і що відбувається виключно мирним шляхом. У якості коштів переходу пропонувалися: звернення до можновладцям, до представників великого бізнесу, створення на засадах зразкових підприємств, пропаганда позитивного досвіду. Саме зазначені кошти початку суспільству соціальну справедливість покликали до життя назва «утопічний соціалізм».

 

Екстремізм  — це схильність у політиці та ідеології до крайніх  поглядів і дій [16]. як свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати різноманітні чинники: соціально-економічні кризи, різке спадання життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний характер існуючих режимів, жорстоке придушення владою опозиції, переслідування інакомислячих, національний гніт тощо.

 

 Слід зазначити, що  в політичному плані екстремізм  намагається підірвати дійовість суспільних структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових методів. З цією метою екстремісти організовують заворушення, провокують страйки, вдаються до терористичних актів. Представники цієї політичної течії виступають проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, що пов’язані зі взаємними поступками.

 

 Щодо ідеологічних  засад екстремізму, то тут треба  назвати такі його риси, як  цілковите заперечення будь-якої  іншої думки, намагання ствердити  свою систему політичних, ідеологічних  та релігійних поглядів будь-якою ціною, вимога до своїх прихильників беззаперечно підкорятися будь-яким наказам та інструкціям. Звернення екстремістів не до розуму, а до почуттів створює особливий тип людини, схильної до самозбудження, утрати контролю над своєю поведінкою, готовності на будь-що, навіть на самогубство, з наказу керівників. Ось чому екстремізм невіддільний від ідеології тоталітаризму, культу вождів, котрі проголошуються носіями вищої мудрості, ідеї яких маси мусять сприймати на віру та неухильно виконувати.

 

 У політичній теорії  екстремізм традиційно поділяється  на «лівий» та «правий». Як  свідчить політична практика, ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та інших лівих течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе найбільш послідовними борцями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і т. п. Представники лівого екстремізму таврують капіталізм за соціальну нерівність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне суспільство піддають критиці за бюрократизацію, за зраду принципів класової боротьби і т. п. (наприклад, діяльність «Фракції Червоної армії» в Німеччині, «Червоних бригад» в Італії, «Сантендаро луміносо» в Перу, полпотівців у Камбоджі тощо). Хоч деякі «ліві» екстремістські організації подекуди й заборонено, більшість їх діє легально і навіть має своїх представників у парламентах та місцевих органах влади.

 

 На противагу «лівим»,  «праві» екстремісти викривають  вади буржуазного суспільства  з украй консервативних позицій,  тавруючи його за «занепад»  моралі, наркоманію, егоїзм, споживацькі  настрої, засилля «масової культури»,  брак «порядку» тощо. Найбільш  послідовним правоекстремістським  політичним рухом є фашизм, що  виник в обстановці революційних  процесів, які охопили країни  Західної Європи після Першої  світової війни і перемоги  революції в Росії [17]. Фашизм уперше виник в Італії та Німеччині, а вже пізніше аналогічні рухи склалися в багатьох інших країнах світу. Які б національні особливості не були притаманні фашизму в різних країнах, сутність його скрізь була та сама: він виражав інтереси найбільш реакційних кіл капіталістичного суспільства, які надавали цьому рухові фінансову й політичну підтримку в його боротьбі проти революційних виступів трудящих мас, за зміцнення панування капіталістичного ладу в його найреакційніших варіантах, за розв’язування війни за переділ світу.

 

 Як свідчить історія, фашизм прийшов до влади в Італії, Німеччині та в інших країнах за активної участі і фінансової допомоги монополістичного капіталу. Водночас фашизм широко використовував витончену демагогію, яку він доповнював «антикапіталістичними» і псевдосоціалістичними гаслами. Така демагогія дала змогу фашистам залучити на свій бік широкі верстви населення і, спираючись на них, прийти до влади.

 

 З погляду ідеології, фашизм — це войовничий антидемократизм, расизм і шовінізм, що доведені до істерії, звеличення тоталітарної держави. Характерною рисою ідеології фашизму було «вчення» про арійську вищу расу й концепція нації як вищої й вічної реальності, яка базується на спільності крові. Фашисти всі нації ділили на вищі й нижчі, уважаючи, що вищі нації повинні панувати над нижчими й нещадно подавляти будь-які спроби їхнього опору.

 

 Уся економічна і  соціальна система фашизму базувалася на пануванні монополістичного капіталу під жорстким контролем держави. Фашизм виступав за інтеграцію всіх верств населення в расове або корпоративне суспільство, в якому трудящим належала роль «виробничого капіталу». Під час панування фашистів було заборонено страйки, а створені ними «профспілки» стали засобом контролю над робітниками.

 

 У сфері політики  фашисти знищили всі демократичні  інститути та створили терористичні  режими. У суспільному житті відбулася  повна мілітаризація всіх його  сфер з тотальним контролем  над суспільством, який здійснювався  не тільки з допомогою державних  органів, а й за активної участі партійних воєнізованих організацій (загони «скуадре» в Італії, штурмові й есесівські частини в Німеччині тощо). Тотальне насильство стало нормою повсякденного життя, а під час Другої світової війни воно втілилося в гітлерівських таборах смерті, геноциді й у злочинах проти людства, які мали масовий характер.

 

 Ніхто інший, як фашизм, сприяв підготовці й розв’язуванню Другої світової війни, що в ній світ утратив не менше ніж 60 млн людей. У цій війні фашизм зазнав нищівної воєнної й морально-політичної поразки, його злочини було засуджено міжнародним Нюрнберзьким трибуналом. Проте вже невдовзі після закінчення війни фашизм знову почав своє відродження як так званий неофашизм. Цей політичний рух тісно зв’язаний з фашизмом генетично, бо він обстоює ті самі ідеологічні й політичні погляди, сповідує культ насильства і намагається вирішити такі ж завдання такими самими методами. І після війни, і нині дії неофашистських груп та рухів періодично спричиняли загострення політичної ситуації в різних країнах, були і є джерелом політичних криз та політичного напруження в суспільстві.

 

 Масовою базою правого  та лівого екстремізму, як раніше, так і нині, є дрібнобуржуазні й маргинальні верстви, а також частина інтелігенції, окремі групи військових, частина студентства, націоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують із владою.

 

 Екстремізм виявляється  в різних формах: екстремізм політичний, націоналістичний, релігійний, екологічний. Політичному екстремізму властиве прагнення до політичних дій, які беруть за мету знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного характеру «лівого» або «правого» спрямування. Націоналістичний екстремізм пропагує ідеї захисту інтересів «своєї нації», її прав, її культури й мови, категорично заперечуючи необхідність таких самих прав для інших національних та етнічних груп. На практиці націоналістичний екстремізм призводить до сепаратизму з його політикою руйнування багатонаціональних та створення моноетнічних держав. Такий екстремізм, як свідчать події в колишній Югославії, на Кавказі, на Близькому Сході та в багатьох інших країнах, неминуче призводить до загострення міжнаціональних відносин і стає джерелом ворожнечі та конфліктів між народами.