Україна. Шлях від етносу до нації

   Зображення тризуба було  поширене на всіх землях Русі протягом багатьох століть. Так, великий князь Київський Володимир Мономах (1113-1125) мав свій знак – такий, як і у Володимира Святославина. Знак тризуба мав на своїй печатці удільний князь Данило Дмитрович ( правнук Романа Даниловича, перша половина ХІV ст.), який був родоначальником князів Острозьких.

   Професор М. Грушевський  вважав тризуб родовим знаком  князя Володимира і знаком  старої Київської держави Володимира  Великого. Як уже згадувалося, у березні 1918 р. Центральна рада прийняла тризуб за герб Української Народної Республіки. Накреслення герба було розроблено майбутнім професором Української Академії мистецтв В. Кричевським. Щоправда, його проекти дістали негативну оцінку українських знавців геральдики, зокрема В. Модзалевського та Г. Нарбута, які слушно вказували на їх невідповідність законам геральдики через відсутність щитів, надмірне орнаментування та наявність значних відмінностей у зображенні тризуба на великому й малому гербах.

   1939р. в Празі на замовлення уряду УНР в екзилі було розроблено проекти державних відзнак – „Державний Герб великий”, „ Державні Герби – середній і малий”, „ Державні прапори”, „ Державні печатки – велика, середня, мала”. Автором цих проектів був український художник, мистецтвознавець, історик і поет, полковник української армії М. Батинський.

   Проект великого Державного  Герба, розроблений М. Читинським, був  першою спробою поєднати найяскравіші  зразки спадщини українського  гербівництва.

   За цим проектом, центральним  елементом великого Державного герба України є малий Державний Герб – блакитний щит французької форми (прямокутний з фігурним вістрям унизу), на якому розміщено золотий тризуб Володимира Великого. З правого та лівого боків щита розташовані зображення святого Архістратига Михаїла та золотого коронованого лева – головні фігури гербів Києва та Львова, міст, які були, за висловом М. Грушевського, „двома найбільш визначними культурними центрами України”. Знизу та з боків щит був оздоблений срібно золотим ланцюгом ордена Симона Петлюри. До ланцюга прикріплено золотий восьмикутний медальйон із зображенням розп'яття Ісуса Христа. Під щитом покладено перехрещені козацькі клейноди на золотих древках з рослинним орнаментом – золоту корогву зі срібним хрестом та срібний банчук.

   Малий Герб обрамлено золотим вінком із дубової та лаврової гілок, перевитих знизу синьо-жовтою стрічкою (дуб у геральдиці символізує міць, лавр – славу). На вінку зображено п'ять французьких щитів, які сімволізують етнічні українські регіони – Правобережжя, Лівобережжя, Галичину, Закарпаття та Чорномор'я. Поверхню кожного з цих щитів, крім останнього, поділено на кілька дрібних частин, полів, на яких – герби історичних земель що входять до кожного з регіонів.

   Оскільки М. Битинський уявляв  майбутню Українську державу  в етнічних кордонах, то не дивно, що до великого Державного Герба увійшли територіальні герби тих населених українцями земель, які нині входять до складу інших держав (Кубань, Перемшлянщина, Стародубщина та ін.).

   Попри окремі помилки, яких  припустився М. Читинський у своїх проектах, його робота стала однією з найважливіших віх у розвитку українського гербівництва, а його великий Державний Герб можна з упевненістю назвати першим гербом соборної України. Ідеї, втілені М. Читинським у проекті великого Державного Герба, можуть бути використані при розробці нового великого Державного Герба незалежної України. При цьому слід враховувати такі моменти. По-перше, відповідно до ст. 20 Конституції України, „Великий Державний Герб України встановлюється з урахування малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького”, який являв собою золотий щит з фігурою козака-запорожця з шаблею й порохівницею при боці та рушницею через плече; по-друге, великий Герб повинен вміщувати територіальні герби складових частин держави – областей та Автономної Республіки Крим.

   Отже, можна стверджувати, що  український народ, узявши за  основу вияву своєї сутності  символ тризуба, насамперед спирався  на знак князя Володимира Красне  Сонечко.

   Символіку із зображенням  тризуба в 20 – 50-х роках ХХ ст. використовували різні політичні угруповання Західної України – праві і ліві – зокрема, з певною відмінністю (середній зуб у формі меча) і Організація українських націоналістів (ОУН). Тризуб із середнім зубцем у формі хреста використовували деякі релігійні угруповання. Як державний герб тризуб було визнано 15 березня 1939 р. Сеймом Карпатської України, що проголосив самостійність цього регіону.

   Оскільки саме на землях  України тризуб має безперервну, тривалістю кілька тисячоліть, традицію, то в наш час, час становлення незалежності та суверенітету країни, тризуб визнаний як національний символ і як символ Української держави.

   Десять років тому Верховна  Рада України після тривалих  дискусій визнала тризуб малим  Державним Гербом України, тоді ж було вирішено, що він буде головним елементом великого Державного Герба. Але і нині ця проблема залишається невирішеною. Навіть незважаючи на те що в статті 20 Конституції України чітко окреслені елементи великого Державного Герба України. У ньому, зокрема, мають поєднатися знак княжої держави Володимира Великого тризуб та герб Війська Запорозького – козак з мушкетом. З цією метою восени 1996 р. Верховна Рада доручила Кабінетові Міністрів провести конкурс на кращий ескіз герба України. 11 червня 1997 р. Держкомісія схвалила проект науковців Інституту історії України НАН України. Авторами концепції стали М. Дмитрієнко і Ю. Савчук. Однак прийняття Закону „Про затвердження великого Державного Герба України” постійно відкладається. Таке явище фахівці пов'язують із політичною дискусією „лівих проти правих”, яка впродовж тривалого часу точиться навколо державної символіки.

           1.2. Історія походження національного прапора.

   Історію походження національного прапора, та його появу слід шукати в глибині віків, адже прапори, як певні символи, існують з давніх часів. Як засоби сигналізації вони відомі з античної пори. Первісно роль прапора виковували підняті на довгій  жердині чи на ратищі списа шматок тканини, гілля дерева, жмут трави, кінський хвіст чи щось інше, що давало змогу побачити здалеку означене таким чином місце. З історичних джерел довідуємося, що найдавніші прапорні полотнища були трикутно-клинової форми. На зламі ХІІІ і ХІV ст. на українських землях з'являються чотирикутні прапори з клиноподібними полотнищами на вільному кінці.

   У часи Галицько-Волинської  держави прапор набуває того  значення, яке й утвердилося за  ним на майбутнє. Так, на зворотному боці печатки короля Юрія Львовича початку ХІV ст. зображено вершника зі щитом і прапором. Подібні зображення за тих часів були поширені по всій Європі: прапор постає як атрибут володаря поруч з короною, берлом, мечем тощо. Усталюються форми прапорів, правила їх використання. З'являються колірні сполучення, проте самі кольори прапорів залишаються різноманітними. Ґрунтовне вивчення кольорових композицій у літописних пам'ятках дало підставу російським геральдистам „Особого совещания для выяснения вопроса о русских государственных цветах” в ході дискусії, яка розгорнулася 1910 р. на сторінках тодішніх часописів, визнати в „числе древних русских государственных цветов синий, голубой, оранжевый , желтый”, тобто назвати синій і жовтий серед державних кольорів Давньої Русі, спадкоємицею якої була передусім Україна. Отже, поєднання блакитних і жовтих кольорів, які були в широкому вжитку у народів, що заселяли сучасні українські землі, має глибоке коріння.

   Прапори усіх різновидів поділяють на такі групи: приватних осіб, родинні, родові, професійні, корпоративні, конфесійні, військові, етнічні, національні, територіальні (міст, земель, провінцій), загальнодержавні, міжнаціональні, інтернаціональні тощо. Вексилологія регламентує форму, кольори прапорів, їх співвідношення, пропорції, а також форму, колір, розмір навершшя та держална.

   За правилами вексилології, забарвленням верхньої частини прапора може бути колір герба, а нижньої – колір тла щита на гербі. Але тривалий час це правило в окремих країнах Європи виконувалося „навпаки”, хоча чітко застосовувався принцип поєднання кольорів і їх розташування на гербі та прапорі. Прапор Польщі (біло-червоний) свого часу був червоного кольору з білим орлом. Прапор Великого князівства Литовського – червоний із золотою „колю мною”, яку пізніше замінив вершник з мечем і щитом.

   Найдавніша точно датована  згадка про синьо- жовтий прапор як український символ припадає на1410 р., коли українські полки з Галичини брали участь у битві з німцями під Грюнвальдом: прапор Львівського полку – синього кольору із золотим левом, а Перемишльського – на синьому тлі золотий двоголовий орел. Як, бачимо синій і жовтий кольори вже тоді належали до визначних символів українського народу.

    Цікаву версію щодо  походження синіх і жовтих  кольорів висунув мовознавець із Львова М. Рогович. На його думку, слово "хохол", що інколи називають українців, - монгольського походження. Слово це складне: " хох " – синій, голубий, небесний, " улу "- жовтий. Кінцева голосна редукується і ми дістаємо теперішнє звучання. Ця  гіпотеза вважається дуже цікавою, адже сині й жовті кольори могли бути кольорами племінних об'єднань слов'ян ще перед монгольською навалою, а саме слово перейшло в мову наших сусідів, втративши своє первісне значення. Якщо розвивати цю гіпотезу, то можна припустити, що саме такими об'єднаннями племен монголо-татари назвали могутнє Галицько-Волинське князівство, яке під проводом князя Данила Галицького так і не скорилося східній навалі. Цілком імовірно, що синій і жовтий кольори використовували для прапорів племена на цій території й значно раніше.

   На козацьких прапорах  ХVI- XVIII ст. зображували святих ,сонце, місяць, зірки, коло, оленів, зброю – все, що було на той час характерним для мотивів українського народного образотворчого й  декоративного мистецтва. Найпоширенішим було зображення козака, воно й стало гербом Низового війська. Цей символ – лицар-вояк із шаблею при лівому боці і рушницею на лівому плечі – відомий з ХVI ст.

   Через специфіку козацького  життя не було вироблено єдиного, універсального кольорового поєднання, яке закріпилося б за Військом Запорозьким чи гетьманом України. Козаки користувалися переважно прапорами захопленими в бою: саме такі були найпочеснішими і найбільше поважалися. Здобуті прапори трохи переробляли, доповнювали: нашивали на них християнські символи, робили українські написи тощо. Друге місце після завойованих посідали прапори, козакам від імені чужинницьких монархів. Так, 1594 р. від імені австрійського імператора Рудольфа ІІ посол Еріх Лясота вручив кілька прапорів та інших державних клейнодів. Дарували козакам прапори також польські королі, російські царі. Завершують перелік прапори власного виробництва – переважно полкові, сотенні, курінні.

   Серед козацьких помітне  місце посідають стяги синьо-жовтих  барв: 1717 р. – новий прапор Полтавського  полку – блакитний із золотим  хрестом; 1758 р. – прапор Лубенського полку блакитний із зображенням козака із самопалом на золотом щиті з одного боку, полковою емблемою з другого; 1762 р. – прапор Домонтовської сотні Переяславського полку блакитного кольору з жовтими нашивками.

   Цікаве свідчення щодо  кольорів козацьких полків наводить М. Грушевський, описуючи на підставі відповідних джерел битву під Гомелем 1651 р. : "Наступ почався 4 червня , в неділю. О восьмій годині рано при зміні варти, побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою; потім показалася друга червона корогва, а коло неї три білі й дві чорні і дві жовто-блакитні, під ними 8 тисяч козаків, кінних і піших, вибраного війська ". Під час облоги Львова 1655 р. за Б. Хмельницьким несли одну корогву червону й другу – з образом св. Ми-

хаїла, що простромлює змія. „За цими корогвами, - писав польський міщанин, - ішли інші корогви, більш-менш 34, на них видно було герби майже всіх дальніх воєводств і повітів – окрім нашого білого орла в короні...”.

   За описами Київського намісництва 70-80-х років Х ІІІ ст. синій й жовтий кольори мали обидва герби Києва ( власне міста і Подолу ), гербові відзнаки Лубен, Городища та інших місцевостей. Герби восьми з одинадцяти повітових міст були обрамлені синьо-жовтими хоругвами.

   Козацькі знамена зображені не картині І. Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану”, консультантом якої був Д. Яворницький, на славнозвісному полотні М. Івасюка „В'їзд Богдана Хмельницького в Київ”. На запит царя Олександра ІІІ з приводу Достовірності кольорів на козацьких знаменах член Петербурзької академії наук Ф. Корш писав:

„ Знамена казацкие, изображенные художником Репниным на его картине, не содержит по своему цветовому набору никаких иностранных веяний, а отражают в себе извечную преемственность цветов золотых и небесных, постоянно присущих для всех знаков отличия в Южной Руси

(Малороссии) еще со времен Екатерины Великой. Сказанному имеется предостаточно письменных подтверждений в отечественных и иностранных сугубо исторических источниках, а равно – в ряде предметов материального искусства тех древних времен”.

   Із занепадом Гетьманщини  та поділом українських земель  між Росією й Австрією зникають  її національні державні ознаки. Традиції козацького прапорництва  зберігалися тоді серед решток  запорозького війська над Дунаєм, Дністром, Бугом Азовським морем і найдовше – на Кубані.

   Підросійська Україна як  складова частина імперії не  мала власних державних символів, я користувалася імперськими. Російський  біло-синьо-червоний стяг запровадив  імператор Петро І, використавши кольори прапора французьких королів. Подібних взаємовпливів і запозичень у європейських системах державних символів чимало. Так, практично однакові прапори в сучасних Індонезії і Монако, Люксембурзі і Нідерландах. І як непорозуміння можна сприйняти те, що прапор ОУН ідентичний прапорові держави Ангола.