Україна. Шлях від етносу до нації

За національні гімни вважали також „заповіт” Т. Г. Шевченка, „Вічний революціонер” (слова І. Франка, музика М. Лисенка ), „ Не пора” ( слова І. Франка, музика Д. Січинського). Свої два гімни „ За тебе, Україна”( слова В. Щурата, музика С. Людкевича) та „ Для тебе ,Україно, живем” ( слова О. Грицая, музика С. Людкевича) мали українські емігранти в Америці й Канаді. У Галичині, крім „Ще не вмерла Україна” й „ Заповіту”, на урочистостях співали також „ Не плакати нам” ( слова Г. Гордого, музика Й. Кишакевича ) та давній галицько-український гімн „ Мир вам, браття” ( слова І. Гушалевича, музика Д. Січинського ), а також церковний гімн „ Боже великий єдиний, нам Україну храни” ( слова О. Кониського, музика М. Лисенка) та ін.

Українці Закарпаття співали гімни „ Я русин бив”, а також „ Подкарпатськії русини”  ( на слова О. Духновича), що був офіційним гімном краю до 1938 р.

Пісня „ Ще не вмерла Україна” особливо була поширена в роки встановлення влади ЗУНР і  УНР, однак спеціального закону, що затвердив би її як єдиний державний гімн, не було. Партійним гімном Організації українських націоналістів був „ Зродились ми великої години”.

Функцію національного гімну пісня „ Ще не вмерла Україна” виконувала протягом існування УНР, як гімн вона використовувалась іншими державами. Однак державне визнання отримала лише 15 березня 1939 р. як офіційний гімн Карпатської України. Цим актом було підкреслено зв'язок традицій державності України. Проте Карпатська Україна проіснувала недовго. З її падінням гімн „ Ще не вмерла Україна” був заборонений шовіністичним угорським урядом , так само , як понад сімдесят років був заборонений в радянській Україні. І тільки з проголошенням державної незалежності України пісня „ Ще не вмерла Україна” на музику М. Вербицького почала виконуватись як Державний Гімн України.

Як бачимо, і гербова відзнака у формі тризуба, і синьо-жовті прапори мають давне походження, втілюють певну історичну пам'ять. Не має націоналістичних тенденцій і гімн „ Ще не вмерла Україна”, перейнятий мотиви українського романтизму ХІХ ст. Слід згадати, що в перші пореволюційні роки деякі „ революціонери від культури” хотіли викинути на смітник історії навіть твори Т. Шевченка. Величезними втратами історичних пам'яток стала безоглядна боротьба з релігією, внаслідок якої було зруйновано церкви, монастирі, собори – серед них унікальний Михайлівський Золотоверхий у Києві.

Жорстока класова боротьба точилася і на польських землях, зокрема під час Другої світової війни, у повоєнні роки між Армією Крайновою і народною Армією Людовою. Проте ці угруповання, незважаючи на діаметрально протилежні погляди, йшли під одними національними біло-червоними прапорами.

Отже, і гімн, і державний прапор, і тризуб пройшли  складний шлях для самоутвердження . Мелодію гімну незалежної України було затверджено Указом Президії Верховної Ради України „ Про Державний Гімн України” 15 січня 1992 р. І тільки на дванадцятому році незалежності суверенна Україна здобула свій Державний гімн. Сталося це в березні 2003 р., коли Верховна Рада затвердила його варіант, запропонований Президентом України Л. Д. Кучмою.

Державний прапор на пропозицію першого Президента України Л. Кравчука сесія Верховної Ради затвердила 28 січня 1992 р.

19 лютого 1992 р. відбулося прийняття  тризуба Державним Гербом України, що мало назавжди припинити  дискусію про старшого й меншого  братів.

Україна повернула собі свої святині, які невіддільні від становлення українського етносу й нації та подальшого їх розвитку у ХХІ ст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     2. Етнологія релігії.

 

2.1.Взаємовідношення етносу та  релігії.

 

Етнос і релігія як феномени людської цивілізації є предметом дослідження багатьох наук, а безпосередньо його вивченням займається етнологія релігії. Важко погодитися з поширеним поглядом, що ця відносно нова міждисциплінна галузь є „сферою релігієзнавства”, адже, такою мірою її можна вважати одним з наукових напрямів етнології, культурології тощо. Це доводить доволі широке предметне поле етнології релігії, в центрі якого стоїть складна і безмежно багатогранна проблема взаємовідношення етносу та релігії. Для її вирішення етнологія релігії повинна вивчати:

• походження етносу та релігії, акцентуючи при цьому увагу на питаннях, пов'язаних з етнічним корінням релігії та релігійними теоріями походження етносів. Етноконфесійна історія народів дає ключ до розуміння етнорелігієгенезу всього людства;
• закономірності взаємозалежності між етносом та релігією, що проявляються у безлічі форм і проявів взаємозв'язків і взаємовпливів;
• роль релігії в життєдіяльності окремих народів, яка, передусім, розкривається через систему релігійних символів і догматів, функціонування релігійних груп всередині етнічних спільнот, процеси етнічного функціонування релігій серед різних народів тощо;
• структуру й особливості вияву етнорелігійної свідомості та її вираження через етнорелігійну ідентифікацію окремої особи та всієї етнічної спільноти;
• перспективи етнорелігійного розвитку, зокрема взаємовплив етносу та релігії на виникнення і становлення різних форм суспільного життя тощо.

Отже, етнологія релігії має досліджувати весь релігійний досвід

Етнічних спільнот, всі етнічні особливості релігійного буття, відображені в їх духовній та матеріальній культурі. При цьому вона розглядає етнічний та релігійний феномени не як окремі абстракції, а в їх нерозривному взаємозв'язку з іншими суспільними явищами, зважаючи на весь комплекс суспільних факторів, що визначають характер взаємодії етносу та релігії.

   Стосовно проблеми співвідношення етносу та релігії у світовій суспільній думці склалося два основні погляди – богословський і світський, хоча всередині кожного з них існує широкий спектр підходів та інтерпретацій.

    Християнський теологічний  напрямок ґрунтується на двох  основоположних засадах – креаціонізму ( визнання „акту творіння” ) та провіденціоналізму ( визначеність божею волею всіх суспільних явищ ). Виходячи з цього, його представники в основу своїх концепцій взяли біблійний постулат, що Бог, будучи творцем не лише окремої людини, а й всіх народів, визначає весь їхній розвиток. Згідно зі Святим Письмом, після всесвітнього потопу всі нащадки Ноя спочатку були „одним народом”, але потім, розгнівавшись на цю етнічно єдину спільноту за намагання спорудити Вавилонську вежу „висотою до небес”, Бог перемішав мови людей та розсіяв їх по всій землі.

     Підтвердження біблійної  легенди сучасні учені-богослови  шукають у письмових джерелах  і даних археології. Вдаючись  до модернізованого тлумачення  проблеми походження і розселення  етносів та появи багатомовності, вони визнають, що це був довготривалий процес, який здійснювався за Божим сценарієм. Отже, це не змінює сутності богословської етнологічної доктрини, яка безапеляційно доводить, що в основі всіх етногенетичних процесів лежить релігія, яка й зумовлює загальні та специфічні риси етнокультурного розвитку всіх народів.

    Представники другого, світського  напряму виходять з того, що  етнічність і конфесійність не завжди є тотожними ознаками окремої особи чи народу бо дані явища лише частково накладаються одне на одного. Вивченню ними проблеми взаємовідносин і взаємовпливів між етносом і релігією перешкоджає неоднакове тлумачення цих складних категорій людського буття. У західній та вітчизняній науці переважає погляд, згідно з яким релігію відносять до однієї з визначальних ознак етносу та етнічності. Розбіжність трактувань у даному випадку зводиться до різного розуміння ролі і місця релігійного фактора, якому надається більшої чи меншої ваги в етногенетичних процесах порівняно з расовими (фізичними), мовними, культурно-традиційними, психологічними та ін. Проте частина дослідників цього напряму взагалі не виокремлює релігію як самостійну етноідентифікаційну рису, а деякі учені зовсім заперечують її роль як атрибут в етногенетичних процесах.

        Отже, релігія  та етнос – це різні поняття, які не можна обожнювати, бо  перше наближає та пов'язує  людину з Богом, а друге визначає  характер різнорівневих людських стосунків. Якщо етнос – біосоціокультурне явище, то релігія є виявом суто транцедентального, вона стосується лише духовної сфери.

        Через взаємозв'язок  між етносом і релігією розкривається  етапність формування і розвитку  етнічної спільноти та її різні  культурологічні й психологічні  характеристики. Історичний аспект цього взаємозв'язку визначає одна з центральних категорій етнології – етнорелігієгенез, під яким розуміють складний, багатофакторний, різнолінійний процес, в результаті якого може виникнути моно- чи полі конфесійна спільнота. Індентифікаційний аспект проблеми етнос-релігія розкриває поняття „етноконфесійність” ( лат. сonfessionalias – віросповідний; той що стосується віровизнання ) (етнорелігійність ).

         Специфіка  поняття  „етноконфесійність” полягає  у трактуванні етнічного і  релігійного як формально рівноправних складових, тоді як у сучасній науці залишаються пануючими підходи, згідно з якими при вивченні суспільних процесів, як, правило, вирізняється суб'єкт і об'єкт, соціальне ( домінуюче ) і духовне ( другорядне ) тощо. Етноконфесійність виникає та змінюється в ході етнорелігієгенезу, виступаючи свого роду маркером етапів його розвитку та вирізняючи певні складові і явища цього процесу.

          Отже, етнос і релігія є важливими самостійними величинами людського буття, які не можна ні ототожнювати, ні протиставляти один одному. Широкий і складний комплекс проблем їхньої взаємозалежності становить головне предметне поле етнології релігії – самостійного напрямку, теоретичні розробки якого активно використовуються етнологією та іншими дисциплінами.       

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Етнічні функції релігії. 

 

Релігія відіграє важливу і, водночас, неоднозначну роль в етнічному розвитку. Хоча в суспільній думці переважає погляд, що вона є явищем похідним, залежним від соціального середовища. Насправді релігія виступає самостійним активним чинником, який реально впливає. На життєдіяльність народу. Про це виразно свідчать її етнотворчі функції, які проявляються як на рівні всього суспільства, його окремої ( етнічної ) сфери, так і конкретного соціуму – носія етнічності.

Роль релігії змінюється на різних стадіях виникнення та формування етносу, зокрема вона може виступати як активізуючим, так і гальмівним фактором цього процесу. Тож закономірно, що й її етнічні функції відзначаються багатоваріативністю. Поділивши їх на дві основні групи ( ті, що сприяють єдності або ж дезінтеграції етнічної спільноти), можна визначити такі головні етнічні функції релігії:

• компенсаційна функція проявляється на кількох рівнях. На найнижчому з них відбувається нівелювання меншовартості спільноти, яка, завдяки своїй приналежності до однієї зі світових релігій, ніби отримує додаткові права та підстави піднестися до рівня інших приналежних до неї народів. Однім з мотивів запровадження на Русі християнства було намагання її володарів стати „рівними” з іншими європейськими династіями, зокрема воно відкривало шлях для укладення між монархічних шлюбів та прилучення до культурних традицій Візантії. Крайнім проявом цієї функції є „ сакралізація народу” через оголошення його „богообраним” та піднесення над іншими спільнотами. Прикладами такого роду є месіанські теорії про „богообранисть” євреїв та „богоносність” московітів. Діячі Кирило-Мефодіївського братства на такий самий кшталт намагалися обґрунтувати історичне покликання українського народу, пов’язавши його з біблійним народом Яфетової сім’ї;
• світоглядна функція полягає в тому, що, визнаючи загальні принципи та сенс людського буття, релігія впливає на формування етнічної картини світу кожного окремого народу. Зміна релігії по-різному відбивається на етнічному світогляді народу, який може зазнавати повної або часткової трансформації.
• Наприклад, християнство не могло повністю витіснити язичництва, тому було змушене пристосовуватись до нього. Відтак, виник феномен двовірства, у якому в нових формах християнської обрядовості зберігалося старе „етноязичницьке” сприйняття світу. Таким чином, внаслідок взаємодії етнічної картини світу та релігії відбулася суттєва модернізація етнічного світобачення;
• Рефлекторна (символізаторська ) функція релігії проявляється у розгляді етноісторії чи окремих її аспектів у вигляді священного дійства, а також осучасненні, актуалізації минулого народу, яке зображається як результат Божого провидіння. Таким прикладом етнізації релігійного і сакралізації національного є відтворення української етноісторії через Покров Богородиці, возвеличення символу  Софії ( у вигляді низки Софіївських соборів ), що, зійшовши як Божа благодать на Україну, стала покровителькою і заступницею її народу;
• Комунікативна функція, суть якої полягає у тому, що через зв'язок віруючих з Богом у рамках певної етноконфесійності відбувається зближення одновірців;
• Інтегративна ( етноконсолідуюча ) функція виразніше проявляється на пізніших стадіях етногенезу, коли завдяки органічному вплетенню в етнічну структуру спільноти релігії остання починає відігравати важливу роль в її етнокультурному розвитку. Вона впливає на формування етнічних цінностей і традицій спільноти та нагромадження нею етнічного досвіду, що на вищих стадіях розвитку призводить до сакралізації етнічної та етнізації релігійної сфери буття. У згуртуванні етнічних спільнот надзвичайно велику роль відіграли світові релігії, зокрема іслам в консолідації арабів, а християнство – в етнонаціональному самовизначенні більшості європейських спільнот тощо;
• Етнотворча та етнозберігаюча функції релігії дуже близькі до інтегративної функції ( так що до певної міри є її похідними ). Інтегруючи народи, релігія, траплялося, спричиняла виникнення нових етнічних утворень. Зокрема, бельгійських етнос формувався завдяки об'єднанню на релігійній основі фламанців і валлонців одній державі. Релігія часто виступає стрижнем збереження етнічності та протистояння асиміляції. Наприклад, саме завдяки іудаїзму змогли зберегти свою етнічність розкидані по всьому світу євреї, а зороастризм перешкодив ісламізації давніх персів та їхньому перетворенню на іранців тощо. Етнозберігаюча роль релігії зростає при загрозі етнічного розпаду народу. Так, греко-католицизм став важливим захистом від окатоличення й денаціоналізації українців;
• Асиміляційна функція релігії проявляється в тому, що процес етногенезу відбувається через тісні взаємозв'язки між різними спільнотами, тому релігія може тією чи іншою мірою сприяти поглинанню одних народів іншими.
• Етноідентифікаційна функція релігії полягає в тому, що протягом тривалого історичного розвитку конфесійна ознака виступала основним критерієм визначення етнічної приналежності. Релігія набуває абсолютного значення, коли через самоусвідомлення особи відбувається само ототожнення її конфесійної та етнічної приналежності. Це знаходить символічний вираз у таких словосполученнях: „серб-православний”, „боснієць-мусульманин”, „поляк-католик” та ін. У ХХ ст. в багатьох країнах існувала практика, коли за конфесійною ознакою визначали етнічну ( національну ) приналежність особи, а походження, мова, самовизначення та інші критерії, таким чином, відступали на другий план;
• Дезінтеграційна ( розмежувальна )функція проявляється в тому, що релігія може стати на перешкоді процесам етнонаціональної консолідації або ж навіть спричинити розчленування етносу, що формувався на спільній конфесійній основі. Так, у колишній Югославії саме конфесійний фактор став однією з головних причин гострого протистояння між трьома етнічно близькими народами – сербами ( православними ), хорватами (католикам) та боснійцями ( мусульманами );
• Дестабілізаційна функція релігії може проявлятися як у відносинах між представниками одного етносу, так і в міжетнічних стосунках. Серйозною перешкодою досягненню та збереженню громадянського миру і злагоди всередині певної спільноти можуть стати суперечності між кліром і мирянами, між нижчими та вищим духовенством, між прибічниками релігійно-консервативних і реформаторських течій тощо.