Україна. Шлях від етносу до нації

   Державний прапор Австрійської  монархії спочатку був жовтий  з чорним двоголовим орлом, за пізніших часів його використовували як поздовжній двоколірний (чорно-жовтий). Наприкінці ХVIII- ХІХ ст. австрійська влада намагалася запровадити такі прапори для Галичини: блакитно-червоно-жовтий, блакитно-червоний, червоно-блакитний, а для Буковини – блакитно-червоний, однак ці прапори не стали традиційними.

   У жовтні 1848 р., під час  революційних подій у Європі, Головна руська рада у Львові ухвалила герб – золотого лева на блакитному полі і похідне від нього жовто-синє сполучення кольорів прапора. Вибір кольорів був зумовлений такими міркуваннями: символами України є чисте небо – знак миру і свободи (синій колір) та пшеничне поле – знак достатку ( жовтий колір). Після революції 1848 р., відкинувши нав'язані Віднем червоно-сині крайові прапори, Галичина та Закарпаття поновили свої синьо-жовті. Згодом в українській пресі розпочалися дебати про національний прапор, суттю яких було розміщення кольорів: який має бути вгорі – синій чи жовтий.

   У під російській Україні  в революцію 1905 р. знову замайоріли синьо-жовті знамена, а в лютому 1917 р. вони поряд із червоними виднілися не лише на вулицях і майданах українських міст, а й у тих місцевостях імперії, де були порівняно великі українські колонії. Характерно, що в ті дні синьо-жовтий прапор сприймався як національний прапор України і росіянами, і поява його віталася. Отже, на початку ХХ ст. порядок кольорів не був установлений, тому побутували як жовто-сині, так і синьо-жовті їх поєднання.

   З утворенням Центральної  ради і проголошенням незалежності  Української Народної Республіки  національний прапор утвердився  як символ нової держави. 22 березня 1918 р. Центральна рада ухвалила Закон про жовто-блакитний державний прапор Української Народної Республіки. Цей порядок кольорів сприйняли не всі. Прихильники синьо-жовтого прапора піднімали на щит свою концепцію: символіка синього неба в Україні над її золотим пшеничним полем. Навіть у Центральній раді ця ідея знайшла своїх прихильників. Дискусію припинив М. Грушевський.

   За правління гетьмана  П. Скоропадського порядок кольорів  прапора був замінений на блакитно-жовтий. Указом гетьмана від 18 липня 1918 р. було затверджено закон про український державний прапор, який мали піднімати на всіх кораблях у портах України. Блакитно-жовтим прапор залишався й після повалення Гетьманату наприкінці 1918 р. і встановлення влади Директорії. 13 листопада 1918 р. було проголошено закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. Артикул 5 цього закону проголошував герб ( золотий лев на блакитному полі, обернутий праворуч), прапор держави (блакитно-жовтий) та печатку ( герб із написом довкола „ Західно Українська Народна Республіка „.

   У проекті Конституції  УНР 1920 р. записано: „ Артикул 10. Державними  барвами Української держави  є барви синя та жовта. Артикул 11. Прапор військового флоту  є синій-жовтий з державним гербом золотої барви в лівому розі синьої частини прапора. Прапор торговельного флоту є синій-жовтий” .

   Вибір кольорів був умотивований  таким міркуваннями: символами України є чисте небо – символ миру ( синій колір ) та пшеничне поле – символ достатку ( жовтий колір ).

   Прапор Кримської республіки, народженої у революційний час, був блакитний з жовтою кримською  тангою. 20 березня 1920 р. блакитно-жовтий  прапор був затверджений і в Підкарпатській Русі, а 15 березня 1939 р. – в Карпатській Україні.

   У Галичині 1920 – 1939 рр. Побутували  як синьо-жовті, так і жовто-сині  прапори. У цей час точилися  гострі дискусії, яким має бути  порядок кольорів. Прихильники німецьких  традицій у геральдиці вважали, що спочатку має йти колір герба, потім його тло ( золотий тризуб на синьому фоні ). Цього правила додержувалися поляки, узаконивши в серпні 1919 р. біло-червоний прапор Польщі. Однак, наприклад в Угорщині, Боснії та інших країнах, це правило діяло навпаки.

   Наведені факти переконливо  свідчать про те, що синьо-жовті  поєднання кольорів великою мірою  використовувалися за козацько-гетьманської  доби і набули свого логічного  оформлення як національні кольори  українського народу в новітні часи ( ХІХ і ХХ ст. ), прийняття їх державними у прапорах УНР ( 1918 ), ЗУНР ( 1918 ), Карпатської України ( 1939 ) було відображенням об'єктивної реальності, а не регіонального впливу Західної України.

   Як національний прапор  українського народу синьо-жовте  знамено було визнане окупаційною  владою панської Польщі в Галичині 

( 20 – 30-ті роки ХХ ст. ). Прапор  вивішували на народних зборах  з нагоди відзначення національних  свят, святкуванні Шевченкових роковин тощо. Було багато випадків, коли з хлібом-сіллю та синьо-жовтими прапором трудящі Галичини у вересні 1939 р. цілими селами зустрічали радянські війська.

   У період 1917 – початок 1919 рр. Синьо-жовтим прапором користувалися  в Україні й більшовики. Після проголошення більшовицької України робітничо-селянською державою у її столиці Харкові над будинком нової влади було піднято прапор червоного кольору з синьо-жовтими смужками в правому горішньому куті. Однак швидко синьо-жовта смужка зникла, натомість посередині полотнища з'явилися золоті літери У.С.Р.Р.

   У 1949 р. ООН поставила вимогу  замінити прапор УРСР, який на  той час, як і союзний та  білоруський, був червоним. 21 листопада 1949 р. червоний прапор УРСР було  піддано трансформації: в долішній частині червоного полотнища додано синю смугу.

   У липні 1990 р. синьо-жовтий  прапор був висвячений у соборі  Святої Софії в Києві і урочисто  піднятий біля будинку Київської  міськради.

   28 січня1992 р. сесія Верховної  Ради України ухвалила Постанову  про Державний прапор. Це прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої – синього, нижньої – жовтого кольору. Національний прапор став державним прапором України.

        1.3. „ Ще не вмерла Україна „. Від вірша до Державного Гімну.

   До національної символіки належить гімн нашої держави - „Ще не вмерла Україна”. Слова пісні „Ще не вмерла Україна” написав у 60-х роках ХІХ ст. відомий український поет етнограф, фольклорист Павло Чубинський.

   Історія її створення така: в середовищі патріотичної київської „Старої громади”, до якої належали визначні діячі Тадей Рильський, Володимир Антонович, Олександр Русов, Павло Чубинський та інші, виник задум створити високопатріотичний вірш, який надихав би українців на боротьбу за волю, став національним гімном. Реалізувати цей задум випало П. Чубинському. Спогади сучасників Чубинського незаперечно свідчать, що пісня написана в Києві восени 1862 р. під впливом сербського гімну. Спочатку її співали на мотив цього гімну, а потім на мелодію М. Лисенка. Зрештою, музику до тексту написав Михайло Вербицький. Саме вона супроводжує поетичний текст П. Чубинського вже понад століття.

   Нелегким був життєвий  і творчий шлях автора. Народився Павло Платонович Чубинський 27 січня 1839 р. в Борисполі поблизу Києва. У Петербурзі здобув юридичну освіту ( 1861 ). Свою науково-етнографічну діяльність пов'язав із Російським географічним товариством, членом якого був і навколо якого об'єдналися В. Антонович, К. Михальчук та інші науковці. П. Чубинський вивчав народний побут, збирав і досліджував український фольклор. За наукову працю був удостоєний премії ім. Уварові Російської академії наук та золотої медалі Міжнародного Конгресу в Парижі ( 1875 ). Матеріали наукових експедицій П. Чубинського були опубліковані у Працях етнографічного-статистичної експедиції в „Західно-Руський край „ ( І – VII, СПб., 1872-1879).

    Визнання заслуг П.Чубинського  в галузі народознавства супроводжувалося  переслідуванням його як українського  патріота, який мав сміливість говорити про свою любов до України, її мови, культури. Зрештою, своєю збірочкою поезій „Сопілка”, виданою під псевдонімом Павлусь, Чубинський засвідчив і свої симпатії до українського художнього слова, вболівання за його долю. Та найяскравішим виявом патріотичних почуттів автора було створення вірша „ Ще не вмерла Україна”, за що він поплатився засланням до Архангельської губернії. Царська охранка постійно тримала в полі зору всіх діячів української культури, за найменшу підозру в „ сепаратистських тенденціях” кидала до в'язниць, відправляли в заслання.

   Людина демократичних переконань, палкий патріот П. Чубинський  сім років був відірваний від  України. Його сучасники, зокрема  Софія Русова, з великою симпатією  згадують про цього невтомного трудівника на ниві народознавства. У своїх „ Спогадах” С. Русова писала: „ Стоїть передо мною могутня постать Павла Чубинського... Високий, чорнявий, з чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, з владними руками, високим чолом, тип організатора, який добре знає те, що організовує, вміє володіти людьми і проводить свою справу через усі перешкоди. Ні постійні переслідування уряду, ні заслання до Архангельської губернії не змогли охолодити його відданості Україні”.

   П. Чубинський залишив глибокій слід у розвитку фольклористики й етнографії. Його життя обірвалося 26 січня 1884 р. в Києві, а місцем вічного спочинку став родинний хутір ( тепер у складі міста Борисполя Київської області).

   Драматичною була і доля вірша, якому судилося виконувати роль гімну. З самого початку він існував ( звичайно, в межах царської Росії - нелегально) як патріотично-політичний твір і пісня, що її виконували, як уже зауважувалося, на мотив сербського гімну. Згодом, у 1863 році, вірш П. Чубинського за посередництвом учасника польського повстання (1863р.) Павлика Свєнціцького нелегально потрапляє до Галичини і за підписом Т. Шевченка з'являється у львівському журналі „ Мета” (№ 4) разом із віршами Кобзаря „ Мені однаково...”, „ Ів. Костомарову”, „ Заповіт”.

   Поява в 60-70-х роках у Галичині творів українських письменників Наддніпрянщині, зокрема Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та інших, знаменувала поглиблення духовних взаємозв'язків між галичанами і наддніпрянцями, посилення між ними почуття національної єдності. „ Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а у Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад  Дніпром у людей серце болить”, - писав 1863 р. П. Куліш у листі до редактора львівської газети „Слово”.

   Вперше, легально вірш П. Чубинського зазвучав у творчості М.Вербицького – талановитого композитора, одного з організаторів духовного й культурного життя в Західній Україні. Будучи студентом богослов'я в Перемишлі, згодом у Львові, Вербицький навчався співу у Віденського композитора й диригента Алоїза Нанке. Якийсь час був диригентом хору. Належав до так званої перемишльської школи композиторів, яка заклала основи музичного життя в Галичині. Він автор багатьох музичних творів на народні мелодії, полонезів, вальсів, п'єс для гітари, симфонічних творив – увертюр до драматичних вистав, солоспівів та хорів. М. Вербицький дав музичне життя поетичним творам Юрія Федьковича, Івана Гушалевича і, зокрема, Шевченковому „Заповіті”.

    Найбільшу популярність М. Вербицькому принесла героїко-патетична музика до вірша П. Чубинського „ Ще не вмерла Україна” – спочатку для солоспіву, а згодом для хору й оркестру. Вперше цей твір прозвучав у 1864 р. в контексті „ Комедіо-опери” Кароля Гейнча у Львові. Газета „ Слово” тоді ж сповістила, що в цій виставі вперше в Галичині на мотив музики М. Вербицького хор виконав пісню „ Ще не вмерло Запорожжя”.

Зберігся автограф першої редакції музики – солоспів у супроводі гітари – з позначкою композитора Віктора Матюка: „ Манускрипт Михаїла Вербицького. На пам'ятку і до переховання бібліотеці передаю хвальному товариству „Станіславський Боян”. Слова до музики повністю збігаються з тим текстом, який опублікований у ” Меті”.

Починаючи з середини 60-х років ХІХ ст. пісня „ Ще не вмерла Україна” почала поширюватися спочатку на західноукраїнських землях( Перемишль, Львів), а потім на Наддніпрянщині та в країнах поселення українців за межами рідної землі ( Канада, США, Австралія та ін.), виконуючи високу місію духовного відродження України, розмежованої кордонами двох монархій.

Музичний запис уперше побачив світ 1885 р. у львівській збірці пісень „ Кобзар” і, полонивши відразу широкі кола громадянства, зокрема молоді, став поширюватись в численних копіях, увійшов до репертуару співочих колективів, аматорів хорового мистецтва. Злившись воєдино, слова й музика пісні надихали покоління борців за волю України. У пісні знайшли потужний вияв патріотичного почуття, визвольні прагнення українського народу в період його боротьби проти поневолення. Звернення до пам'яті героїв Козаччини й Гайдамаччини – Залізняка, Наливайка, Тараса Трясила – мало посилити революційний пафос твору, а осудження акту Переяславської ради – засвідчити суверенність поривань молодого покоління, готового віддати життя, щоб повернути Україні її честь і незалежність. Водночас пісня-гімн утверджувала братерські почуття українців до інших народів, закликала всіх слов'ян до єдності.

Якщо раніше створені патріотичні пісні мали локальний характер, були позначені певними консервативними рисами, то „ Ще не вмерла Україна” вирізнялася широтою осмислення історичної долі народу, проникливістю погляду на перспективи його духовного відродження.

Нове життя пісні почалося з часу утворення незалежної Української держави в січні 1918 р. Слова й музика публікувалися в багатьох віданнях, зокрема у Львові, Києві, Відні, Берліні, українською і в перекладі англійською, німецькою та іншими мовами. Її виконували хорові колективи й духові оркестри з нагоди державних свят – відкриття університетів в Києві та Кам'янці-Подільському (1918), урочистих зустрічей іноземних послів і делегацій.