Виробництво та його роль в житті суспільства

Нематеріальне виробництво – сукупність галузей і сфер, що виробляють нематеріальні блага та нематеріальні послуги, які задовольняють духовні і соціальні потреби людей (охорона здоров’я, освіта, інформатика, культура, мистецтво, спорт, туризм, духовне виробництво).

Матеріальне виробництво є сферою суспільного виробництва, в якій виробляють:

1. матеріальні блага ( вугілля, цемент, метал, напір, будівлі, одяг, взуття, машини, обладнання, сільськогосподарська продукція, хімічні вироби, електроенергія, тепло, холод тощо;
2. матеріальні послуги (вантажний транспорт, оптова торгівля, обслуговування і ремонт техніки, обладнання виробничого призначення тощо).

Виробництво матеріальних та нематеріальних послуг становить сферу послуг. Остання охоплює підприємства й галузі, що виробляють як матеріальні, так і нематеріальні послуги. Це може бути, скажімо, транспорт, зв'язок, торгівля. Зазначені галузі самі по собі не створюють матеріального продукту. Проте корисний ефект, що створюється вантажним транспортом та зв’язком, можна спожити лише під час перевезення (переміщення вантажів – матеріальних благ у просторі) та поєднання різних суб’єктів господарювання (економія часу, підписання угоди). Ось чому ці галузі є структурним елементом матеріального виробництва.

Праця у сфері обігу ( оптової торгівлі) передбачає сортування, фасування, зберігання та пакування засобів виробництва, що також є продовженням процесу виробництва. Роздрібну торгівлю, перевезення пасажирським транспортом, зв'язок, що задовольняє потреби людей, слід відносити до нематеріальних послуг. Матеріальне виробництво – це вирішальна сфера людської діяльності. Вона визначає виникнення, становлення і розвиток нематеріального виробництва. Водночас, особливо в сучасних умовах у розвинених країнах, нематеріальна сфера має великий зворотний вплив на розвиток нематеріального виробництва.

Усі складові структури економіки не тільки глибоко взаємозалежні та взаємодіють, а й постійно змінюються. Інакше кажучи, категорія «структура економіки» є не статичною, а динамічною. Так, процес індустріалізації країни передбачає важливий розвиток засобів виробництва, важкої промисловості.

Проте, як показує досвід розвинених країн, безумовне слідування переважному зростанню засобів виробництва порівняно з виробництвом предметів споживання призводить до суттєвих викривлень у розвитку економіки. Внаслідок цього наша країна досягла найвищих показників виробництва матеріальних ресурсів і водночас набагато відстала у виробництві кінцевої продукції, насамперед товарів народного споживання, послуг. Наприклад, у розвинених країнах на базові галузі – електроенергетику, чорну металургію, паливну промисловість – припадає в середньому 20% промислового виробництва, близько третини займає машинобудівельний комплекс. Приблизно така ж сукупна частка легкої та харчової промисловості.

В Україні після розпаду Радянського Союзу в умовах швидкого підвищення цін на продукцію базових галузей, і передусім на енергоносії, частка електроенергетики в обсязі промислової продукції у 2006 році порівняно з 2000 роком зросла у 4 рази, паливної промисловості – у 2 рази, чорної металургії – у 2 рази.

При цьому частка продукції машинобудування зменшилася у 2 рази, легкої промисловості – у 5 разів і у 2006 році становила всього 2,1%.

Країни з розвиненою економікою у 70-ті роки під впливом розвитку науки і техніки, невигідності широкого використання дорогих палив і сировини, загострення економічної ситуації стали переходити до нової моделі економічного зростання. Вона заснована на наукомістких галузях, що використовують передові технології, висококваліфіковану працю та досягнення науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських розробок (НДІДКР) [2; с. 246].

Такий стратегічний напрям структурних зрушень в економіці виявляє ефективним. У Японії, наприклад, одночасно зі згортанням потужностей в енерго- та матеріаломістких галузях відбулося швидке нарощування таких високотехнологічних, наукомістких виробництв, як виробництво електронно-обчислювальних машин (ЕОМ), літаків, промислових роботів, інтегральних систем, тонких хімічних сполук, засобів зв’язку, верстатів з числовим програмним управлінням (ЧПУ), високоякісної побутової електроніки, одягу, меблів. Про успіх цього курсу свідчать такі дані. Нині Японія виробляє близько 2/3 світового випуску виробництва промислових роботів, майже половину верстатів з ЧПУ і продуктів тонкої кераміки, близько ¾ світового випуску понад великих інтегральних систем, від 60 до 90 відсотків випуску окремих типів мікропроцесів, близько 90 відсотків світового випуску відеомагнітофонів.

На жаль, економічний розвиток в Україні йде всупереч потребам НТП, всупереч прогресивним тенденціям щодо зміни співвідношення матеріального і нематеріального виробництва.

Частка промисловості та сільського господарства в Україні в загальному обсязі товарів та послуг для кінцевого споживання (внутрішній валовий продукт – ВВІ І) становила у 2003 році 82% (47 припадало на промисловість і 35 – на сільське господарство).

Україна значно відстає від провідних промислово розвинених країн за цими показниками. У них у ВВП частка промисловості значно нижча і становить 35-37 відсотків, а сільського господарства є меншою більше ніж у 10 разів.

Водночас частка сфери послуг в Україні дуже мала. Вона становить всього 18 відсотків, тоді як у країнах з розвиненою економікою цей показник дорівнює 55-70відсотків. Це є свідченням того, що Україна розвивається в межах індустріального, а не постіндустріального суспільства; як США, Японія, Канада та країни Європейського Союзу.

Україна має дуже недосконалу структуру зайнятості, для якої характерною є велика частка зайнятих у сільському господарстві та промисловості. Так, яу у США, Канаді, Німеччині, Великій Британії у сільському господарстві працює лише 3 відсотки усіх зайнятих. Це стало можливим завдяки розвитку галузей зберігання, транспортування і переробки сільськогосподарської продукції. В Україні ж у сільському господарстві працює 20 відсотків. Частка зайнятих у сфері послуг в Україні майже вдвічі менша, ніж у США і Канаді.

Така структура суспільного виробництва в нашій країні стримує розвиток тих сфер діяльності, які пов’язані переважно з розвитком працівника, його розумових і фізичних здібностей, професійних знань і практичних навичок, підвищенням освітнього і культурного рівня, забезпеченням фізичного і морального здоров’я [2; с. 249].

Отже, світовий досвід переконує, що значення матеріального виробництва у розвитку суспільства постійно зростає. Воно є чинником удосконалення самої людини, поліпшення її життя.

1.3. Форми суспільного  виробництва та їх характеристика

Натуральна форма організації виробництва

Розвиток суспільного виробництва характеризує існування двох форм організації суспільного господарства – натурального і товарного виробництва. Історично першою формою економічної організації суспільного виробництва було натуральне виробництво. Натуральне виробництво – це така форма суспільно господарства, за якої продукти праці призначаються для задоволення власних потреб і споживання всередині господарства, де вони вироблені, і надходять в обмін унаслідок прямого розподілу. У натуральному господарстві економіка будувалася виходячи з внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності замкнутої економічної системи. Безперечно, це не виключає того, що окремі суб’єкти або общини інколи обмінювались певними продуктами праці. Але цей обмін був випадковим або таким, що серйозно не впливав на виробничу сферу і споживання [13; с.330].

Основні ознаки натурального виробництва – прямі економічні зв’язки, замкнутість, універсалізація праці.

За натурального господарства між виробництвом і споживачем існує прямий, безпосередній зв'язок, тобто вироблений продукт самими виробниками використовується і споживається; досить часто і фази руху продукту (виробництво – споживання) взагалі співпадають. Усі виробничо-економічні процеси обмежені певною виробничою ланкою (сімя, община), концентруються в замкнутих виробництвах. Суб’єкти не вступають в економічні відносини один з одним, оскільки основним завданням є самозабезпеченням, тобто кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконуються всі роботи – від видобутку сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

За натурального виробництва відсутній або незначно розвинений суспільний поділ праці. Натуральне виробництво найхарактерніше для минулих, до індустріальних етапів розвитку суспільства. Разом з тим воно не зникло остаточно і поширене в країнах, що розвиваються, або відновлюється за умови економічної кризи. Тенденція до натуралізації виробництва може виявлятися на окремих сучасних промислових і сільськогосподарських підприємствах, у певних регіонах [13; с. 331].

Товарна форма організації виробництва

На зміну натуральному виробництву приходить товарне. Вже в період патріархату та розкладу общини за натурального виробництва вироблені для власного споживання продукти могли випадково обмінюватись. Виникає випадковий обмін; згодом якусь кількість продуктів стали виробляти не для власного споживання, а саме для обміну, з часом виробництво таких продуктів розширюється, обмін збільшується, виникає товарне виробництво, тобто виробництво товарів для обміну або продажу.

Основні умови виникнення товарного виробництва:

• суспільний поділ праці;
• економічна відокремленість товаровиробників.

Суспільний поділ праці виникає в період розвитку общинного ладу як відокремлення скотарства від землеробства, відокремлення ремесла від землеробства, а пізніше – як виокремлення торгівлі в самостійну сферу діяльності, виникнення нових галузей і підгалузей суспільного виробництва. Це уможливлює і робить необхідним обмін між виробниками, які спеціалізуються на певному виробництві. Але виникнення товарного виробництва зумовлено не лише суспільним поділом праці. Історії відомі слов’янські общини, де був суспільний поділ праці і не було товарного виробництва. Продукти праці стають товарними за умови, що вони виробляються для обміну незалежними, економічно відокремленими виробниками. Економічна відокремленість виробників спочатку виникає на основі їх конкурентної боротьби за виробництво і збут товарів, а згодом – на основі приватної власності на засоби виробництва та вироблені товари, адже обміняти можна лише те, що є власністю. Приватна власність забезпечує найповнішу економічну відокремленість товаровиробників, вони самі вирішують: що, як і для кого виробляти.

Проте запитання: «Що, як і для кого виробляти?» не було б проблемою, якби ресурси не були обмежені. Якби можна було виробляти будь-який товар у необмеженій кількості, щоб людські потреби були цілком задоволені, - вважає П. Самуельсон, - тоді не був би великого значення той факт, що який один товар вироблений у надто великій кількості. Тоді не мало б значення і нераціональне поєднання праці і матеріалів. Оскільки кожен міг би володіти всіма благами у необхідній кількості, не мало б значення і те, як розподіляються товари і доходи між різними індивідуумами та сім’ями [13; с. 335].

Тоді не було б економічних благ, тобто товарів, які відносно рідкісні, і не було б потреби у вивченні економічної теорії або в тому, щоб «економити». Всі товари були б безплатними, як повітря.

Характерні ознаки товарного виробництва

Товарне виробництво характеризується такими ознаками:

• розвинена система суспільного поділу праці, коли кожен виробник спеціалізується на виробництві одного продукту;
• продукти виробництва випускаються як товари, тобто для задоволення потреб не самих виробників, а інших споживачів у результаті купівлі-продажу; виробництво відокремлюється від споживання, а виробник – від споживача, зв'язок між виробництвом і споживанням опосередковано фазами розподілу та обміну;
• обмін товарів відбувається на основі еквівалентності виробничих витрат ( у товарах, що обмінюються), а продаж товару свідчить про визнання праці, втіленої в цьому товарі; виробничі відносини між людьми виявляються не прямо, а опосередковано, через товар або гроші, уречевлюються виробничі відносини.

На різних етапах розвитку товарного виробництва виникають специфічні і нові ознаки. Наприклад, Я. Корнаї об’єднує їх у такі основні принципові положення:

• можливість безперешкодного проникнення товаровиробників на ринок і виходу з нього в будь-який час;
• наявність чесної конкуренції на ринку та загальна її підтримка;
• вільне виникнення та охорона приватної власності;
• індивідуальна ініціатива та підприємництво як основні ознаки і рушійні сили ринкової економіки.

Еволюція товарного виробництва разом з розвитком виробничих сил і суспільним поділом праці зумовлює різноманітність його видів, які можна представити такими моделями:

1. Модель простого товарного виробництва. Як об’єкт аналізу розглядається дрібне, засноване на власній праці виробництво.
2. Товарне виробництво вільної конкуренції. Це універсальніша модель, вона характеризується тим, що розвиток економіки не обмежено жодною монополією. Тут домінує наймана праця. Господарська діяльність товаровиробника здійснюється в умовах конкуренцій, при цьому він спирається тільки на ринок, виходить лише з власних інтересів [13; с.343].
3. Товарне виробництво організованого ринку. Модель економіки вищого рівня. Поглиблений поділ праці і спеціалізація ускладнюють господарські зв’язки й об’єктивно зумовлюють необхідність координації і регулювання економіки. На цьому етапі розвитку ринкове самоврядування доповнюється державним регулюванням, що перетворює товарне виробництво на організовано-ринкове. Для глибшого усвідомлення змісту і закономірностей розвитку товарно-грошових відносин необхідно розглянути основні категорії цих відносин – товар і гроші.