Контрольна робота з «Інноваційний менеджмент»

Про важливе значення держави у сфері інноваційних досліджень, одержання ключових технологій, інноваційного підприємництва свідчать висловлювання західних дослідників. Так, Ан-дреас фон Бюлов пише: «Ми повністю відстали б, якби держава не стояла біля колиски нової технології». У розробленні та впровадженні перспективних результатів інноваційних процесів основну роль відіграють не стихійні сили ринку, а централізована стратегія розвитку, яка управляється державою.

Держава створює  сприятливі умови для інноваційної діяльності, формуючи єдині цивілізовані правила й механізми, що сприяють розвитку всіх суб'єктів інноваційної сфери.

До основних напрямів державного регулювання інноваційної діяльності належать такі:

• Акумулювання фінансових ресурсів на наукові дослідження як за рахунок бюджету, так і шляхом створення спеціальних фондів.
• Усебічне сприяння розвитку науки, у тому числі прикладної, і формування малого інноваційного підприємництва.
• Формування державних замовлень на НДЦКР, які забезпечують початковий попит на інновації, а потім поширюються в економіці.
• Координація інноваційної діяльності. Держава сприяє кооперації та взаємодії різних інститутів у здійсненні нововведень шляхом формування єдиного технологічного простору (синхронізація інноваційного циклу в часі і просторі), що забезпечує сумісність інновацій.
• Стимулювання інноваційного процесу та інноваційної діяльності шляхом підтримки конкуренції, а також використання економічних методів прямої і побічної дії, як-от: фінансові субсидії, пільги, страхування впливу інноваційних ризиків і т. д.
• Створення правової бази інноваційних процесів — формування необхідного законодавства. Кадрове забезпечення інновацій шляхом створення відповідних програм навчання в державних навчальних закладах, які б підвищували творчий потенціал нації.
• Формування науково-інноваційної інфраструктури, інформаційних систем, консультативно-юридичних послуг.
• Інституціональне забезпечення інноваційних процесів шляхом створення державних організацій і підрозділів, які виконують НДЦКР і здійснюють нововведення в галузях державного сектору (оборона, охорона здоров'я, освіта).
• Підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності через заохочення інноваторів, забезпечення їх соціального захисту, пропаганди науково-технічних досягнень.
• Регіональне регулювання інноваційних процесів шляхом раціонального розміщення та використання інноваційного потенціалу.
• Регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів з допомогою визначення загальноекономічної та інноваційної стратегії, які націлені на міжнародну науково-технічну кооперацію.

Отже, механізм державного регулювання інноваційним розвитком розглядається як складова системи управління господарюванням країни. Використовуючи цей механізм, державні органи формують інноваційну систему держави: конкретні цілі, завдання, напрями інноваційних процесів та інноваційної діяльності, систему політичних, економічних, правових і соціальних методів, засобів впливу на мотиви діяльності людей, створюють певні організаційні форми та структури, що забезпечують можливість і умови для розвитку інноваційної сфери на рівні підприємства, галузі, регіону, країни в цілому.

Особливостями інноваційної системи окремих країн є:

• форми зв'язку НДЦКР і виробництва;
• трансферт нововведень у виробництво;
• рівень залучення у світовий науково-технічний прогрес.

Комплекс  структур і механізмів, які забезпечують одержання, накопичення науково-технічних  знань у країні й умови їх використання, складають національну систему нововведень.

У сучасних умовах сформувалися три головні  типи моделей науково-інноваційного  розвитку країн:

1. Країни  з високим інноваційним коефіцієнтом, які орієнтуються на лідерство  в наукових дослідженнях, реорганізацію великомасштабних цільових проектів, що охоплюють усі стадії інноваційного процесу. Це США, Великобританія, Франція. У цих країнах формується інноваційний тип суспільства.

2. Країни, орієнтовані на поширення нововведень  шляхом створення сприятливого науково-технічного середовища (Німеччина, Швеція, Швейцарія).

3. Країни, що стимулюють інноваційним шляхом  розвиток інноваційної структури,  яка забезпечить сприйнятливість  досягнень світового науково-технічного  процесу. Такі держави, як Японія, Південна Корея координують дії різних секторів у сфері науки та технологій.

Формування  інноваційного механізму в Україні  перебуває поки що в початковій стадії. Проте Україна взяла на себе великі зобов'язання перед світовою спільнотою, підписавши в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро концепцію сталого розвитку в XXI ст. — Декларацію Ріо1. Тому нагальною проблемою є розроблення політики сталого інноваційного розвитку держави й побудови економічного механізму її забезпечення та реалізації в ринкових умовах.

3. Технопарки, технополіси.

3.1. Технопарки.

У світовій практиці набула розвитку особлива форма  організації процесу «наука —  виробництво — споживання» —  науково-технічні парки. (У Радянському  Союзі були спроби створення відповідних  форм — академмістечки.)

Технопарк являє собою науково-виробничий територіальний комплекс, до якого  входять дослідні інститути, лабораторії, експериментальні заводи з передовою  технологією, створювані на заздалегідь  підготовлених територіях навколо  великих університетів з розвиненою інфраструктурою, до якої належать: лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлово-побутові приміщення, сервісні та виставкові комплекси.

Уживання  слова «парк» обґрунтоване, адже ці центри організуються саме в паркових чи розбитих під парк лісових зонах  з красивим природним ландшафтом, що створює сприятливі для праці  умови. Є парки, що розташовані на великій відстані від міських центрів.

Основна мета технопарків — досягнення тісного  територіального зближення між  необхідною для наукових досліджень матеріальною базою, що належить промисловому виробництву, та людським компонентом  наукового потенціалу країни, що формує максимально сприятливі умови для розвитку інноваційного процесу.

В основу створення технопарків покладені такі принципи:

• координація діяльності та співробітництво чотирьох головних ланок: науки, вищої школи, державного сектору виробництва, приватних компаній і регіональних міських органів управління;
• прискорення процесів передавання науково-технічних знань, отриманих під час фундаментальних та прикладних наукових досліджень, у виробництво;
• розвиток інноваційного підприємництва;
• залучення промислових та банківських фінансових ресурсів в інноваційну сферу;
• концентрація та використання ризикового капіталу.

З метою  розвитку технопаркових структур у  перші роки їх існування на цих  територіях державою створюється пільговий режим (преференційний).

У країнах  світу поширені такі преференції для інноваційних структур:

• нові фірми, що виникають у складі технопарку, звільняються від сплати реєстраційного податку;
• фірми, що функціонують у складі технопарку, звільняються від сплати податку на прибуток у перші два-три роки діяльності, а в наступні сплачують його за зменшеними на 50 % ставками;
• кошти, що спрямовуються фірмами на розвиток технопарку, виключаються з оподаткованого прибутку;
• фірми, що входять до складу технопарку, звільняються від сплати земельного податку та податку на майно.

Як  правило, фірми, що діють у межах  технопарку, є самостійними юридичними особами.

Технопарки  показали сою ефективність щодо скорочення циклу наука — виробництво  — споживання. В умовах науково-технічного парку потрібно 3—5 років на створення і просування на ринок нового продукту і ще близько 2—3 років, щоб повернути кошти, витрачені на його розробку. Територіальна близькість різнохарактерних за своїм профілем закладів (університети, приватні промислові підприємства, державні заклади), що входять до парку, позитивно впливає на діяльність кожного з них, сприяючи зближенню науки і виробництва, підвищуючи ефективність інвестицій. Фірми, які входять до складу технопарків, виділяють кошти на оснащення навчальних закладів, залучають до роботи у своїх лабораторіях студентів та випускників університетів. 

Основні переваги науково-технічних парків:

• інтеграція різних стадій інноваційного процесу;
• промисловість дістає швидкий доступ до нових розробок;
• скорочуються терміни впровадження та поширення нововведень (новинок);
• спрощується спосіб взаємодії між навчальними, науковими та промисловими розробниками науково-технічного прогресу;
• створюються умови та можливості для створення нових видів бізнесу, виробництва, відкриттів;
• виробництво отримує доступ до консультантів, лабораторій;
• студенти мають змогу здобувати не лише теоретичні, а й практичні знання.

Для управління технопарком створюється спеціальний  орган управління, до функцій якого входять:

• визначення функціональної структури технопарку;
• приймання нових фірм у технопарк;
• розміщення фірм у наявних приміщеннях та надання їм земельних ділянок під нову забудову на території технопарку;
• здійснення контролю за відповідністю діяльності певних фірм завданням функціонування технопарку в цілому та виведення фірми за межі технопарку в разі її невідповідності профілю технопарку;
• створення венчурних фірм і венчурних фондів у межах технопарку.

Діяльність  технопарків фінансується за рахунок  коштів фірм, що функціонують у складі технопарку, державних та регіональних субсидій, банківських кредитів, доходів  від власних підприємств, університетів, надходжень від реалізації науково-технічної продукції державним установам і приватним фірмам, плати студентів за навчання, спонсорської допомоги та ін.

Особливу  роль в економічному механізмі технопарку відіграє ризиковий капітал. Ці кошти  використовуються для фінансування дрібного наукоємного бізнесу— проектів, які характеризуються невизначеністю щодо комерційного успіху. За умовами Національного наукового фонду мала фірма або винахідник-одинак можуть одержати на строк до шести місяців субсидію до 35 тис. дол. для оцінки доцільності нової ідеї. Якщо результат позитивний, то додатково отримають субсидію в розмірі 200 тис. дол. на строк до двох років. Рішення про видачу субсидії приймає комісія експертів Національного наукового фонду. 
Керівництво технопарком з боку держави і місцевих органів влади здійснюється на підставі прийнятих законодавчих актів, програм фінансування та розвитку, прямої участі. Уряд розробляє великомасштабні програми підтримки технопарків, сприяє кооперації науки і виробництва.

Прикладом технопарку, як одного з перших і найуспішніших, є Стенфордський (США), на базі якого згодом виник технополіс «Силікон велі» («Силіконова долина»), який став взірцем для наслідування.

Становлення Стенфордського технопарку було тривалим і пройшло такі основні етапи:

1 етап. Промисловець Л. Стенфорд заснував у 1885 р. університет з метою розвитку підприємницької діяльності. В університеті навчалась ділова еліта.

2 етап. Фізик С. Елвіл заснував приватне  підприємство біля університету (Федеральна телеграфна компанія 1909 р.). Викладачі купували акції цього підприємства.

3 етап. Випускник університету Г. Гувер, який став потім його президентом, заснував інститут Гувера з питань війни і миру. Інститут отримав матеріальну і політичну підтримку з боку урядових організацій і підприємств.

4 етап. Зародження промислового парку біля Стенфордського університету (1936—1940 рр.). Створення промислових підприємств з виробництва телефонних апаратів, радіотехнічних виробів — «Хьюлетт Паккард». Університет надавав у розпорядження підприємствам приміщення, устаткування для розробки електроламп на замовлення промислових фірм.

5 етап. Створення в 1946 р. «Стенфордського  парку високотехнічної промисловості», відкриття при університеті дослідного  інституту, який одержав великі  військові замовлення на дослідження в галузі електроніки.

6 етап. Відбувається посилення кооперативних  зв'язків Стенфордського наукового  центру і промислового сектору.  Зростає кількість наукових організацій і промислових підприємств.

7 етап. Формується технополіс «Силіконова  долина» (70— 80-ті роки). Виникають нові науково-технічні центри і промислові парки, наукові центри, консультативні фірми, конструкторські бюро, лабораторії, у яких працюють тисячі вчених, конструкторів, інженерів. У районі «Силікон велі» функціонують 3 тис. венчурних фірм, загальна чисельність працюючих у них становить 200 тис. чол1.