Контрольна робота з «Правові питання діяльності менеджера»

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ І СПОРТУ  УКРАЇНИ

Українська державна Академія залізничного

транспорту

Навчально – науковий інститут перепідготовки та підвищення кадрів 

Кафедра «Економічної теорії і права»

 

 

 

Контрольна робота з дисципліни

«Правові питання діяльності менеджера»

 РРУ.100.00.00

 

 

 

 

Перевірив ст.викладач 

___________І.М.Крутько 

                11.01.2013р.

Розробив слухач

Групи МЗ-ОПУТ-11

____________Н.І.Єременко

11.01.2013р.

 

 

                 

 

 

                     2013

 

 

 

ЗМІСТ

 

      Теоретична частина                                                                                                      3                                                                                       1.1   Конституційне право – провідна галузь національного права

        України                                                                                                                        3       1.2   Поняття, ознаки і сутність права. Право в об’єктивному у

        суб’єктивному  сенсі                                                                                                  20                                               

2     Практична частина

2.1  Задача                                                                                                                   26

       Список використаних  джерел                                                                                 32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Конституційне право – провідна галузь національного права

 

З прийняттям Акта проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. Україна стала самостійною, суверенною державою, розвиток якої потребував перш за все правового закріплення. Таким правовим закріпленням стала Конституція України.

Конституційне право України є провідною галуззю системи права України. Наука вивчає конкретний зміст галузі (галузей) конституційного права, її окремих інститутів і норм, на підставі чого визначаються закономірності розвитку самої галузі. До кола питань цієї науки входить також реалізація конституційно-правових норм, її предмет охоплює механізм дії таких норм. Іншими словами, предмет науки конституційного права становить не тільки нормативний матеріал, а й державна практика, що існує на його основі і навіть склалася поза сферою юридичної регламентації. Це обумовлена тим, що ця галузь права складається з принципів і норм Конституції України, охоплює правові відносини, які виникають і розвиваються на основі цих норм. Конституційний статус людини і громадянина, загальні положення та принципи щодо організації державної влади і розвитку суспільства, визначення соціальної спрямованості та правового статусу кожної з ланок державного апарату України, закріплення статусу системи органів місцевого самоврядування - всі ці та низка інших принципово важливих питань є об'єктом дослідження науки конституційного права.

Наука конституційного права відрізняється від відповідної галузі своєю системою, яка збігається з системою галузі лише в цілому і в головному. В системі науки є розділи, яких немає і не може бути в системі галузі, наприклад поняття конституційного права, його предмет, суб'єкти тощо. Ці питання не входять до змісту конституційного права як галузі, проте без них практично не існує сама наука конституційного права. Це не виключає тісного зв'язку між галуззю і наукою, який виявляється в тому, що розвиток науки супроводжує еволюцію галузі. Потреби суспільного і державно-політичного життя спонукають до пошуку рішень у сфері конституційно-правового регулювання, стимулюють розвиток науки. Водночас наука не тільки коментує характер і зміст такого регулювання, а й визначає напрями його розвитку. Багато концепцій, ідей спочатку були сформульовані в теорії і лише з часом реалізовані на практиці.

Формування науки конституційного права за кордоном має свою історію. Характеристики державної влади та її функціонування можна знайти в творах давньогрецьких мислителів. Щоправда вчені тих часів зосереджувалися на аналізі наявних тоді державних форм, а не на питаннях їх регулювання. До того ж самі державні форми звичайно розглядалися ними лише як підґрунтя для філософських і політичних узагальнень, а не як предмет спеціального дослідження. Перші справжні теоретичні розробки державно-правового характеру з'явилися в XVII-XVIII ст.ст. Як цілісна наука конституційне право сформувалося у другій половині XIX ст. Нині існує багато напрямів і шкіл цієї науки.

Початки вітчизняної науки конституційного права також лежать у минулому. Розвиток ідей національного державотворення сприяв появі конституційних проектів українських мислителів, учених і політиків XVIII-XX ст.ст. Більшість з них, формуючи теорію державності, досліджувала зарубіжний досвід і нерідко посилалася на нього.

На терені України у складі СРСР питання конституційно-правового розвитку зарубіжних країн вивчали нечисленні вчені в наукових установах і навчальних закладах, їхні розробки склали частину багажу радянської правової науки і були відповідним чином ідеологічно орієнтовані. Сьогодні перед наукою конституційного права стоїть завдання об'єктивного, по-справжньому наукового дослідження теорії і практики зарубіжного конституціоналізму.

Суспільні відносини, що виникають з приводу здійснення народовладдя, відіграють визначальну роль в організації державної влади. Предметом конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади в Україні, державної та місцевої (місцеве самоврядування). Ці відносини характеризуються певною специфікою, а саме: стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як базові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства. Конституція України чітко окреслює частину суспільних відносин, які регулюються нормами конституційного права. Специфікою сучасного предмета конституційного права України є те, що він охоплює, в першу чергу, сферу закріплення, організації та здійснення державної влади на основі її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову, як гарантію забезпечення громадянських прав і свобод особи, та самоврядної влади (останньої лише у межах норм Конституції), і в той же час ця влада обмежується саме політичними відносинами у процесі її організації та здійснення.

Конституція України виходить із взаємовідносин людини і держави через родову і видову характеристику влади. Розкриття змісту влади як родового поняття здійснюється за схемою — джерело влади в цілому — розподіл влади на окремі види. Згідно з цією схемою відповідно до ч. 1 ст. 5 Конституції України єдиним джерелом влади є лише народ як певна сукупність людей, і саме народ здійснює владу: безпосередньо (народне волевиявлення); через органи державної влади; через органи місцевої влади (місцевого самоврядування).

Структуру предмета конституційного права України складають: відносини політичного характеру: форма правління, форма державного устрою та ін.; найважливіші економічні відносини: регламентація існуючих форм власності та механізмів її захисту; відносини, що стосуються правового статусу людини і громадянина: громадянство, основні права, свободи, обов'язки та ступінь їх гарантованості з боку держави; відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з державно-територіальним устроєм України; відносини щодо організації та діяльності державного апарату України; відносини, які визначають діяльність органів місцевого самоврядування.

Конституційно-правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких наділяються взаємними правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати.

Під принципами конституційно-правового регулювання розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, в яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин.

В систему конституційного права України входять дослідження та розгляд низки наукових категорій, без яких не можливо розібратися у самій суті конституційного регулювання суспільних відносин. Первинною складовою у системі конституційного права є норма права.

Конституційно-правова норма — це загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права. Їхніми специфічними ознаками є те, що вони:

а) регулюють особливе, з огляду на його важливість, коло суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя;

б) встановлюють порядок створення інших правових норм, який є обов'язковим для інших галузей права;

в) мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм;

г) відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають лише диспозицію.

Наука конституційного права тісно пов'язана з іншими юридичними науками - загальнотеоретичною, історичною і галузевими. Теорія держави і права формулює найбільш загальні положення, на яких грунтуються конституційно-правові дослідження. Історія держави і права пропонує необхідну інформацію і узагальнення. Зв'язок науки конституційного права з галузевими юридичними науками більш складний. Кожна галузева наука звичайно охоплює дослідження, присвячені характеристиці відповідної галузі за рубежем. Значення науки конституційного права полягає передусім у тому, що вона пропонує не тільки

інформацію, а й розроблену методологію.

Співвідношення науки конституційного права і політології (політичної науки) має свої особливості. Предметом політологічних досліджень є всі без винятку елементи політичної системи, предметом науки конституційного права - лише один з них - держава. Політологічні дослідження ґрунтуються на узагальнених підходах до свого предмета. У цьому вони подібні до теоретико-правових. Більшість розділів науки конституційного права конкретизована за змістом і має не тільки теоретичний, а й практичний характер. Відрізняється політологія від юридичних наук, зокрема від науки конституційного права, також своїм апаратом наукового аналізу і пізнання.

Наука конституційного права, як і кожна юридична наука, має свої специфічні методи дослідження. За умов необхідності вивчення відповідних галузей права великої кількості країн майже універсального значення набуває порівняльно-правовий (компаративний) метод. Використання цього методу створює додаткові можливості як для глибокого і всебічного дослідження галузей конституційного права окремих країн, так і для визначення загальних закономірностей розвитку теорії і практики зарубіжного конституціоналізму в цілому.

Важливу роль у вивченні конституційного права відіграють системний і структурно-функціональний методи. Конституційно-правові інститути утворюють певну систему, в рамках якої кожний з них займає своє місце, і всі вони взаємодіють. Системний метод допомагає визначити місце і роль кожного з державних інститутів у механізмі здійснення влади. Водночас на основі цього методу можна дослідити державний механізм як ціле, що, в свою чергу, розширює уявлення про його окремі ланки.

Структурно-функціональний метод також сприяє глибшому вивченню змісту галузі конституційного права та її конкретних інститутів. Відповідна характеристика державних органів розкриває не лише конституційні повноваження, а й зміст владної діяльності цих органів, їхні реальні функції. Тільки за допомогою структурно-функціонального методу можна з'ясувати фактичне співвідношення органів законодавчої і виконавчої влади у конкретній країні, справжню компетенцію уряду тощо. В цілому структурно-функціональний метод допомагає визначити, наскільки теорія тієї чи іншої конституційної системи відповідає її практиці.

Згадані методи становлять методологічну основу науки конституційного права, саме вони характеризують цю науку, хоча вона і не обмежується ними.

 

2. Поняття, ознаки і сутність права. Право в об’єктивному у  суб’єктивному сенсі   

                                                                                                                                             

Під словом «право» розуміється обґрунтована, виправдана свобода або можливість поведінки, які визнаються суспільством. В юридичній сфері термін «право» використовується в суб'єктивному значенні як свобода конкретної особи або можливість юридично забезпеченої поведінки (наприклад, право володіти, користуватися і розпоряджатися майном), а також в об'єктивному значенні – як сукупність юридичних норм, закріплених у законах, інших джерелах, визнаних державою.

У кожному політично організованому суспільстві разом із правом в юридичному значенні (позитивне право) існує так зване природне право (наприклад, право на життя, свободу, безпеку, власність тощо). Природні принципи і норми взаємовідносин між людьми і державою, які забезпечують індивіду можливість діяти за власним розсудом або отримувати певні блага, існують незалежно від держави, але охороняються нею. У своїй основі вони незмінні й абсолютні. Маючи вигляд об'єктивних вимог, ідей, уявлень, природні права можуть потім відображатися в нормах-звичаях, нормах моралі, юридичних нормах.

Право – складний, багатоплановий соціальний феномен. Усю різноманітність думок щодо праворозуміння можна згрупувати у три напрямки: нормативний, соціологічний, природно-правовий (філософський).

Нормативісти ототожнюють право і закон. Вони стверджують, що право – це система загальнообов'язкових норм, закріплених у законах та інших нормативних актах, які встановлюються й охороняються від порушень державною владою. З допомогою загальних, абстрактних і тому рівних для всіх суб'єктів права норм застосовується однаковий масштаб до нерівних людей, що і є сутністю права. Представники соціологічного напрямку вважають пріоритетними суспільні відносини. Право існує не тільки у вигляді закону, правових знань та уявлень, а і як порядок суспільних відносин у діях та поведінці людей. Природно-правовий напрямок ґрунтується на розмежуванні права і закону, розумінні права як форми суспільної свідомості. Право – об'єктивно зумовлена загальна міра свободи і рівності, яка відображає вимоги справедливості, а закон – офіційне, формально-визначене, нормативно-обов'язкове вираження права.