Особливості управління комунальною власністю

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Донецький державний університет  управління

Кафедра менеджменту у  невиробничій сфері

 

 

 

 

 

Реферат

на тему:

«Особливості управління комунальною власністю»

 

 

 

 

 

Підготувала студентка

4-го курсу

Групи МНС-09-2

Коваль Ірина

Перевірила к.е.н. Спицина  Н.С.

 

 

 

Донецьк, 2013

Зміст

Вступ

Влада і держава, народ  і комунальна власність

Питання конституційної історії  комунальної власності

Комунальна власність  – складний конституційно-правовий інститут

Принципи управління комунальною  власністю

Фінансові ресурси та прийняті заходи

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

ВСТУП

Забезпечення сталого  економічного розвитку будь-якої країни базується на органічному поєднанні  загальнодержавного та регіонального  розвитку. У реаліях XXI ст. регіональний розвиток починає суттєво впливати та визначати темпи національного  розвитку.

Особливо роль регіонів посилилась, коли економічні можливості регіонів почали відігравати домінуючу роль в окремих галузях економіки, зокрема у сфері туризму, розваг, рекреаційних послугах.

В цілому, сучасний стан місцевого  та регіонального розвитку характеризується відсутністю належного матеріального, фінансового, кадрового та іншого ресурсного забезпечення необхідного для виконання  завдань і повноважень органів  місцевого самоврядування, кризою житлово-комунального господарства, систем енергопаливоводозабезпечення і соціальної інфраструктури, поглибленням диспропорцій у соціально-економічному стані територіальних громад і регіонів.

За таких умов держава  мусить втручатися, регулювати та збалансовувати місцеві бюджети, а кожен регіон повинен шукати свої індивідуальні  шляхи поповнення місцевих бюджетів в залежності від специфічних  особливостей в історико-краєзнавчому плані, природо-ресурсному, майновому  і трудовому потенціалі, економіко-географічному  положенні.

Незначний перелік місцевих податків та зборів, які є складовою  фінансових ресурсів місцевих органів  влади, не забезпечує фінансову незалежність місцевих органів влади, що зумовлює потребу в таких фінансових ресурсах, на які може впливати місцева влада. До них можна віднести ті, що формуються в процесі розпорядження майном, яке знаходиться у комунальній  власності й становить майнову  основу місцевого самоврядування.

 

Влада і держава, народ і комунальна власність

Місцева влада із року в  рік змушена працювати в умовах обмеження власних фінансових ресурсів і глибокої залежності від державного бюджету. Місцеве самоврядування залишається  приреченим на стагнацію і залишається  формальною декларацією, що аж ніяк не відповідає європейським цінностям, які  проголошені у Європейській хартії місцевого самоврядування [1].

Нерухомість надто рідко  оцінюється як інвестиції, вигода від  яких може контролюватися, а тому місцеві  органи часто відносяться до нерухомості  недбало, тратять її даремно, відмовляючись  тим самим від додаткових прибутків.

Окремі дослідники, зокрема  В. Гірняк, обґрунтовує необхідність правового регулювання відносин комунальної власності, пропонує його розглядати в напрямку місця і  ролі різних джерел конституційного  права, співвідношення юридичного і  фактичного змісту конституційно-правового  регулювання цих відносин в умовах трансформації місцевого самоврядування (від традиційної до інноваційної або європейської моделі його розвитку) [2].

В цілому, конституційно-правовий інститут комунальної власності  в Україні переживає кризу, з  якої його вивести може тільки нове покоління законодавства про  місцеве самоврядування та оновлена практика його застосування і захисту. Це законодавство і практика повинні  спиратись не на традиційний, а на ліберальний конституціоналізм, який має утвердитись з реалізацією  європейського вибору України та запровадженням європейської моделі політичної системи [3, с.5-14]. Очевидно, що дана тема потребує фундаментальних конституційно-правових досліджень, які б дали змогу прийняти оптимальний варіант законодавства про комунальну власність.

Однак, коли правовому режиму майна державної та приватної  форм власності приділяється достатньо  уваги з боку законодавця, науковців  та практиків, то щодо правових питань реалізації права комунальної власності  маємо зовсім протилежну ситуацію. Як відомо, комунальна власність –  це публічна форма власності, яка  належить територіальним громадам та їхнім об’єднанням. Проте конституційний інститут комунальної власності  не дістав належного та достатнього  законодавчого регулювання; судового захисту; застосування у практиці органів  виконавчої влади та органів місцевого  самоврядування.

Тому, незважаючи на закріплення  рядом законодавчих та нормативно-правових актів певних прав та обов’язків органів  місцевого самоврядування, в процесі  реалізації ними права власника майна  мають місце такі недоліки:

• статус регіонального самоврядування (на рівні областей і районів), окрім задекларованого “представлення спільних інтересів територіальних громад”, залишився за межами конституційно-правового регулювання;
• відсутність чіткого юридичного, організаційного механізму управління комунальною власністю;
• не визначено чітких меж делегування виконавчому комітету повноважень ради (крім питань, які відносяться до виключної компетенції ради) з управління майном, що належить до комунальної власності;
• відсутність єдиного реєстру об’єктів комунальної власності;
• відсутність механізму залучення інвестицій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми місцевого  самоврядування, зокрема управління комунальною власністю досліджувалися вітчизняними та зарубіжними науковцями та фахівцями.

Запропонований напрям наукових досліджень має значні перспективи, оскільки дає можливість виокремити одну із недостатньо з’ясованих проблем  місцевого самоврядування: законодавчого  врегулювання відносин комунальної  власності.

 

 

 

Питання конституційної історії комунальної власності

Якщо проводити генезис  минулого, то досліджувана форма публічної  власності з’являється на українських  землях наприкінці ХІХ ст. у період їх входження до складу двох імперій  – Австро-Угорської та Російської. Існування особливої комунальної  власності територіальних громад підтверджували й акти Української Центральної  Ради та інших вищих органів державної  влади періоду національно-визвольної боротьби 1917-1921рр.

З перемогою радянської влади  на більшій території України (1920-1921) комунальна власність, як і місцеве  самоврядування, були скасовані, а сама власність передана у власність  радянської держави.

У пострадянський період термін "комунальна власність" вперше з’явився в Законі України "Про власність", прийнятому Верховною Радою України 26 березня 1991 р. Відповідно до ст.31 цього  закону, в Україні поряд із загальнодержавною  власністю з’явилась і державна комунальна власність як власність  окремих адміністративно – територіальних одиниць. Фактично назва "державна комунальна власність" відображала нерозмежованість об’єктів державної і власне комунальної  власності, яка існує, певною мірою й понині.

Суб’єктами права державної  комунальної власності було визначено  адміністративно-територіальні одиниці, в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Закон не визначив вичерпного переліку об’єктів права державної  комунальної власності, а тільки зазначав, що таким може бути, крім переліченого у законі, й інше майно, необхідне  для забезпечення економічного та соціального  розвитку відповідної території.

На виконання закону “Про власність” Кабінет Міністрів України 5 листопада 1991 р. ухвалив постанову  “Про розмежування державного майна  України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно  – територіальних одиниць (комунальною  власністю)” [4].

Майно, яке перебувало на той час у загальнодержавній  власності, передавалось у державну комунальну власність. Однак, воно передавалось областям, а вже області (в особі  виконавчих комітетів обласних Рад  народних депутатів), відповідно до п.3 даної постанови, розмежовували  майно між власністю областей, міст Києва та Севастополя, міст обласного  підпорядкування, районів міст Києва  та Севастополя за участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів. Тобто, безпосередньо області визначали, яке майно відноситься до їхньої власності, а яке передавалось ними на нижчий рівень адміністративно-територіального поділу [5, с. 1].

Така політика держави  у галузі формування комунальної  власності привела до того, що низові адміністративно-територіальні одиниці  – села, селища і міста були поставлені у залежність від областей і фактично відповідала традиційній (номенклатурній) моделі місцевого самоврядування, що поступово складалась.

Конституція України 1996 р. уточнила форми власності в державі: вона визнала комунальну власність як самостійну і незалежну від держави  форму публічної власності. Про  це йдеться у ст. 41 Конституції. Відтак значною мірою втратив юридичну силу закон "Про власність". Регулювання  відносин власності закріплене в  Конституції України, яка визначила  коло об’єктів і суб’єктів права  власності (статті 13, 41, 142, 143), рівність усіх суб’єктів права власності (стаття 13), гарантії права власності  й обов’язки власників (статті 13, 41) та встановила, що правовий режим  власності має визначатися виключно законами України (пункт 7 частини першої статті 92) [6].

Отже, комунальна власність  не входить до складу державної, є  самостійним об’єктом права власності, управління якою здійснює безпосередньо  територіальна громада або створені нею органи.

Законодавчі принципи регулювання  правовідносин у цій сфері  закріплені, перш за все, у Законі України  “Про місцеве самоврядування в Україні” (далі - Закон), хоча органи місцевого  самоврядування, як юридичні особи  публічного права, користуються й усіма  правами власників, що визначені  ЦК України та іншими законами. Так, в Законі, затверджено поняття  та зміст права комунальної власності  як матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування (статті 1, 16, 60), повноваження сільських, селищних, міських рад щодо відчуження комунального майна, в тому числі шляхом приватизації (пункт 30 частини першої статті 26), повноваження виконавчих органів рад стосовно управління комунальною власністю (стаття 29) та у сфері регулювання  земельних відносин (стаття 33), повноваження районних і обласних рад по управлінню об’єктами комунальної власності (пункти 19, 20 частини першої статті 43) [7].

 

Комунальна власність  – складний конституційно-правовий інститут

З огляду на зазначене, слід констатувати, що Конституція України  закріпила статус комунальної власності  як складного конституційно-правового  інституту, реалізація якого залежить від багатьох суб’єктів конституційного  права: громадян, територіальних громад, органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, тощо. По суті,

Конституція заклала такі основи реалізації комунальної власності, які дають змогу з допомогою  конституційно-правових важелів гарантувати  її належне та конституційне використання.

Проблема управління комунальною  власністю полягає в тому, щоб  зрозуміти сутність суб’єктно-об’єктних  відносин.

Головною характеристикою  власності є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Відповідно, власність виражає відносини  між людьми з приводу привласнення речей.

Таким чином, суб’єктно-об’єктні відносини слід розглядати в площині  поділу прав власності на володіння, користування й розпорядження. Володіння  виступає як вихідна форма власності, а розпорядження й користування виступають як функції реалізації цілей  власника.

Відносини власності щодо володіння, користування та розпорядження  можуть з’єднуватися в руках одного суб’єкта або бути розподілені між  різними суб’єктами.

Особливість управління комунальною  власністю полягає в тому, що комунальна власність є власністю відповідних  громад, сіл, селищ, міст, а органи місцевого  самоврядування від імені та в  інтересах територіальних громад відповідно до Закону повинні здійснювати правомочності  щодо володіння, користування та розпорядження  об’єктами права комунальної  власності.

Основними принципами володіння  та користування майном територіальними  громадами законодавець визначив доцільність, економність, ефективність, а також  непослаблення, в результаті майнових операцій, економічних основ місцевого  самоврядування.

У комунальній власності  територіальних громад знаходиться  досить значна кількість майна. Джерела  його походження є різними: створення  за рахунок коштів громад, купівля, безоплатна передача із державної форми  власності, дарування від фізичних або юридичних осіб, тощо.

Від свого майна територіальні  громади отримують доходи, наприклад, коли здають його в оренду чи продають. Водночас, вони як власники повинні  нести витрати по утриманню свого  майна за рахунок коштів власних  бюджетів.