Особливості управління комунальною власністю

Сучасні реалії України свідчать, що володіючи надзвичайно потужним трудовим потенціалом, природним, рекреаційним, туристичним потенціалом, що є основою  місцевого економічного розвитку, його використання є неефективним. Відомо, що бюджетний процес в Україні  жорстко централізований, тому говорити про достатню кількість повноважень  органів місцевого самоврядування у цій сфері не доводиться. Більшість  територіальних громад фінансово жорстко  залежать від держави, а їх бюджети  за рахунок власних доходів не покривають навіть необхідного мінімуму власних потреб громад.

Недостатність власних бюджетних  коштів не дає змоги громадам не тільки вкладати гроші в інфраструктуру, соціальний розвиток відповідних територій, а й часто – на належному  рівні утримувати комунальне майно.

Особливо гостро стоїть ця проблема у тому випадку, коли йдеться  про майно, що забезпечує життєдіяльність  всієї громади чи більшості її мешканців – водогони, газопроводи, об’єкти енергозабезпечення, тощо. Для обслуговування такого майна  потрібні не тільки кошти, а й залучення  спеціалізованих організацій, що мають  відповідних спеціалістів та техніку.

Можна йти шляхом створення  відповідних комунальних підприємств, але це доцільно для великих та середніх міст, однак ніяк не підходить  для сільських, селищних чи малих  міських територіальних громад –  фінансово та організаційно для  них створення таких підприємств  є економічно невигідним.

Однак з огляду на принципи бюджетоутворення, ідеального стану  в реальному житті досягнути  вдається вкрай рідко. Тому перед  органами місцевого самоврядування часто постають питання про відчуження належного їм майна.

У статистичному вимірі протягом 1992 – 2008 рр. в Україні було приватизовано 91000 об’єктів комунальної власності, що складає 76,5% до загальної кількості  приватизованих об’єктів за роки приватизації.

Проте відчуження такого вагомого масиву об’єктів комунальної власності  не забезпечило органам місцевого  самоврядування достатнього фінансового  потенціалу, необхідного для реалізації повноважень.

Намагаючись з’ясувати причини  такої ситуації, з точки зору теорії суспільного вибору [11], слід константувати, що рішення про відчуження об’єктів комунальної власності є результатом  взаємодії таких складових: учасників  суспільного вибору, правил і процедур, за якими відбувається ухвалення  найважливіших рішень, об’єктів, з  яких здійснюється вибір.

Для здійснення ефективного  суспільного вибору в питаннях реалізації права власності в органів  місцевого самоврядування в зазначений період була наявна достатня кількість  альтернатив і можливості їх порівнювати. Проте, пріоритети, умови та механізми  відчуження майна не визначалися  програмами соціально-економічного розвитку територій. В результаті, обґрунтованість  прийнятих рішень, їх придатність  до оцінювання за економічними критеріями не дають можливості стверджувати, що реалізовані рішення щодо відчуження об’єкті комунальної власності  були оптимальними з точки зору ефективності управління ними.

На користь цього твердження свідчить, зокрема, і продовження  процесів відчуження комунального майна, які, на сьогоднішній день, здійснюються поза схемами приватизації.

Законодавець передбачив, що у випадку відсутності спеціальних  законодавчих актів, що регулюють питання  відчуження комунального майна, органам  місцевого самоврядування слід використовувати  за принципом аналогії законодавчі  акти, що регулюють питання відчуження державного майна (не змішуючи при цьому  правові інститути приватизації та відчуження).

Хоча Закон України  “Про приватизацію державного майна” регламентує приватизацію як державного майна, так і об’єктів права комунальної  власності, в той же час, відчуження об’єктів державної власності як і комунальної може здійснюватись  за процедурами та у спосіб відмінний  від приватизації. Так, відповідно до пункту 18 ст.5 Закону України “Про управління об’єктами державної власності” Кабінетом Міністрів України постановою від 06.06.2007 р.

З огляду на те, що місцева  влада з року в рік змушена  працювати в умовах обмеження  власних фінансових ресурсів і глибокої залежності від державного бюджету, а місцеве житлово-комунальне господарство знаходиться у катастрофічному  стані, що сприяє негативним соціальним настроям у суспільстві, органами місцевого  самоврядування продовжуються прийматись рішення про відчуження комунального майна без впровадження системи  планування та управління бюджетними коштами в середньостроковій  перспективі.

Здебільшого рішення про  відчуження майна та використання коштів від його продажу приймаються  без прийняття бюджетних програм, які передбачають обґрунтованість  прийнятих управлінських рішень та визначення ефективності використання бюджетних коштів за встановленими  показниками. Це свідчить про превалювання фіскальних чинників під час відчуження та управління комунальним сектором економіки.

Сучасна система фінансового  забезпечення місцевого самоврядування в Україні скоріше стимулює споживацькі  настрої у витрачанні коштів, а  не активну мобілізацію коштів з  можливих джерел. Вона спрямована на підтримку  не самодостатніх (тих, що володіють  власною фінансовою базою), а дотаційних територіальних громад та регіонів, оскільки діє правило – чим менше  коштів поступає до місцевих бюджетів за рахунок власних джерел, тим  більше вилучень слід чекати в наступному бюджетному році. І навпаки, чим менше  таких надходжень, тим більше коштів поступає до місцевих бюджетів коштів з державного бюджету.

Органи місцевого самоврядування не мають стимулів для більш ефективного  розвитку інфраструктури, оскільки вигідніше  залишатися реципієнтом, ніж переходити у розряд донорів.

Отже, цілком очевидним на сучасному етапі розвитку України  та її регіонів є той факт, що система  розробки концепцій, прогнозування, планування і розробка програм соціально-економічного розвитку повинні стати структурно-визначальною складовою загальної системи  державного регулювання, дієвим інструментом реалізації економічної політики держави. В них повинен бути представлений  розгалужений та узгоджений комплекс перспективних заходів та стратегічних завдань, який уможливлює переведення  економіки України на траєкторію економічного зростання.

Принципи управління комунальною власністю

Для вирішення зазначеного  завдання механізм управління комунальною  власністю має відповідати таким  принципам: 1) узгодження державних, територіальних інтересів з інтересами мешканців  території; 2) економічна зацікавленість в ефективній діяльності об'єктів  комунальної власності; 3) диференційований підхід до об'єктів комунальної власності  з точки зору вибору форм та методів  управління; 4) забезпечення організаційно-методичної єдності щодо сукупності об'єктів, які  входять до комунального майнового  комплексу території; 5) дотримання комплексно-цільового підходу до організації управління та формування відповідних комплексів в організаційній структурі управління стосовно сукупності об'єктів комунальної власності, що мають тісні економічні, виробничо-технологічні та функціональні зв'язки; 6) виключення дублювання функцій в управлінні; 7) підвищення відповідальності керівників різних рівнів управління за ефективне  функціонування комунального сектора  економіки території.

При цьому до питань обігу  належного їм майна органи місцевого  самоврядування повинні ставитися  надзвичайно відповідально й  у випадку відчуження майна, як правило, використовувати наступні принципи:

• недопущення безоплатного відчуження майна (дарування) суб'єктам  недержавної форми власності;

• застосування, як правило, конкурентного способу відчуження майна;

• обов'язкове проведення оцінки такого майна.

Такі принципи дають змогу, за інших рівних умов, забезпечити  найбільш оптимальні умови майнових операцій для територіальної громади  як власника.

Доцільно, щоб у територіальної громади був відповідний локальний  акт, який би регулював питання обігу  комунального майна. Однак, навіть у  випадку, якщо його немає, дотримання вищенаведених  принципів під час операцій із відчуження майна дасть змогу  найбільш доцільно, розумно та ефективно  розпорядитися власністю територіальної громади.

Поза сумнівами, що найбільш економічно доцільною (після володіння  майном самостійно для власних потреб), є передача його у тимчасове оплатне  користування третім особам. При передачі майна у цей спосіб необхідно провести оцінку майна та забезпечити, як правило, конкурентність при прийнятті відповідного рішення радою чи виконавчим комітетом.

Із урахуванням специфіки  майна та з огляду на потенційні доходи від його використання, затрати  по його утриманню та з інших економічних  міркувань, у кожному конкретному  випадку зокрема, орган місцевого  самоврядування може прийняти рішення  про передачу у строкове користування таким майном і на безоплатній  основі з обов’язком користувача  підтримувати таке майно у належному  стані за власний рахунок.

У цьому випадку економічною  вигодою територіальної громади  буде те, що майно не втрачатиме своєї  економічної вартості, а сама громада  залишатиметься його власником.

Таке спрямування політики сприяє збереженню активів громади  і їхньому ефективному використанню на комерційних началах приватними інвесторами. Більше того, влада отримує  можливість за допомогою договірних відносин оплатного користування нерухомості  впливати на вектор економічного розвитку відповідного господарства й діяльність суб’єктів господарювання зокрема.

Тому, цілком логічним видається  висновок про те, що найкраще для  органів місцевого самоврядування поступово збільшувати належну  їм майнову масу з тим, щоб ставати  економічно потужнішими та мати змогу  за рахунок такого майна підвищувати  рівень життя своїх жителів.

З викладеного бачимо, що навіть невеликий аналіз проблем  реалізації права власності переконує  у тому, що хоча, Конституція України  та Закон України "Про місцеве  самоврядування в Україні" зробили  суттєвий крок в урегулюванні питань управління комунальною власністю, а втім уже кілька років на порядку  денному гостро стоїть питання про  прийняття першого закону "Про  комунальну власність та управління об’єктами комунальної власності", який з позицій уже нового покоління  законодавства, заснованого на пріоритеті прав і свобод громадян, вважаємо, врегулює основні питання функціонування цієї форми власності.

Фінансові ресурси  та прийняті заходи

Формування фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування повинне бути побудоване на принципово нових підходах і методах, що визначають політику органу місцевого самоврядування щодо управління об’єктами права  комунальної власності, враховуючи особливості кожного регіону. Економіка  України Економіка України.

Для накопичування необхідної інформації щодо наявності та стану  використання комунального майна нагальною  потребою є створення єдиного  реєстру об’єктів комунальної власності. Його створення дасть можливість раціонально перерозподіляти основні  фонди між підприємствами та установами у межах комунальної власності, відслідковувати процеси відчуження, пропонувати суб’єктам інших  форм власності передачу комунального майна на умовах оренди, оперативніше вирішувати питання матеріально-технічного забезпечення комунальних структур. Все це сприятиме більш раціональному  і ефективному використанню наявних  ресурсів і потенціалу комунального сектору господарського комплексу  відповідної території.

Прийняті заходи з виконання  повноважень суб’єкта комунальної  власності повинні бути підпорядковані стратегічному плану розвитку території, узгоджуватися із програмами соціально-економічного та культурного розвитку, здійснюватися  із розрахунку результатів на довгострокову  перспективу на основі належного  економічного аналізу.

ВИСНОВКИ

На мою думку система управління комунальною власністю будь-якої території має будуватись таким чином, щоб виконувати двоєдине завдання. З одного боку, забезпечити достатню матеріальну інфраструктуру місцевого самоврядування, захистити інтереси комплексного розвитку території як єдиного соціально-економічного організму, сприяти створенню соціально гарантованого життєвого рівня населення і захисту його інтересів як споживача послуг та продукції організацій і підприємств комунальної власності. З другого – забезпечити ефективне управління майновим комунальним комплексом в умовах розвитку ринкової економіки, виходячи з повної господарської самостійності учасників ринкових відносин, необхідності сприяння підприємництву, поширення процесів приватизації та демонополізації.

Список використаної літератури

1. Європейська Хартія місцевого самоврядування (Хартію ратифіковано Законом України № 452 / 97 – ВР від 15.07.97).
2. Гірняк В. Джерела конституційно-правового регулювання комунальної власності в Україні. – gromada.lviv.ua.
3. Тодыка Ю.Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики. – Харьков: Факт, 2009. – 628 с.
4. Постанова Кабінету Міністрів України “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно – територіальних одиниць (комунальною) власністю” від 5 листопада 1991 року №311. Законодательство Украины о местном самоуправлении: Сборник нормативныхактов. – Харьков: ООО Одиссей, 2012. – 648 с.
5. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.
6. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 № 280/97 // Відомості Верховної ради України. – 1997. – № 24 (від 25.06.1997), стаття 170.
7. Бьюкенен Дж. Политическая экономия государства благосостояния // МЭМО. – 2010. – № 5. – С .46 – 52.