Поняття і сутність менеджменту

зовнішнє середовище менеджменту (умови господарювання)

Зовнішнє середовище організації. Успіх організацій, головним чином, залежить від сил зовнішніх відносно організації і діючих у  глобальному зовнішньому оточенні.

Зовнішнє  середовище — це сукупність неконтрольованих суб'єктів і сил, що діють за межами підприємства (фірми) і непідвладні апаратові управління.

Слід відзначити, що в  науковій літературі по різному визначаються неконтрольовані фактори, існують розбіжності в їх кількості та назві. Однозначно називають лише два неконтрольованих чинники — споживачів і конкурентів, далі йдуть такі фактори, як держава, нові товари замінники, маркетингові посередники, стан економіки, інвестори, постачальники, конкуренція та ін.

Зовнішнє середовище підприємства поділяється на середовище прямого та опосередкованого впливу.

Середовище  прямого впливу, тобто таке, що активно, реально та негайно впливає або може вплинути на діяльність організації, містить у собі такі сили, як конкуренти, покупці та постачальники, органи державного регулювання, власники підприємств і ділові партнери, інвестори, маркетингові посередники, контактні аудиторії, профспілки, мас-медіа, аудитори та ін.

Середовище  непрямого впливу лише формує загальні перспективи розвитку, сприятливі чи не зовсім тенденції, проблеми, пастки, кон'юнктуру ринку тощо.

Вплив факторів непрямого впливу відчувається згодом, з плином часу, воно лише визначає напрями процесів у економіці, формує загальні тенденції розвитку галузі на віддалену перспективу. Сюди належать політичні та соціокультурні фактори впливу, стан економіки, НТП, технологічні зміни та законодавчий вплив уряду, міжнародні відносини та стосунки з місцевим населенням, вплив групових інтересів, деякі макроекономічні явища (зокрема інфляцію, кризу надвиробництва, безробіття та ін.). Існують також інші сили, що вимагають врахування їх впливу на діяльність фірми.

До основних характеристик зовнішнього  середовища відносяться:

• взаємозв’язок чинників;
• складність;
• рухливість;
• невизначеність.

Чинники що визначають макросередовище організації:

- споживачі товару. Щоби досягти бажаного результату у змаганні за споживача, необхідно враховувати, передусім, два головні принципи маркетингу:

• постійно пристосовуватися до потреб і можливостей споживача;
• всі покупці мають різні потреби.

- постачальники відіграють важливу роль у розвитку фірми забезпечуючи необхідними матеріалами, напівфабрикатами, комплектуючими виробами, надаючи капітал і грошові засоби, постачаючи інформаційне забезпечення та енергоносії, персонал підприємства (найману працю). Врахування впливу постачальників зумовлюється тим, що вони можуть загрожувати підвищенням цін або зниженням якості товарів чи послуг. Якщо постачальники мають сильні позиції, то вони можуть знизити середній рівень прибутковості галузі чи окремого підприємства, які не компенсують додаткові витрати на придбання дорогих матеріальних ресурсів шляхом підвищення ціни на свою продукцію. Умови, що забезпечують постачальникам сильні позиції, схожі на ті, що надають силу окремим групам покупців.

- рівень конкуренції. Конкуренція тісно пов'язана з товарним  виробництвом, коли виробники пропонують аналогічні товари, а      споживач обирає з них найкращий за прийнятну ціну. Конкуренція може бути охарактеризована терміном "суперництво" між товаровиробниками за кращі, економічно більш вигідні умови виробництва і збуту продукції. На нашу думку, конкуренція — це система заходів, спрямована на утримання і розширення частки ринку (відповідно й норми прибутку) на основі стратегічних і тактичних змін у системі постачання, виробництва, збуту, інвестування та управління.

- конкурентні переваги — це те, на досягнення чого спрямовані всі стратегії у бізнесі. Конкурентні переваги формуються під впливом різноманітних факторів — кращого використання ресурсів, капіталу, високої якості роботи, переваг у менеджменті, маркетингу, швидкої реакції на запити споживачів, випуску нових видів продукції та інших.

- інвестори. Під інвесторами розуміють усіх фізичних і юридичних осіб, які купують акції даної фірми чи здійснюють прямі капіталовкладення у її розвиток. Через інвесторів (акціонерів, фінансові установи, усіх бажаючих) акції фірми реалізовуються, перетворюючись на додаткові грошові внески і це є одним з джерел фінансування.

- законодавство і державний вплив. Взаємодія між покупцями і продавцями кожного   ресурсу  та  кінцевого  продукту  діяльності     підприємства підпадає під дію багатьох правових обмежень. Кожна організація має певний правовий статус і це визначає, як вона може вести свої справи і які податки повинна сплачувати.

- „паблік рілейшен”. Цей термін об'єднує у собі  всі сили, що  здатні вплинути   на  імідж  організації  чи  викликати   цілеспрямовані   (позитивні   чи   негативні)   зрушення   в уяві про неї з боку громадськості, споживачів і всіх зацікавлених сторін.

- рівень технологічного розвитку. Технологічні нововведення впливають на ефективність виробництва і збуту, на швидкість морального   старіння обладнання та кінцевого продукту й на те, якого роду послуги та нові продукти чекають споживачі від організації

- стан економіки.  Стан економіки впливає на вартість ресурсів, що використовуються і здатність покупців до придбання певних товарів чи послуг (купівельна спроможність, фінансово-кредитні відносини).

- соціокультурні фактори.  Під ними розуміють:

• життєві цінності та традиції;
• правову етику ведення бізнесу;
• поширеність корупції, фаворитизму, клановості;
• протекціонізм, чи компетентність,
• престижність і ділова репутація.

- політичні фактори.

- стосунки   з   місцевим   населенням.

 

 

 

3. Менеджери в організації.

ознаки  діяльності менеджера

Менеджери —  це  люди,  відповідальні  за  отримання  результатів конкретних зусиль інших людей, працюючих як індивідуально, так і об'єднаних у групи чи організації.

На основі розглянутого попереднього матеріалу ми можемо констатувати, що сфера діяльності менеджера – це в першу чергу внутрішнє середовище організації і що менеджер це спеціаліст, що професійно здійснює процес управління в конкретній сфері діяльності організації. Тому менеджер повинен по-перше, повинен мати відповідні знання і вміння головними з яких - є управління людьми в процесі їх спільної діяльності з метою досягнення загального результату; по-друге, здійснювати свою професійну діяльність не взагалі в організації, а в конкретній сфері її діяльності.

Відповідно правильним є поділ менеджерів по рівням управління і функціональним сферам діяльності.

Термін „менеджер” застосовується до достатньо широкої категорії  робітників сфери управління організацією. Як керівників (начальників), що приймають управлінські рішення, так і підлеглих виконавців, які зайняті підготовкою і виконанням прийнятих рішень. Сферою діяльності виконавців, як правило, є функціональний менеджмент.

В якості специфічних рис діяльності менеджера, що вирізняють його поміж інших спеціальностей можна назвати наступних п’ять:

1. Менеджер встановлює  цілі.

2. Менеджер організує  процеси.

3. Менеджер підтримує мотивацію і комунікацію.

4. Менеджер встановлює  стандарти, включаючи показники  за допомогою яких вимірюються  результати.

5. Менеджер сприяє професійному  росту людей, включаючи себе  самого.

розподіл управлінської праці і рівні менеджменту

Об’єктивність процесів управління передбачає поділ управлінської  праці.

Одна з форм такого розподілу  має горизонтальний характер: розміщення конкретних керівників по окремих підрозділах (фінансовий відділ, виробничий відділ, служба маркетингу тощо).

Горизонтально розподілена управлінська робота повинна бути скоординована, щоб організація мала можливість досягти успіху у своїй діяльності.

Вертикальний (тобто зверху вниз) розподіл праці підлеглих керівництвом створює в результаті рівні управління.

Кожна організація має свою певну, визначену, притаманну саме їй кількість рівнів управління. Наприклад, римська католицька церква, що нараховує мільйони членів, має лише чотири рівні між Римським Папою і священиком, а у військовому полку, кількістю 1 000 осіб, між генералом та рядовим — 15 ступенів градації.

Та попри залежність від того, скільки існує ступенів управління, керівників в організації розподіляють на три категорії з точки зору виконання функцій. Назви цих  рівнів: технічний, адміністративний та інституційний рівень (рис. 1.5).

Особи, що діють на технічному рівні (англ. — lower management — нижчі ланки управління: керівники підвідділів, бригад, майстри та інші, аналогічні їм за рангом, управлінські кадри) займаються поточними операціями та діями, необхідними для забезпечення ефективної роботи без зривів у виробництві продукції чи наданні послуг.

Керівники низової ланки — молодші  начальники — це організаційний рівень, що знаходиться безпосередньо над  робітниками та іншими працівниками (не управлінцями, виконавцями, особами, які самостійно рішень не приймають). Вони здійснюють контроль за виконанням виробничих завдань і забезпечують надходження оперативної інформації для керівників вищих ланок. Через це керівників низової ланки (нижчого рівня) часто називають

 

 

 

 

 

 

Рисунок 1.5.  Рівні управління керівників

контролерами. Вони відповідальні  за використання виділених їм ресурсів, персоналу, сировини та обладнання.

Керівники на адміністративному  рівні (англ. - middle management - середня ланка управління: керівники управлінь і самостійних відділів) займаються управлінням і координацією всередині організації, вони узгоджують різноманітні форми діяльності і зусилля різних підрозділів організації. В організаціях посади менеджерів середнього рівня називаються: завідувач відділу; керівник сектору, ділянки, проекту; директор підрозділу; регіональний менеджер тощо.

Керівники середньої ланки  координують і контролюють роботу молодших начальників. Вони визначають проблеми, починають обговорення, рекомендують дії, розробляють творчі пропозиції, готують інформацію для рішень, що приймаються керівниками вищої ланки і передають ці рішення в технологічно зручній формі як конкретні завдання низовим лінійним керівникам.

Керівники на інституційному рівні (англ. — top management — вища керівна ланка: генеральний директор, виконавчий директор, президент, канцлер, ректор, голова закладу, начальник установи) займаються, в основному, довгостроковим (перспективним) плануванням, прийняттям рішень щодо напрямів діяльності організації та вироблення політики, формулюванням завдань, адаптацією організації до різних змін, управлінням відносинами між організацією і зовнішнім середовищем, а також суспільством, у якому існує і функціонує організація.

Керівники вищої ланки — а це, як правило, одна особа або дуже обмежене коло людей — відповідальні за прийняття найважливіших рішень для організації у цілому. Робота вищого керівника не має чіткого завершення. Характеристика рівнів управління представлена в таблиці 1.3.

Успішність діяльності менеджера залежить від рівня управлінської майстерності (досвіду), якою вони володіють.

Поділ управлінської праці  за вертикаллю та горизонталлю є передумовою  формування ефективної організаційної структури управління, де кожна управлінська ланка займає своє чітко визначене місце і виконує заздалегідь визначені функції.

Сучасні потужні концерни характеризуються чотириступеневою структурою рівнів управління (між вищою адміністрацією фірми та адміністрацією підрозділів формується адміністрація виробничих груп, яка здійснює безпосереднє управління виробничими відділами. Основою відокремлення управлінських ланок є визначення кола питань, які повинні вирішуватися на різних рівнях управління. Так, наприклад, при чотириступеневій структурі вищий рівень управління визначає загальну політику фірми, другий рівень здійснює розпорядницькі та координаційні функції, на третьому рівні функціональні служби розробляють рекомендації, четвертий рівень — виконавчий (рис. 1.6.)

У кінці 60-х років ХХ століття Генрі Мінцберґ запропонував новий погляд на обов'язки менеджера.

Він визначив десять управлінських  ролей, що їх виконують менеджери. Ці десять ролей беруть на себе керівники в різні періоди і залежно від рангу. Вони класифікуються в рамках трьох груп: Міжособистісні, інформаційні та ролі, що пов'язані з прийняттям рішень. Ролі взаємозалежні та взаємодіють для створення єдиного цілого.