Товарна та географічна структура зовнішньої торгівлі Іспанії

Перераховані принципи були використані при організації Іберо-американських самітів. Представники усіх країн на конференціях мають однаковий час на виступ, і на конференції діє правило: одна країна – один голос.

Зустрічі проходять по черзі в різних країнах регіону, у тому числі і в маленьких, таких як Коста-Ріка або Сальвадор, не дивлячись на те, що у невеликих латиноамериканських країн немає організаційного досвіду для проведення зустрічей подібного рівня [4]. Всього з 1991 р. було проведено 21 Іберо-американський саміт.

Історія ІСН розпочалась з І Іберо-американського саміту, який відбувся у 18-19 липня 1991 р. у м. Гвадалахара (Мексика) за ініціативою Мексики, яку активно підтримала в першу чергу Іспанія. Мехіко і Мадрид висунули ідею зміцнення історичної взаємодії іберо-американських народів за допомогою особливого політичного форуму, що дозволяє на вищому рівні в регулярному режимі обговорювати актуальні проблеми розвитку країн-учасниць [5].

Перед ІІ Іберо-американським самітом МЗС Іспанії заявив, що в ньому візьмуть участь тільки держави, глави яких були присутні на першому саміті. Таке уточнення було зроблене у зв’язку з бажанням Екваторіальної Гвінеї і Румунії взяти участь в роботі конференції [4].

Регулярні зустрічі на вищому рівні, які були доповнені робочими і консультаційними нарадами профільних міністрів, а також численними контактами експертів, дозволили в руслі загального проекту створити ряд спеціалізованих організацій (з освіти, науки і культури, справ молоді, соціального страхування) і запустити понад 20 програм співпраці в найрізноманітніших галузях: від розвитку бібліотечної і архівної справи до підтримки середніх і малих підприємств [6].

Особливістю Іберо-американських форумів стала участь у них Куби. Це істотно розширило сферу діалогу з Ф. Кастро, зокрема, з питань «реінтеграції» Куби з Латинською Америкою після закінчення холодної війни. На Іберо-американських самітах неодноразово приймалися досить різкі за формою резолюції, що засуджують жорсткість торгово-економічних санкцій Сполучених Штатів проти Куби [2]. Все ж робота Іберо-американських самітів не обійшлась без інцидентів викликаних Іспанією, а саме Х. М. Аснаром у 1996 р., який звернувся до Ф. Кастро з вимогою провести демократизацію (учасники саміту намагались не зачіпати питання щодо державного устрою Куби). Саме Куба стала першою латиноамериканською країною, що висловила глибоке розчарування результатами іберо-американських форумів. Ф. Кастро просто «втомився від того, що конференції не приносять конкретних результатів». Перед Іспанією постала проблема поєднання атлантичного і іберо-американського напряму зовнішньої політики. І демарш Х. М. Аснара проти Куби тільки виявив вже назрілу проблему.

І справді, ентузіазм викликаний створенням ІСН скоро вичерпав себе, причиною чого стало розуміння, що для функціонування ІСН недостатньо історичних та культурних зв’язків. Зокрема, мексиканська газета так прокоментувала саміт 1997 р.: «зустріч у верхах у черговий раз продемонструвала «швидше історично-лінгвістичну, ніж геополітичну спільність» іберо-американських держав, що не дає такого роду зустрічам багатообіцяючих перспектив» [4].

В іспанській пресі не раз вказувалося, що цінність зустрічей, на жаль, полягає в можливості неформального спілкування представників делегацій іберо-американських країн, а не в деклараціях, що приймаються, повних благих намірів і принципів, які кожна країна інтерпретує на власний розсуд. Невдоволення динамікою розвитку самітів висловлювали і самі учасники конференцій. Ернесто Сампер, що займав в 1994-1998 рр. пост президента Колумбії, не раз докоряв Іспанії в спробі уникнути обговорення наболілих питань. На його думку, Іберо-американські зустрічі повинні служити для вирішення іберо-американських проблем, якщо вони не замовчуватимуться, а активно будуть обговорюватися і вирішуватися [4].

Однак, поетапна взаємодія латиноамериканських і іберійських країн наповнювалася конкретним змістом. Усе це вимагало подальшої інституціоналізації, утворення нових органів для постійної координації практичної роботи. Рішучий крок в цьому напрямі був зроблений на VIII саміті в Португалії (1998 р.), де вдалося досягти принципової угоди про створення Секретаріату іберо-американської співпраці (далі – СІС), який мав грати роль сполучної ланки між численними політичними, економічними і гуманітарними акторами на величезному трансатлантичному просторі [6].

Почавши свою діяльність в 2000 р. з штаб-квартирою в Мадриді, СІС  впорався з поставленим завданням, активно займаючись «горизонтальним виміром» співпраці і залучаючи до нього усі нові урядові відомства, бізнес-структури, університети і дослідницькі центри, інститути громадянського суспільства. Найбільш сильний вплив Секретаріату відчувався в питаннях взаємодії по лінії державного управління, освіти, наукових досліджень, культури і інформації. У числі найважливіших і успішніших програм у вказаних галузях можна назвати: Програму іберо-американського освітнього телебачення; Програму ліквідації неписьменності і забезпечення початковою освітою усього дорослого населення; Іберо-американську програму розвитку науки і технологій; Іберо-американску школу державної і громадської політики; Фонд розвитку індіанських народів Латинської Америки і Карибського басейну [6].

Ще в травні 2002 р. на форумі Латинська Америка – ЄС в Мадриді Фернандо Енріке Кардозо (зараз екс-президент Бразилії) заявив про необхідність зменшення ваги проблем безпеки в роботі ІСН та висловився за значне збільшення уваги до обговорення проблем розвитку. Головне для латиноамериканців – це проблеми забезпечення вільної торгівлі, нової організації фінансової системи, боротьби з бідністю, соціальної та культурної ідентичності. Іспанія хотіла б більше звернути уваги саме на посилення боротьби з тероризмом та нелегальною міграцією [1, 141-142].

З часом виникла потреба розширення можливостей СІС, і вже на ХІІ Іберо-американському саміті у Домініканській Республіці (2002 р.) була утворена спеціальна комісія (робоча група) на чолі з колишнім президентом Бразилії Ф. Е. Кардозо.

Статут  Генерального іберо-американського секретаріату ГІС був прийнятий 20 листопада 2004 р. в ході роботи XIV саміту в Сан-Хосе (Коста-Ріка), який визначив Секретаріат як «постійний орган, покликаний надавати інституціональну, технічну і адміністративну допомогу Іберо-американському саміту». По усіх напрямах своєї діяльності ГІС був покликаний здійснювати різноманітні заходи, сприяючі не лише поглибленню співпраці між державами-членами, але і виробленню загальних орієнтирів в створенні нової архітектури міжнародних зв’язків.

Заснувавши Генеральний секретаріат і визначивши його роль в загальному контексті міжрегіональної співпраці, лідери країн-учасниць в основному завершили процес формування ІСН [6].

Аналітики відмічають, що на зустрічах у верхах (особливо в 2002 і 2003 рр.) голова іспанського уряду Х. М. Аснар відверто намагався грати роль гегемона і нав’язував свою лінію іншим учасникам форумів. Зокрема, це проявилося у висуненні односторонніх ініціатив, заздалегідь не узгоджених (всупереч традиціям) з іншими керівниками. Як помітив відомий іспанський політолог Селестіно дель Ареналь, Х.М. Аснар був впевнений, що, завдяки взаємодії з США, «Іспанія увійшла до числа великих держав, і він, один зі світових лідерів, в змозі самостійно визначати порядок денний Іберо-американских самітів» [6].

Однією з найбільш обговорюваних тем стала регулярна відсутність на Іберо-американских зустрічах президентів провідних країн. Так, у 2004 р. на зустрічі в Коста-Ріці з різних причин не були присутні президенти Чилі, Бразилії, Перу, Венесуели, Еквадору, Куби і Португалії. Частина лідерів брала участь в ті ж дні в Чилі у саміті Організація країн-експортерів нафти (далі – ОПЕК). Як помітили оглядачі, ніщо не перешкодило Рікардо Лагосу, який очолював Чилі, призначити саміт ОПЕК на дні проведення Іберо-американского саміту, і підкреслити таким чином, що він не надає останньому великого значення [4].

Додаткові стимули розвитку іберо-американський проект отримав в березні 2004 р. в результаті перемоги ІСРП на парламентських виборах і повернення до влади в Іспанії уряду соціалістів, який очолив Х. Л. Р. Сапатеро.

Свідченням позитивних трендів в латиноамерикансько-європейських відносинах став ювілейний XV Іберо-американський саміт, який пройшов в іспанському м. Саламанка 14-15 жовтня 2005 р. Передусім, його проведенню передувала безпрецедентна підготовча робота, здійснена в першу чергу іспанською владою, а також апаратом СІС. Тільки протягом 2005 р. в ході підготовки Саміту відбулися: три наради національних координаторів Іберо-американського саміту, який представляють усі країни-учасниці; надзвичайна зустріч міністрів закордонних справ іберо-американських держав; VIII Іберо-американська конференція з культури; VII Іберо-американська конференція з питань державного реформування; XV Ібероамериканська конференція з питань освіти; V Конференція міністрів з туризму країн Ібероамерики; зустріч міністрів економіки; I Іберо-американський парламентський форум.

За підсумками Іберо-американського саміту було прийнято «Декларацію Саламанки» та 16 додаткових комюніке, де особливе значення мала реалізація висунутої Іспанією ідеї обміну частини зовнішніх боргових інструментів на інвестиції в освіту і інші соціальні програми [6].

Іспанія, яка є членом ЄС, намагається також в рамках даної співпраці відігравати роль посередника. Так, наприклад, одним із досягнень Іспанії стало сприяння у створенні ЄС спеціального фонду для Латинської Америки, який до цього був частиною загального бюджету ЄС призначеного для Азії та Латинської Америки [7, 74].

В деяких випадках Іспанії важко підтримувати гармонію у відносинах між ЄС та країнами Іберо-американської співдружності націй. Наприклад, під час саміту 1995 р. у м. Барілоче (Аргентина) Чилі висунула пропозицію засудження ядерних випробувань, які здійснили Китай та Франція. Іспанія була проти такого засудження і вилучила із Заключної Декларації Францію. Також країни Латинської Америки підписали у 2003 р. Заключну Декларацію, яка засуджує політику ЄС щодо сільськогосподарських субсидій, які є значною перешкодою в експорті латиноамериканської сільськогосподарської продукції до країн ЄС [7, 71]. Іспанія відмовилась підтримати протести латиноамериканських країн проти протекціоністської сільськогосподарської політики ЄС, тому що саме Іспанія отримує найбільші переваги від діючої системи підтримки сільськогосподарських виробників. Саме це і змусило Іспанію поставити на другий план трансатлантичну солідарність [1, 143].

До того ж нещодавня поява лівих урядів в Латинській Америці поставила перед іспанською дипломатією непросте питання про те, до якої міри Іспанія готова підтримувати країни регіону, якщо ця підтримка входить в пряме протиріччя з її обов’язками члена ЄС, НАТО і в цілому західного співтовариства.

Власне, проблема вже була позначена з тієї миті, як на конференції перестав приїжджати Ф. Кастро. У відкритий конфлікт вона вилилася у вигляді широко відомого інциденту між Х. Карлосом і Уго Чавесом під час конференції в Чилі (2007 р.). Під час завершальної сесії У. Чавес перебив Х. Л. Р. Сапатеро, зазначивши, що Х. М. Аснар – фашист. Перепалка між Х. Л. Р. Сапатеро і У. Чавесом була перервана знервованим вигуком Х. Карлоса У. Чавесу «Porque no te callas?!» (Чом би тобі не замовкнути?!), яка миттєво стала світовою сенсацією [4].

Ще одним чинником, який змінив рівень відносин між Іспанією та країнами Латинської Америки, стала фінансова криза. Звичайно, Іспанія все ще далеко перевершує усі без виключення латиноамериканські держави за рівнем і якістю соціально-економічного і політичного розвитку, але цей розрив неухильно скорочується. Латинська Америка кардинально посилила свої міжнародні позиції і «більше не потребує Іспанії і ЄС для того, щоб досягти власних глобальних цілей».

ХХ Іберо-американський саміт був першим, на якому був відсутній голова уряду Іспанії. Серйозні фінансово-економічні проблеми не дозволили Х. Л. Р. Сапатеро прибути до Аргентини, і іспанську делегацію очолювали король Х. Карлос  і міністр Т. Хіменес [6].

На цей же саміт в Аргентині в 2010 р. не приїхав жоден з президентів Боліваріанського блоку. Учасники Боліваріанської ініціативи знову підняли питання про національну ідентичність жителів Латинської Америки. Оскільки в країнах, що належать до блоку, велика кількість населення – індійці, саме в цих країнах питання про культурні зв’язки з Іспанією постало особливо гостро [4].

Останній ХХІ Іберо-американський саміт був проведений 28-29 жовтня 2011 р. у м. Асунсьйон (Парагвай). Центральна тема саміту – «Трансформація держави і розвиток». І знову можна побачити, як під більш-менш шанобливими приводами відмовилися приїхати в Парагвай президенти Аргентини, Бразилії, Венесуели, Уругваю, Сальвадора, Гондурасу, Коста-Ріки, Мексики та лідер Куби. В результаті в Іберо-американскому саміті взяли участь король Іспанії Х. Карлос I, голова іспанського уряду Х. Л. Р. Сапатеро, президенти Португалії і Андорри, лідери Болівії, Ґватемали, Гондурасу, Колумбії, Панами, Перу, Чилі і Еквадору.