Управління інноваційни мипроцесами в Донецькому регіоні

Реалізація середньострокових  інноваційних пріоритетів загальнодержавного рівня здійснюється через державні прогнози та програми економічного і  соціального розвитку України, на конкурсних засадах через державне замовлення; на галузевому та регіональному рівнях - через інноваційні програми та проекти, інноваційні проекти технопарків.

Джерелами фінансування інноваційної діяльності є кошти державного бюджету  України, місцевих бюджетів і бюджету  Автономної Республіки Крим; власні кошти  спеціалізованих державних і  комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ; власні чи запозичені кошти суб´єктів інноваційної діяльності; інвестиції фізичних і юридичних осіб; інші джерела.

Інноваційним підприємством  вважається підприємство (об´єднання підприємств) будь-якої форми власності, якщо більше ніж 70 % обсягу його продукції  складає інноваційна продукція (продукти).

Інноваційною визнається продукція, яка є результатом  виконання інноваційного проекту  або виробляється вперше, є конкурентоздатною  і має вищі техніко-економічні показники.

Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді інноваційного  центру, бізнес-інкубатора, технополісу, технопарку тощо.

Зараз в Україні визначилися  декілька організаційних форм реалізації інноваційної діяльності:

— університетські науково-дослідні центри, де відбувається ефективне  об´єднання фінансових ресурсів, кваліфікованих наукових кадрів, матеріально-технічної  бази;

— технопарки - акціонерні товариства, які займаються патентуванням, рекламою, маркетингом, консалтингом, лізингом, орендою в сфері науково-технічної  діяльності;

— технополіси - якісно нова територіальна форма інтеграції науки і виробництва, що забезпечує високі темпи науково-технічного розвитку за рахунок можливостей регіону;

— бізнес-інкубатори - дрібні наукомісткі фірми, на яких створені сприятливі умови для створення  сучасних наукових продуктів, навчання кадрів, стимулювання власного бізнесу;

венчурні підприємства - малі підприємства, які забезпечують зв´язок між фундаментальними дослідженнями  і масовим виробництвом, спеціалізуються  на розробці нових наукових ідей та їх втіленні у виробництво. 

1.3 Управління  інноваційним процесом в Україні

У сучасній Україні орієнтація на інноваційний розвиток вимагає створення  національної системи управління інноваціями, яка спрямована на підвищення сприйнятливості  економіки і всього суспільства  до інновацій.    Інноваційний менеджмент, який потрібно розвивати в Україні, являє собою сукупність певних організаційно-економічних, психологічно-соціальних методів, форм і способів управління всіма стадіями інноваційного процесу на рівні не тільки первинних (фірм, компаній, корпорацій), а й інших ланок економіки – галузей, територій, суспільного господарства загалом.       Інноваційний менеджмент – це управління змінами. У контексті розвитку інноваційних механізмів необхідно розвивати інноваційну систему як сукупність взаємопов’язаних елементів, здатних організувати і підтримати ефективний стан інноваційного процесу. При цьому інноваційна система має внутрішнє і зовнішнє середовище, управляючу і управлінську системи, яка значною мірою впливає на розвиток інновацій.           Елементами інноваційної системи будь-якого рівня є цілі та інновації, за допомогою яких досягається упровадження інновацій; інноваційний процес та його учасники, які діють за певними технологіями, відносини і зв’язки яких упорядковані організаційною структурою; необхідні ресурси, управління, що створюють і налаштовують інноваційний механізм.      

Інноваційне середовище –  це співіснування внутрішнього і  зовнішнього середовища учасника інноваційного  процесу. Дальнє (макросередовище) і  ближнє (мікросередовище) оточення складають  умови будь-якого учасника інноваційної діяльності, що здійснюють цю діяльність, а також безпосередню діяльність, що розгортається в контексті  сукупності умов макросередовища і  мікросередовища. Компонентами макросередовища  виступають соціальна, технологічна, економічна і політична сфери; компонентами макросередовища прийнято вважати  визначені стратегічні зони господарювання – ринок нововведень, ринок чистої конкуренції нововведень (інновацій), ринок капіталу (інноваційних інвестицій), етапи адміністративної системи, з якими безпосередньо пов’язані учасники інноваційного процесу, ланки інноваційної інфраструктури, що обслуговують інноваційний процес. Під внутрішнім інноваційним середовищем варто розуміти внутрішньофірмові відносини складників (фірми організації, установи), а також зв’язки, що створюються станом елементів системи фірми, які впливають на її інноваційну діяльність.          Інноваційний механізм – це ринкове і (чи) адміністративне формування інноваційних потреб і попиту, з одного боку, та інноваційної пропозиції, з іншого. Тому сьогодні в умовах ринку необхідно створити поле – “попит-пропозиція”, яке б сформувало інноваційні рушійні сили, підтримуючи ринкове інноваційне середовище, яке в напівавтоматичному режимі створювало б і регулярно відтворювало це поле або відповідне адміністративне середовище. У будь-якому разі в контексті інноваційної діяльності повинна здійснюватися сукупність впливів – активних і достатніх для успіху інноваційного результату.     Сьогодні інноваційний менеджмент виробив механізми – ринковий, адміністративний і змішаний, які тою чи іншою мірою упроваджуються в практику ринкового господарювання.  При цьому повинен бути задіяний вплив трьох груп факторів на інноваційний процес:

а) стимулювання пропозицій нововведень;

б) підвищення попиту на результат  інноваційного процесу;

в) вплив на умови, які  стимулюють нововведення. 

Для реалізації інноваційного  механізму повинна бути задіяна  інноваційна стратегія як вироблення організацією цілей отримання стійких  прибутків, конкурентних переваг, а  також виживання в довготривалій  перспективі відповідно до своєї  місії і динамічно плинного зовнішнього  середовища. Засобами досягнення цілей, тобто стратегіями, у цьому разі слугує як інтенсивний розвиток всіх елементів виробничо-господарської  системи підприємства, так і їх інноваційного розвитку. Якщо перші  забезпечують послідовне збільшення потенціалу і його збереження, то другі –  дають можливість різко підвищити  його рівень, подолати накопичений  технологічний розрив, набути нові якості потенціалу.       Інноваційною стратегією називають такі засоби досягнення цілей підприємства, які пов’язані з інновацією та інноваційною діяльністю. Підвищення прибутку, виживання, посилення конкурентних позицій та інші фірмові цілі часто можуть бути реалізованими лише під час інноваційного розвитку, наприклад, під час випуску нового продукту, переходу на нову технологію, освоєння нових методів управління, зміні керівного складу, реструктуризації (заміні старої організаційної структури на нову), нової логістики фінансових потоків.     Інноваційна сфера – це система взаємодії інвесторів, товаровиробників конкурентоспроможної продукції (послуг) і розвинутої інфраструктури.   Для реалізації інноваційного механізму повинна бути задіяна інноваційна мета як сукупність стратегій інноваційного розвитку організації, яка визначається видами (типами) очікуваних нововведень: виготовленням і освоєнням нових продуктів (послуг), технологій, способів організації виробництва, ринків, структури, систем управління.             Для організації процесу реалізації даних стратегій формулюються інноваційні цілі, наприклад, – розробити і оволодіти виробництвом нового продукту, перейти на нову технологію. Інноваційні цілі організації передбачають довгоочікуваний результат її діяльності, досягнутий на основі реалізованого нововведення (інновації) в обмежені строки і з обмеженими ресурсами, виражений у кількісному і якісному розвитку організації, в набутті певних нових якостей своєї діяльності.   Організація інноваційної діяльності всіх суб’єктів передбачає структуризацію інноваційних цілей і будову “древа цілей”, що визначається видом нововведення. Отже, нововведення – це процес і результат дослідження і розробок, втілений в новій і удосконаленій продукції і технології, методах організації виробництва, праці і управління. З ним пов’язана технічна, організаційна і комерційна інформація, що становить секрет виробництва (ноу-хау).      Нововведення, як процес науково-технічної діяльності, передбачає етапи:  1) маркетинг (виявлення і формування попиту на нововведення на основі аналізу проблем, які виникають у споживачів);        2) пошукове дослідження(відкриття і опис закономірностей і явищ з метою їх практичного використання);            3) прикладне дослідження (встановлення технічної можливості, соціально-економічної доцільності і способів використання результатів пошукових досліджень і задоволення попиту на нововведення);

4) техніко-економічна розробка (створення проектно-будівельної,  конструкторської, технологічної і  організаційної документації, виготовлення  і використання досвіду зразків,  необхідних для використання  результатів прикладних досліджень);              5) технічне засвоєння нововведень (введення в дію виробничої системи і досягнення її проектної можливості, випуск головного промислового зразка чи серії, відповідної до технічного завдання);          6) комерційне освоєння нововведення (окупність витрат і отримання прибутку на основі досягнення проектної собівартості, рентабельності і об’єму реалізації).  На ринку нововведень предметом угоди є переважно результати творчості (інтелектуальна власність). До об’єктів інтелектуальної власності належать програми для ЕОМ, бази даних, типологія інтегральних схем, ефект від нововведень може бути: економічним, соціальним, екологічним, інформаційним, радикальним, що в цілому вимагає ринкових оцінок.         

Управління інноваціями  на сучасному виробництві – це найважливіша складова частина управлінської  діяльності взагалі, пов’язана з  забезпеченням розвитку виробництва, удосконалення всіх його елементів  і підсистем.   Управління інноваціями передбачає формування відповідної системи управління, тобто форм і методів управління інноваційної діяльності, які значною мірою визначаються характером здійснюваних нововведень.