Автор работы: Пользователь скрыл имя, 03 Февраля 2015 в 21:57, контрольная работа
Розпад СРСР, докорінна зміна напряму соціально-економічного руху республік, їх ринкова трансформація призведи до потреби якісно нових підходів до пізнання закономірностей суспільного прогресу. Без нових підходів до історичного досвіду, в тому числі в до аналізу колишньої управлінської думки, виробити теоретичну основу таких знань просто неможливо.
Так як Україна входила до складу СРСР, то її управлінська наука розвивалася, виходячи з підходів, які тоді були. Ряд досліджень були спрямовані на вдосконалення адміністративно-командної системи, у зв´язку з чим був накопичений певний досвід. (3)
Автори Андрушків Б.М. і Кузьмін О.Є. у своїй книзі виділяють сім етапів розвитку управлінської науки за радянських часів:
1-ший етап (жовтень 1917 - березень 1921). Розроблено форми й методи державного централізованого управління виробництвом, обґрунтовано принципи централізму, організаційні методи управління, диктатури та державного регулювання.
2-гий етап (1921 - 1928). Подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом. Зроблені спроби застосування так званого госпрозрахунку як основи економічного управління. З´явилися трести й синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих в управлінні.
3-тій етап (1929 - 1945). Організація індустріальної бази суспільного виробництва, вдосконалення структурного управління, методів підбору та підготовки кадрів, планування і організації виробництва.
4-тій етап (1946 - 1965). Пошук нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спроба переходу до територіальної і територіально - галузевої системи управління, що призвело до поглиблення адміністрування.
5-тий етап (1965 - 1975). Здійснена спроба господарської реформи шляхом посилення ролі економічного управління.
6-тий етап (1975 - 1995). Усвідомлення неможливості реформування адміністративно - командної системи. Цей етап підтвердив необхідність радикальної зміни економічних відносин і корінних економічних реформ, проведення яких належить до сьомого етапу (1985). У ньому розрізняють:
- 1-ший підетап - робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку;
- 2-гий підетап - застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу, розвиток орендних відносин;
- 3-тій підетап - впровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, розширення економічної свободи;
- 4-тий підетап - впровадження територіального господарського розрахунку на всіх рівнях управління;
- 5-тий підетап - початок ринкових реформ. Реалізація цього підетапу здійснюється вже в умовах розвитку незалежної національної економіки України. (3)
Більш детальніше розглянемо розвиток управлінської думки в СРСР післявоєнний період.
В післявоєнний період в радянській літературі з управління отримало розвиток напрям, який виник в кінці 30-х років. Його відмінною рисою стало дослідження закономірностей управління «не взагалі», а пов'язаних з особливостями об'єкта управління - планового соціалістичного виробництва.
Довгі роки виробництво демонструвало успішний розвиток, вирішуючи складні завдання післявоєнної відбудови народного господарства величезної країни, забезпечуючи досягнення високих темпів її економічного зростання і подолання важких проблем соціального розвитку. До кінця 50-х років в СРСР намітилося поступове подолання існуючого раніше негативного ставлення до застосування математичних методів в економіці.
Подальше визнання кібернетики та застосування її в дослідженні економічних процесів сприяло визнанню науки управління. У 60-х - 70-х роках серед вчених в СРСР розгортається навіть дискусія про предмет і методології цієї науки.
Незважаючи на величезний інтерес радянських вчених до проблеми управління, наявність по ній численної літератури оцінка радянської теорії управління (менеджменту) даного періоду є більш негативною, ніж позитивною.
Такий висновок визначений, по-перше, тим, що аналіз управління виробництвом як організаційно-технічної діяльності, що переважав в 20 - 30-ті роки, поступово змінився дослідженням управління як системи відносин. По-друге, визнання управління складовою частиною виробничих відносин поставило його в ряд найважливіших категорій політичної економії соціалізму.
3. Управлінські культури повоєнного періоду
Розвиток управлінської думки в повоєнний період ознаменувався не лише появою великої кількості концепцій і теорій, а й утвердженням чотирьох основних управлінських культур: американської, японської, європейської і радянської.
Американська управлінська культура розглядала управління як спеціалізований вид діяльності, а самого менеджера — як професіонала, котрий володіє фаховою освітою (найчастіше на додаток до інженерної, юридичної, економічної тощо). Для потреб управління було створено інфраструктуру у вигляді сотень шкіл бізнесу, десятків тисяч консультативних фірм, розгалужених інформаційних мереж загального користування, різноманітних наукових досліджень і публікацій у сфері управління.
В основі американської управлінської культури (утім, як і європейської) лежить англосаксонський генотип, ядром якого є раціоналізм. У ньому чітко виражені такі риси, як індивідуалізм, опора переважно на власні сили, розважливий прагматизм у конкуренції. Як правило, ці якості пов'язують із протестантською етикою і духом капіталізму. За М. Вебером, вони найбільш сприяють розвитку ринкової економіки.
Однак у 80-ті роки XX ст. навіть американці раптом засумнівалися в правильності свого шляху, почали звинувачувати школи бізнесу в неправильній орієнтації менеджерів, відриві від життя, невиправданому захопленні «наукою управління». Вони почали пильно вивчати японську управлінську культуру.
Японське «економічне диво» розвивалося, спираючись усього лише на три школи бізнесу. Концепція японського менеджменту передбачала підготовку керівників насамперед за допомогою досвіду. Керівники різного рівня цілеспрямовано проводилися через низку посад у різних підрозділах фірми. При цьому вони вивчали не тільки справу, а й мистецтво людських стосунків. У керівників поступово культивувалися необхідні якості.
Європейська управлінська культура займає проміжну позицію між американською і японською. З одного боку, європейці мають школи бізнесу й центри підвищення кваліфікації з управління, як і американці, хоча й не в такій кількості. З іншого боку, управління як вид діяльності, якому потрібно вчитися, й дотепер у переліку кар'єрних переваг посідає не таке вже й високе місце І, наприклад, у Великобританії не входить навіть до першої десятки.
Вимагає окремого розгляду радянська управлінська культура. Навіть попри десятиліття в умовах зміни епох на пострадянському просторі, ця культура, як і раніше, залишається пануючою. Для неї найбільш характерним було не одержання спеціальної управлінської освіти, а придбання ґрунтовного управлінського досвіду й особиста відданість тим, хто вас рекомендував. Як відзначали соціологи, відбулася канонізація принципу «начальству видніше», що немов обручем сковував ініціативу та волю людей.
Радянську управлінську культуру відрізняли висока ефективність і результативність в екстремальних умовах і відносно низька в «нормальні» часи. Керівник часто переміщався з посади на посаду, кожна з яких вимагала спеціальних знань і певної освіти. Екстремальність діяльності в таких умовах ставала правилом.
Управлінську діяльність відрізняли не завжди науковий та обґрунтований характер, велика частка волюнтаристських рішень. У цілому для радянської управлінської культури була характерна пріоритетність державних проблем відносно до проблем окремої людини. Це об'єктивно вело до зневаги інтересів окремої особистості.
Прагнення вистояти та поширити іскри Жовтня далі вимагало стиснути час, піднятися над ним. Усе це додавало управлінській діяльності аврального характеру. Навіть у післявоєнний період, коли ідея світової революції явно потьмяніла, аврали, ставши пагубною звичкою, що передавалася з покоління в покоління радянських керівників, продовжували тріумфувати. Гасло перших п'ятирічок «Даєш!» було актуальним, як і колись.
Разом із тим перманентна екстремальність, діяльність за принципом «це треба було зробити вчора» дозволили виявити й ряд життєздатних рис. До них можна віднести відносну гнучкість, уміння пристосуватися до обставин, що змінилися, непередбачуваність поведінки та діяльності, готовність іти на нестандартні рішення. (2)
Значного поширення набули кількісні й статистичні методи аналізу, моделювання. Кількісний підхід знайшов відображення у декількох управлінських концепціях:
ВИСНОВКИ