Банківське право

 

Джерелом національного  права є, як відомо, форма вираження  державної волі в нормативних  актах — офіційних письмових  документах компетентного органу держави, в яких встановлюються норми права.

 

До джерел банківського права  відносяться: Конституція України (зокрема, ст.ст. 99, 100), закони й постанови Верховної  Ради України (наприклад, Закон України  від 30 жовтня 1996 р. «Про державне регулювання  ринку цінних паперів в Україні», Закон України від 22 листопада 1996 р. «Про відповідальність за несвоєчасне  виконання грошових зобов’язань», постанови Верховної Ради України  «Про впорядкування оплати комерційними банками за здійснення платежів»  від 24 грудня 1993 р.; «Про норматив обігу  платіжних документів в Україні» від 25 червня 1993 р.).

 

У системі банківського законодавства  особлива роль відводиться законам, які мають вищу юридичну силу і  охоплюють найбільш важливі питання, що виникають у банківській сфері. Серед діючих виділяється такий  важливий опорний закон, як Закон  України від 20 березня 1991 р. «Про банки  і банківську діяльність», який визначає правові основи існування банків, порядок створення й основні  принципи їх діяльності, правове положення  НБУ, встановлює правову природу  взаємовідносин з клієнтами та їх захист.

 

Серед джерел банківського права  важливий блок складають підзаконні нормативні акти, які можна поділити на дві групи:

 

1. Укази й розпорядження  Президента України та постанови  Кабінету Міністрів України.

 

Наприклад, Укази Президента України від 12 червня 1995 р. «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки», від 16 березня 1995 р. «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному  господарстві України», від 29 січня 1997 р. «Про Державний інвестиційно-кліринговий  Комітет»; розпорядження Президента України від 25 травня 1995 р. «Про заходи щодо розв’язання кризи платежів і підтримку вітчизняних виробників»; Постанови Кабінету Міністрів України, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України, є обов’язковими  до виконання на всій території України. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів  України «Про вдосконалення системи  розрахунків за споживану електричну й теплову енергію» від 21 травня 1997 р., «Про врегулювання окремих питань взаєморозрахунків із належних до бюджетів платежів» від 21 лютого 1997 р. та ін.

 

2. Нормативні акти міністерств,  державних комітетів, у тому  числі НБУ, що відносяться до  сфери банківської діяльності. Ці  акти приймаються в межах компетенції  тієї організації, що їх видає,  у формі постанов, положень, наказів,  інструкцій, правил тощо. Наприклад,  постановою Правління НБУ від  13 жовтня 1997 р. затверджено Порядок  ведення касових операцій у  національній валюті в Україні;  постановою Правління НБУ від  7 травня 1997 р. — Положення про  порядок реєстрації одержання  резидентами кредитів в іноземній  валюті від іноземних кредиторів; наказом Міністерства фінансів  України та Міністерства економіки  України від 25 лютого 1997 р. затверджений  «Порядок виписування та погашення  простих векселів, що видаються  вітчизняними нафтопереробними  заводами у разі поставки на  ці заводи нафти суб’єктами  підприємницької діяльності —  резидентами».

 

До цієї групи належать також нормативні акти, прийняті асоціаціями  та господарюючими суб’єктами (наприклад, рішення Асоціації комерційних  банків та локальні акти — статути  комерційних 

 банків, установчі договори, положення про філії, представництва).

 

У правовому відношенні важливе  значення має введення Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. в Україні  державної реєстрації відомчих нормативних  актів, що здійснюється Міністерством  юстиції України (відносно актів, прийнятих  центральними органами та управліннями юстиції областей і міст Києва  і Севастополя, відносно актів місцевих органів управління). Це правило  поширено і на нормативні акти, що видаються  НБУ, якщо суб’єктом їх є фізична  особа. Державна реєстрація відомчих нормативних  актів спрямована на дотримання принципу верховенства закону та забезпечення законності актів відомчого нормотворення, їх відповідності законам, додержання охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні[1].

 

§ 5. Банківські правовідносини, їх зміст і склад

 

   Результатом регулюючого  впливу норм права на суспільні  відносини є перетворення їх  у правові відносини. Банківські  правовідносини є різновидом  правових. Це такі суспільні відносини,  що встановлюють між учасниками  юридичний зв’язок організаційного  і майнового характеру, врегульовані  нормами банківського права.

   Банківські правовідносини  виконують такі основні функції:

   - закріплюють конкретну  поведінку учасників у процесі  банківської діяльності або при  здійсненні банківських операцій;

   - визначають коло  суб’єктів, на яких поширюється  дія норм банківського права;

   - забезпечують приведення  в дію юридичних засобів для  реалізації суб’єктивних прав  і юридичних обов’язків.

   Банківські правовідносини  складаються із суб’єктів, між  якими виникли правові відносини,  об’єктів та змісту, тобто суб’єктивних  юридичних прав і обов'язків.  Суб’єктами банківських правовідносин  можуть бути державні органи (НБУ), юридичні особи (комерційні банки,  підприємства), фізичні особи (громадяни  України, іноземці). Особливим суб’єктом  цих відносин є держава.

   Об’єктом банківських  правовідносин є те, стосовно  чого вони виникають, — кошти,  цінні папери, майно, дії громадян  та юридичних осіб (здійснення  платежів, операцій з іноземною  валютою, купівля-продаж цінних  паперів). Матеріальним змістом банківських  правовідносин є поведінка суб’єктів,  основою якої є суб’єктивні  права й обов’язки, встановлені  нормами банківського права. Правам  однієї сторони відповідають  обов’язки іншої і навпаки.  Наприклад, при поданні до НБУ  клопотання резидента-позичальника  про отримання індивідуальної  ліцензії на залучення кредитних  ресурсів від іноземного банку  резидент-позичальник вправі вимагати  розгляду свого клопотання, а  НБУ зобов’язаний розглянути  таке кяопотакня. дати відповідь тощо. У свою чергу, НБУ вправі вимагати від резидента-позичальника додаткових відомостей, гарантій, необхідних для вирішення цього питання, а резидент-позичальник повинен виконувати приписи НБУ.

   Банківські правовідносини  мають такі самі характерні  риси, що властиві всім видам  правовідносин, але у них є  і свої специфічні ознаки. По-перше,  вони виникають у специфічній  сфері економічної діяльності  держави і пов’язані з її  банківською діяльністю. По-друге,  ці відносини складаються з  двох елементів — владно-організаційного  (наприклад, реєстрація НБУ комерційних  банків) і майнового (отримання  клієнтом кредиту в установі  банку). По-третє, однією з вимог  банківських правовідносин є  обов’язкова участь банків і  виконання ними у зв’язку з  цим своїх функцій. По-четверте, у цих відносинах задіяний  специфічний метод, який ґрунтується  на поєднанні двох різних методів  регулювання — методі владних  повноважень щодо іншого учасника  та. методі юридичної рівності  сторін, що стосується сфери майнових  відносин.

   Банківські правовідносини, що регулюються нормами-банківського  законодавства, різноманітні за  своїм змістом, адже вони пов’язані  з економічною діяльністю держави  і виникають у процесі організації  і здійснення банківської діяльності.

   Банківські правовідносини  за змістом регулювання можна  класифікувати на правовідносини:

   - що регулюють організацію  банківської системи; 

   - що виникають у  сфері банківських операцій;

   - кредитні;

   - розрахункові;

   - валютні; 

   - з приводу обігу  цінних паперів;

   - регулювання грошового  обігу.

   Банківські правовідносини  залежно від конкретного змісту  поділяються на:

   а) майнові, пов’язані  з коштами як видом майна;

   б) немайнові, пов’язані  із забезпеченням режиму банківської  таємниці або захистом ділової  репутації банку;

   в) організаційні,  пов’язані з побудовою банківської  системи або організації структури  банку;

   Підставами виникнення  банківських правовідносин можуть  бути: норма закону, адміністративний  акт, договір або одностороння  угода, заподіяння шкоди.

   Виникнення, зміна  і припинення банківських правовідносин  пов’язані з юридичними фактами,  тобто подіями і діями, передбаченими  нормами банківського законодавства.  Наприклад, для виникнення правовідносин  з організації комерційного банку  необхідною умовою є дія —  подання комерційним банком встановлених  документів на реєстрацію до  НБУ. Для виникнення кредитних  правовідносин юридичним фактом  є укладення кредитного договору. Зміна банківських правовідносин  може настати на підставі нормативного  акта, наприклад, в разі зміни  облікової ставки НБУ чи встановлення  мінімального розміру статутного  фонду комерційному банку. 

   Припинення банківських  правовідносин має місце в  разі смерті громадянина (наприклад,  у зв’язку з цим відбувається  погашення кредитного зобов’язання  громадянина), або протиправної дії,  що порушує вимоги закону (коли  комерційний банк порушують норми  банківського законодавства і  це призводить до відкликання  Національним банком ліцензії  на здійснення банківських операцій).

   Регламентація суспільних  відносин, що виникають і відбуваються  з обов’язковою участю банків  і виконанням ними своїх функцій,  сприяє обігу грошових коштів  у державі, відповідає економічним  і соціальним потребам суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

  Стаття 30. Структура регулятивного  капіталу банку

{  Назва  статті  30  із  змінами,  внесеними  згідно  із  Законом 

N 3024-VI ( 3024-17 ) від 15.02.2011 }

 

     Регулятивний  капітал  банку  включає: { Абзац  перший частини 

першої  статті  30  в  редакції  Закону  N 3024-VI ( 3024-17 ) від 

15.02.2011 }

 

     1) основний  капітал; 

 

     2) додатковий  капітал. 

 

     Основний  капітал   банку включає статутний капітал  і розкриті 

резерви,  які  створені  або  збільшені за рахунок нерозподіленого 

прибутку,  надбавок до курсу  акцій і додаткових внесків акціонерів

у   статутний   капітал,   загальний  фонд  покриття  ризиків,  що

створюється  під  невизначений  ризик  при  проведенні банківських 

операцій,  за  винятком  збитків  за поточний рік і нематеріальних

активів.  Розкриті  резерви  включають  і  інші  фонди такої  самої 

якості,  які  повинні  відповідати таким критеріям: { Абзац  перший

частини  другої  статті 30 із змінами, внесеними згідно із Законом 

N 3024-VI ( 3024-17 ) від 15.02.2011 }  1) відрахування  до  фондів  мають   здійснюватися  з прибутку 

після оподаткування або  з прибутку до оподаткування, скоригованого 

на всі потенційні податкові  зобов'язання;

 

     2) фонди   і  рух  коштів  до  них   та  з  них  повинні окремо 

розкриватись у опублікованих  звітах банку;

 

     3) фонди повинні  бути  у  розпорядженні  банку   для  покриття 

збитків з метою необмеженого і негайного використання у разі появи 

збитків;

 

     4) збитки не  можуть безпосередньо  покриватися   з  фондів,  а 

повинні проводитися через  рахунок прибутків і збитків.

 

     За умови   затвердження Національним банком  України додатковий 

капітал може включати:

 

     1) нерозкриті  резерви (крім того факту,  що  такі  резерви  не 

відображаються  в опублікованому балансі банку,  вони повинні мати

такі самі якість і природу, як і розкритий капітальний резерв);

 

     2) резерви   переоцінки  (основні  засоби   та   нереалізована 

вартість    "прихованих"    резервів   переоцінки   в   результаті

довгострокового   перебування   у   власності   цінних    паперів,

відображених у балансі  за історичною вартістю їх придбання);

 

     3) гібридні   (борг/капітал)   капітальні   інструменти,  які 

повинні відповідати таким  критеріям:

 

     вони  є   незабезпеченими  банком,  субординованими і повністю

сплаченими;  {  Абзац  другий пункту 3 частини третьої  статті 30 із

змінами,  внесеними  згідно  із  Законом N 3024-VI ( 3024-17 ) від 

15.02.2011 }

 

     вони не можуть  бути погашені за ініціативою  власника;

 

     вони можуть  вільно  брати  участь  у   покритті  збитків  без 

пред'явлення банку вимоги про припинення торгових операцій;

 

     вони дозволяють  відстрочення обслуговування зобов'язань   щодо 

сплати відсотків,  якщо рівень прибутковості не дозволяє здійснити 

такі виплати;

 

     4) субординований борг (звичайні незабезпечені банком боргові

капітальні  інструменти,  які  за  умовою  договору не можуть бути

забрані  з  банку  раніше  5  років,  а  у  випадку банкрутства  чи

ліквідації  повертаються  інвестору після погашення претензій  всіх

інших   кредиторів).   При   цьому   сума  субординованого  боргу,

включеного  у  капітал,  щорічно  зменшується  на  20 відсотків  її

первинного розміру протягом п'яти останніх років дії договору.

 

     У  разі  якщо  субординований борг наданий в іноземній валюті

першої  групи  Класифікатора  іноземних  валют Національного  банку 

України,  він  враховується  при  розрахунку капіталу за офіційним 

валютним    (обмінним)   курсом   Національного   банку   України,

встановленим  на  звітну дату. { Пункт 4 частини третьої статті 30

доповнено  абзацом  другим згідно із Законом N 1533-VI ( 1533-17 )

від 23.06.2009 }

{  Пункт  4 частини третьої  статті 30 із змінами, внесеними  згідно 

із  Законами  N  1617-VI  (  1617-17  )  від 24.07.2009, N 3024-VI

( 3024-17 ) від 15.02.2011 }

 

     Національний   банк   України   має   право   визначати  своєю 

постановою  інші  складові  додаткового капіталу, а також  умови та

порядок його формування.

{   Частина  четверта  статті  30  в  редакції  Закону  N  1617-VI

( 1617-17 ) від 24.07.2009 }

 

     Додатковий  капітал  не  може  бути  більш   як  100 відсотків 

основного капіталу.

{  Частина  статті  30 в редакції Закону N 1617-VI ( 1617-17 ) від 

24.07.2009 }

 

     Стаття 31. Розмір  статутного капіталу на момент  державної