Инфляция в Украине

 

Вступ

Інфляція є одним із найтяжчих проявів макроекономічної нестабільності. У світі немає  країни, яка б у другій половині XX ст. тією чи іншою мірою не зазнала  б втрат від інфляції. Особливо негативно відбивається інфляція на всіх сторонах соціально-економічного життя в Україні.

Інфляція є порушенням процесу суспільного відтворення  внаслідок перенасичення сфери  обігу грошовими знаками понад  реальні потреби господарського комплексу та їх знецінення. Розрізняють  інфляцію попиту та інфляцію пропозиції . Інфляційні процеси викликають стрімке зростання цін, зниження життєвого рівня населення, позбавлення підприємців стимулів, викривлення економічних орієнтирів, загострення економічних і соціальних суперечностей.

Україна пережила одну з  найвищих в світовій історії інфляцій. Про її причини та закономірності досі висловлюються судження, які  не відповідають дійсності.

Вихід з кризового стану  для економіки будь-якої країни містить  два основних елементи. По-перше, приборкання  інфляції та, по-друге, припинення падіння  виробництва. Однак ключовим моментом є саме вирішення питання інфляції, оскільки це - найважливіша умова для  поновлення інвестиційної активності, що, в свою чергу, має забезпечити  відродження виробництва.

Інфляції та економічних  криз не уникнула жодна країна. Навіть найважчі кризи закінчувалися, як правило, оновленням економіки і її підйомом. Тому більшість дослідників роздивляються  кризи як переломний момент в науково-технічному, соціальному, політичному і економічному розвитку. Історичні ситуації не повторюються однозначно, і тому навіть власний  досвід потребує переосмислення в умовах сьогодення.

 

 

 

1.1 Суть, види та форми прояву інфляції

Внутрішньо властивим  ринковій економіці явищем є інфляція. Цей термін походить від латинського "inflatio", що в перекладі означає "здуття, набухання".

Ознаки інфляції почали виявлятися із широким розповсюдженням грошей в економічному житті. За такими опосередкованими ознаками як стрімке зростання заробітної плати і цін є підстави стверджувати, що інфляція спостерігалась у Стародавній  Греції (330 р. до н. е.) при завоюванні Олександром Великим Персії та в Стародавньому Римі (301р. до н. е.), коли Е. Діоклетіан встановив контроль за цінами на близько 1000 найменувань товарів.

Як правило, інфляційні процеси  були безпосередньо пов'язані з  війнами або такими лихами, як епідемії, тривалі неврожаї, іншими стихійними лихами, що зу­мовлювало шокові зміни в чисельності населення.

Але поява самого терміна "інфляція", як і теоретичне усвідомлення цього явища, відноситься до значно ближчих нашій історії часів. Остаточно цей термін був введений у науковий обіг з метою теоретичного відображення певного стану економіки після Другої світової війни.

Найпоширенішим є розуміння  інфляції як такої ситуації в економіці, за якої кількість грошей в обігу  перевищує потребу в них, зумовлену  грошовою оцінкою товарної маси. Наслідком  такої невідповідності грошової маси сукупній ціні товарів є знецінення грошової одиниці й загальне підвищення цін на товари та послуги

Проте таке визначення інфляції не дає відповіді на цілий ряд запитань:

Чи є зростання цін єдиною ознакою інфляції?

Чи за будь-яких темпів зростання цін виникає інфляція?

Чи за будь-яких причин зростання  цін можлива інфляція тощо?

 

Уже сам перелік поставлених  запитань свідчить про те, що інфляцію не правомірно ототожнювати з простим  підвищенням цін, що це складніше  соціально-економічне явище. Досить сказати, що інфляція можлива і без зростання  цін, якщо знецінення грошей набуває  форми хронічного товарного дефіциту за фіксованих державою цін. У цьому  разі грошова одиниця формально  може не знецінюватися, зате знецінюються в цілому грошові доходи економічних  суб’єктів через так звані  “примусові” заощадження, оскільки вони не мають можливості витратити  їх на купівлю дефіцитних товарів. Коли такі заощадження набувають великих  розмірів, виникає так званий “інфляційний навіс”, під тиском якого держава  планово підвищує ціни. Отже, і без  явного зростання цін суспільство  може пережити очевидні прояві і тяжкі  наслідки інфляції, якщо порушується  рівновага на ринках між товарним і грошовим обігом і знецінюються гроші у будь-якій формі.

Не можна однозначно відповісти і на друге з поставлених вище питань. Якщо зростання цін є короткочасним, наприклад сезонним, і змінюється наступним їх зниженням, то інфляційних наслідків воно не має.

Не зовсім коректно називати інфляцію і процес тривалого підвищення цін, якщо воно досить повільне, мало помітне  в суспільному житті та дає  можливість економічним суб’єктам  легко компенсувати свої втрати від  такого зростання цін підвищенням  ефективності своєї діяльності. Це зовсім інше за своїми економічними і  соціальними наслідками явище. На жаль, у літературі воно не знайшло поки що специфічної назви і більшістю  дослідників розглядається як особливий  вид інфляції.

Ще біль складним і дискусійним  є третє запитання. Одні економісти вважають, що тільки те зростання цін  може розглядатися як інфляційне, яке  спричинене надмірним випуском неповноцінних  грошей. Визначаючи сутність інфляції, вони роблять наголос на переповненні каналів обігу паперовими грошима, на його розбуханні, а зростання цін розглядають як наслідок і прояв інфляції

Слід зазначити, що далеко не всяке зростання цін є інфляційним. Якщо, наприклад, ціни на одні групи  товарів чи послуг зростають і  досить суттєво, але на інші групи  — зменшуються, так що загальний  рівень цін не змінюється, то таке зростання  цін не є інфляційним. Зростання  цін, зумовлене поліпшенням якості продукції, намаганнями позитивного  впливу на стан довкілля (що вимагає  зростання витрат), зміною соці­альних  пріоритетів тощо також не є інфляційним

Інфляція — це стійке і відчутне зростання рівня цін, яке виникло внаслідок того, що значна частина грошової маси виявилась  не забезпеченою економічними благами.

Не слід ототожнювати інфляцію з грошовою емісією .Емісія грошей може мати як інфляційний, так і неінфляційний характер. Якщо, приміром, додатковий випуск грошей зумовлений зростанням реального обсягу національного виробництва або уповільненням руху грошей, то він не є інфляційним.

Якщо ж випуск грошей спрямований  на покриття фінансування дефіциту державного бюджету чи зумовлений прагненнями  уряду утримувати безробіття на рівні, нижчому за “природний” тощо, то емісія виступає як інфляційний чинник.

Оскільки інфляція виникає  на грошовому ринку, то її корені необхідно  шукати саме в деформації грошового  обігу. Вона, зокрема, з'являється тоді, коли центральний (Національний) банк, що представляє державу, проводить  помилкову грошову політику, вводячи  в обіг надлишкову, тобто незабезпечену товарами масу грошей.

 

 

 

1.1Помилкова грошова політика

Однією з найважливіших  стратегічних функцій центрального банку є постачання народного  господарства потрібною за даних  умов кількістю грошей. Однак ця функція не єдина. Час від часу перед центральним банком виникають  й інші поточні проблеми, які прямо  не пов'язані з інфляцією. Їх розв'язання також вимагає застосування дійових  важелів.

Досвід країн з розвинутими  ринковими господарствами показує, що без короткострокової грошової політики важко відвернути економічний спад або зупинити прогресуюче зниження курсу акцій на фондовій біржі. За таких ситуацій центральний банк, як правило, збільшує пропозицію грошей. При цьому знижується їхня “ціна” (ставка банківського процента) і дешевим  стає кредит. Він стає більш доступним  для підприємців, котрі, позичаючи  гроші у банків або на фондовій біржі, можуть використовувати більше прибутку на фінансування інвестицій і наступне збільшення обсягів виробництва і продажу.

Центральний банк має нарощувати обсяг грошової маси і тоді, коли надає позики уряду, який покриває таким  чином дефіцит державного бюджету. За такої ситуації кількість грошей, що перебуває в обігу зростає. Припустимо, що швидкість, з якою розширюється грошова маса, не виходить за межі довгострокового  ліміту, що забезпечує неінфляційний  розвиток народного господарства. За даних умов інфляції немає, оскільки в народне господарство вливається стільки грошей, скільки їх потрібно для обслуговування більшого обсягу товарів. Держава, забезпечуючи це збільшення, побіжно розв'язує і деякі інші свої проблеми, зокрема короткострокове  регулювання, обслуговування внутрішнього боргу тощо. Таку політику центрального банку, незалежно від того, яким був  безпосередній привід для включення  грошових регуляторів, можна вважати правильною і неінфляційною.

Однак частіше бувають  випадки, коли держава, намагаючись  прискорити розвиток виробництва, або, маючи якусь іншу мету, вдається до експансії, до економічно необгрунтованої грошової політики. У намаганні якнайшвидше розв'язати свої поточні проблеми не гребує засобами, до яких вдається, і підключає центральний банк до застосування будь-яких із них. Легковажне ставлення до довгострокових негативних наслідків інфляційних заходів призводить до того, що фактично втрачається уявлення про справжнє призначення грошової політики. Отже, замість того щоб оберігати господарство від інфляції, центральний банк, насичуючи економіку зайвими грошовими знаками, сприяє її прискоренню.

Перевищення державних видатків над її доходами є одним із найвагоміших чинників інфляції. Якщо бюджет дефіцитний, то, як його не фінансуй, інфляції не уникнути. Але швидкість її наростання значною  мірою залежить від того, як саме організоване покриття бюджетного дефіциту. Проблема бюджетного дефіциту є нині однією із найбільш гострих і спірних. Під час її обговорення часто  посилаються на досвід різних країн, економіка яких нормально функціонує за 5- і 10-відсотковому рівнях бюджетного дефіциту відносно до ВВП. При цьому, однак, не беруть до уваги таку важливу  обставину, як джерела фінансування бюджетного дефіциту в цих країнах, хоча саме вибір джерел фінансування бюджетного дефіциту, а не його розмір сам по собі має принципове значення для функціонування національної економіки.

1.2Інфляційні джерела фінансування дефіциту бюджету

Бюджетний дефіцит може фінансуватися  за рахунок трьох основних джерел: внутрішніх і зовнішніх позик, грошової емісії. У випадку фінансування державних  видатків за рахунок позики у приватному секторі кількість товарів та послуг у народному господарстві залишається незмінною і наслідки такої заборгованості залежать від  економічної кон”юктури і стану  ринку праці та капіталу. За наявності  в країні вільних коштів і недостатності  попиту на капітал з боку приватного сектора збільшення державних видатків, які фінансуються за рахунок внутрішніх позик, стає чинником, що сприяє економічному розвитку.

Якби український уряд мав змогу поширити серед населення  і підприємств державні облігації  у розмірах, достатніх для покриття бюджетного дефіциту, то це означало б, що збільшення державних видатків відбувалося  б за рахунок скорочення особистого споживання. Такий перерозподіл напрямів використання ВВП не становив би небезпеки  для економічного становища України. Результати емпіричних досліджень показують  низьку еластичність заощаджень за процентними  ставками, отже, малоймовірність істотного  збільшення добровільних заощаджень за бюджетного дефіциту. Для зменшення  таких заощаджень необхідно проводити  інтенсивну і тривалу роботу щодо завоювання у населення довіри до держави і Національного банку.

Фінансування бюджетного дефіциту за рахунок зовнішніх позик  означає виникнення можливості здійснення додаткових державних видатків без  обмеження поточного споживання і реальної інвестиційної діяльності приватного сектора. Однак при цьому  повернення боргу та його обслуговування відбуватимуться за рахунок майбутнього  виробництва, а це потребуватиме  у майбутньому відповідного зменшення  обсягу імпортованих товарів та послуг.

Необхідно також мати на увазі, що за кредитного фінансування державних видатків відбувається перерозподіл у часі пов'язаного з цими видатками  фінансового тягаря, отже, і залучення  майбутніх поколінь до обслуговування державної заборгованості. Це навантаження можна перекласти лише в тому випадку, коли йдеться про видатки, ефект  від яких настане через певний час. До таких видатків можуть бути віднесені насамперед безперечно рентабельні  інвестиції, а також інвестиції в  галузі інфраструктури, які завдяки  високій продуктивності дають змогу  одержувати в майбутньому вищі доходи.

Проблема державної заборгованості має ще й політичний аспект, пов'язаний з боротьбою між законодавчою і виконавчою владою або прагненням парламенту відсунути політичні  втрати і наслідки рішень, що приймаються, до наступного законодавчого періоду. Так, фінансування податкових державних  видатків за допомогою позик порівняно з підвищенням податків або скороченням витрат викликає менше політичних втрат і незадоволених виборців. Адже в такому випадку немає необхідності в одержанні додаткових бюджетних доходів, отже, і в збільшенні оподаткування, немає ризику конфлікту з будь-якими групами або верствами населення, чиї інтереси будуть зачеплені, що можливе у разі скорочення видатків.

 

2. Причини інфляційних  процесів в Україні .

Інфляційні процеси протягом 1991 - 1993 рр набули в Україні найвищих темпів серед інших пострадянських держав. Пояснити це можливо не лише станом структурної розбалансованості  економіки, нераціональним співвідношенням  галузей, продукуючих на виробничий та споживчий ринки. Інфляційні процеси  в Україні були спричинені їх багатофакторним  характером, об'єктивними негараздами  перехідної економіки, в тому числі  значною мірою залежністю від  зовнішнього енергопостачання.

 За данними Кабінету  Міністрів України у 1994- 1995 рр. інфляція в Україні приблизно  на 86% визначалась збільшенням обсягів  грошової маси і швидкістю  її обігу та на 14 % - зниженням  обсягів виробництва. Насправді  цей вплив є більш багатобічним  і глибоким. Він діє також через  співвідношення попиту і пропозиції, експорту й імпорту, валютний курс тощо.