Основні види ризиків у банківській діяльності

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

 

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота

з дисципліни «Аналіз банківської діяльності»

Варіант 3

 

 

 

 

 

Виконала: студентка V курсу (ІІ в.о.)

спеціальності “Фінанси і кредит”

Пархомець І.В.

Викладач: Лановська Г.І.

 

 

 

 

 

 

Київ – 2014

Зміст

1. Основні види  ризиків у банківській діяльності.

2. Методи визначення  достатності банківського капіталу.

3. Задача.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Основні види  ризиків у банківській діяльності.

Банківська діяльність характеризується підвищеними ризиками порівняно з іншими видами комерційної діяльності. Тому у вітчизняній та зарубіжній банківській практиці процес управління ризиками розглядається як ключовий напрям банківського менеджменту. Значна увага приділяється вивченню ризикових сфер і основних видів ризиків, пошуку ефективних методів моніторингу, оцінки, аналізу та контролю банківських ризиків, а також створенню відповідних систем управління.

У широкому розумінні ризик - це невизначеність щодо настання тієї або іншої події в майбутньому. Ризик вимірюється ймовірністю того, що очікувана подія не відбудеться (чи відбудеться) і це призведе до небажаних наслідків. Сутність ризику полягає в можливості відхилення отриманого результату від запланованого як у позитивний, так і в негативний бік. Крім того, необхідно враховувати, що ризик може виявлятися у вигляді упущеної можливої вигоди, тобто ризику непрямого (побічного) фінансового збитку від недоотримання прибутку.

Банківські ризики, як і ризики в інших видах комерційної діяльності, перш за все пов'язують з фінансовими втратами, що виникають у випадку їх реалізації.

Провідним принципом у роботі банків є прагнення до одержання якомога більшого прибутку, що обмежується ймовірністю зазнати збитків: чим більший ризик, тим більше шансів отримати прибутки (або зазнати збитків). Іншими словами, ризик - це вартісне вираження ймовірної події, що веде до отримання додаткових прибутків або несення незапланованих втрат.

На збільшення рівня ризику можуть впливати такі фактори:

- неочікувані зміни обставин;

- необхідність вирішення  завдань, які не відповідають  компетенції або досвіду менеджерів  банку;

- зволікання з прийняттям  рішення щодо впровадження певних  заходів, спрямованих на мінімізацію  ризику;

- неправильно визначений  метод управління ризиком;

- помилки в оцінці рівня  ризику та можливості взяття  його банком.

Оскільки взяття ризиків - основа банківської діяльності, банки мають успіх тоді, коли прийняті ними ризики розумні, контрольовані та перебувають у межах їх фінансових можливостей і компетенцій. Тобто повністю уникнути ризиків неможливо, крім того, ними можна і потрібно свідомо управляти, пам'ятаючи, що всі види ризиків взаємопов'язані і їх рівень постійно змінюється під впливом динамічних зовнішнього та внутрішнього середовищ.

Банк здійснює значну кількість банківських операцій, кожна з яких супроводжується можливістю реалізації декількох видів ризиків, тому ефективність управління ризиками (ризик-менеджменту) багато в чому залежить від правильності ідентифікації та оцінки певного виду ризику.

Національний банк серед основних банківських ризиків виокремлює такі, як кредитний ризик, ризик ліквідності, ризик зміни відсоткової ставки, ринковий ризик, валютний ризик, юридичний ризик, операційно-технологічний ризик, ризик репутації та стратегічний ризик.

В економічній літературі виокремлюють значно більше видів ризиків, притаманних банківській системі, і критеріїв їх оцінки.

Так, з погляду сфер виникнення та можливостей управління банківські ризики поділяють на зовнішні та внутрішні.

До зовнішніх належать ризики, виникнення яких зумовлене змінами у зовнішньому щодо банку середовищі й безпосередньо не пов'язані з його діяльністю. Серед зовнішніх ризиків особливе місце посідають політичні, правові, соціальні та економічні ризики, виникнення яких зумовлене загостренням економічної кризи в країні, політичною нестабільністю, забороною або обмеженнями на перерахування коштів за кордон, консолідацією боргів, уведенням ембарго, скасуванням імпортних ліцензій, війнами, змінами у законодавстві тощо. Зовнішні ризики не піддаються кількісній оцінці, але банки зобов'язані враховувати їх під час формування стратегії та політики банківської діяльності, а також під час складання бюджету.

До внутрішніх належать ризики, що виникають безпосередньо в процесі діяльності банку й зумовлені кількістю його клієнтів, партнерів, зв'язків, спектром банківських операцій і послуг. Внутрішні ризики порівняно із зовнішніми краще піддаються ідентифікації та оцінці.

У свою чергу внутрішні ризики за сферою виникнення поділяються на фінансові та функціональні.

Фінансові ризики визначаються ймовірністю фінансових втрат і пов'язуються з непередбаченими змінами обсягів, структури, дохідності та вартості активів і пасивів банку. До фінансових належать такі ризики, як кредитний, ризик ліквідності, валютний і ринковий ризики, відсотковий ризик, ризик зміни ресурсної бази та ін.

Функціональні ризики виникають внаслідок створення і впровадження нових банківських продуктів та послуг, неможливості здійснення своєчасного і повного контролю за фінансово-господарським процесом банку тощо. До функціональних належать технологічний ризик, ризик зловживань, документарний ризик, ризик трансакції, операційний ризик, стратегічний ризик, ризик впровадження нових банківських продуктів, юридичний ризик і ризик втрати репутації. Порівняно з фінансовими функціональні ризики важче виявити та оцінити, але банки обов'язково мають їх враховувати у зв'язку з фінансовими втратами, які виникають у разі настання функціональних ризиків.

Отже, з погляду можливості оцінки банківські ризики можна поділити на дві категорії:

1) ризики, що піддаються  кількісній оцінці, - фінансові ризики;

2) ризики, що не піддаються  кількісній оцінці, - функціональні  та зовнішні ризики.

Серед зовнішніх банківських ризиків особливе місце займає ризик на рівні країни - небезпека втрат банку внаслідок того, що іноземна держава не захоче або не зможе виконати свої зобов'язання перед іноземним кредитором і (або) інвестором з причин, що не належать до звичайних банківських ризиків, які виникають у зв'язку з кредитуванням та інвестуванням. Особливе значення ризик на рівні країни має для тих банків, у яких розвинуті зовнішньоекономічні відносини, а їхні клієнти активно експортують свою продукцію.

Оцінка ризику на рівні країни - це оцінка минулої, сучасної та майбутньої кредитоспроможності країни-позичальниці, тобто її можливість виконати свої фінансові зобов'язання. Ризик на рівні країни нерозривно пов'язаний з економічним і політичним ризиками.

Економічний ризик залежить від стану платіжного балансу країни, системи господарювання, економічної політики (особливо від обмежень на переказ капіталу за кордон), стабільності національної грошової одиниці та ін. Оцінка економічного ризику зазвичай здійснюється на підставі даних національної статистики, при цьому розраховуються такі показники:

- показник обслуговування  зовнішнього боргу; показник обслуговування  відсоткових виплат;

- відношення сукупних  витрат на обслуговування зовнішнього  боргу;

- обсяг зовнішнього боргу;

- відношення відсоткових платежів до валового національного продукту та ін.

До економічних ризиків також можна віднести загальний стан розвитку економіки, рівень інфляції, рівень доходів громадян, податковий тягар підприємств та ін.

Політичний ризик - це можливість виникнення збитків чи скорочення розмірів прибутку внаслідок зміни державної політики. Політичний ризик пов'язаний з можливими змінами в політиці уряду і пріоритетними напрямами його діяльності. Врахування цього ризику особливо важливе у країнах з мінливим законодавством, відсутністю традицій і культури підприємництва.

Політичні ризики можна поділити на чотири групи:

1) ризик націоналізації  та експропріації без адекватної  компенсації;

2) ризик трансферту, пов'язаний  з можливими обмеженнями на  конвертування місцевої валюти (наприклад, підприємством, яке рентабельно працює й одержує прибуток у національній валюті, але не в змозі перевести її у валюту інвестора, щоб розрахуватися за кредит);

3) ризик розриву контракту  внаслідок дій влади країни, в  якій знаходиться компанія-контрагент, або змін законодавства;

4) ризик воєнних дій  або цивільних безладів та  ін.

Політичний ризик умовно можна поділити на регіональний, ризик на рівні країни та міжнародний. Ця класифікація характеризується нестабільністю внутрішньополітичної ситуації в країні, регіоні та світі.

Правові банківські ризики виникають у випадку непередбаченої зміни законодавства, що регулює банківську діяльність або діяльність клієнтів банку, а також у випадку відсутності законодавчого регламентування тих або інших банківських операцій.

Соціальні ризики зумовлені національними особливостями, можливими ідеологічними і релігійними розбіжностями, національними конфліктами, різним рівнем життя населення.

Ризик інфляції зумовлений виникненням збитків чи скороченням розмірів прибутку банку внаслідок девальвації національної грошової одиниці та знецінювання банківських активів і власного капіталу банку. Інфляція тією чи іншою мірою супроводжує всі економічні процеси, тому банки не можуть істотно вплинути на неї. У зв'язку зі специфікою своєї посередницької діяльності банки можуть використовувати високі темпи інфляції для підвищення прибутковості своїх операцій за рахунок значного приросту грошової маси і дії кредитного мультиплікатора в процесі кредитування клієнтів.

Форс-мажорні ризики виникають у випадку війни, пожежі, повені, землетрусу або інших стихійних лих.

Вплив зовнішніх ризиків на результативність роботи банку дуже високий. Управляти цими ризиками дуже складно, а іноді й неможливо.

 

2. Методи визначення  достатності банківського капіталу.

Питання про рівень достатності капіталу, який забезпечив би довіру до банку з боку вкладників, інвесторів, кредиторів та органів нагляду, є найсуперечливішим у теорії банківської справи. В економічній літературі це питання називають проблемою адекватності капіталу. Термін «адекватність капіталу» відображає рівень надійності та ризиковості банку і передбачає уявлення про банківський капітал як джерело покриття збитків.

Об’єктивна потреба збільшувати капітал банку зумовлена інфляційними процесами, розширенням масштабів банківської діяльності та підвищенням рівня ризику, пов’язаного з мінливістю фінансових ринків. Через це вкладники висувають дедалі жорсткіші вимоги до розміру капіталу. Враховуючи ту важливу роль, яку банки відіграють у будь-якому суспільстві, регулюючі органи багатьох країн протягом десятиріч встановлювали мінімальні норми (стандарти) достатності капіталу. Капітал банку був і далі залишається одним з головних показників, які жорстко регулюються в кожній країні, а з 1988 року — і на міжнародному рівні.

Для реєстрації банку необхідно забезпечити мінімальний обов’язковий розмір статутного капіталу і підтримувати встановлені нормативи достатності капіталу протягом усього періоду діяльності. У банківській практиці існують різні методи визначення достатності капіталу.

Метод лівериджу (важеля) полягає у встановленні нормативу співвідношення власних та залучених коштів банку. Наприклад, якщо співвідношення встановлено на рівні 5%, то це означає, що залучені кошти банку не можуть перевищувати капіталу більш ніж у 20 раз. До 1998 року НБУ використовував цей метод для розрахунку оціночного показника достатності капіталу банку. У США в 1983 році норматив співвідношення власного капіталу до залучених коштів становив 3%. Метод лівериджу має такі недоліки:

1. не проводиться  диференціація між різними видами  капіталу;

2. не враховується  рівень ризиковості активних  операцій;

3. не беруться  до уваги позабалансові зобов’язання  та пов’язаний з ними ризик.

У сучасній банківській практиці цей метод визначення достатності капіталу може паралельно з іншими методами використовуватись як допоміжний.