«Управління капіталом банку з метою забезпечення його фінансової стійкості»

Капітал банку відіграє роль своєрідного  буфера, який поглинає втрати від реалізації різноманітних ризиків. Капітал  слугує захистом для коштів вкладників і кредиторів, оскільки збитки від  кредитних, інвестиційних, валютних операцій банку, зловживань, помилок списуються за рахунок резервів, які входять  до складу капіталу. Розмір банківського капіталу істотно впливає на рівень надійності та довіри до банку з  боку суспільства. Саме тому проблема визначення до статності капіталу банку та методи його регулювання є однією центральних у міжнародній банківській практиці.

 У  процесі управління капіталом  банку важливе значення має  метод обчислення (оцінювання) величини  капіталу. Розмір капіталу визначається  з допомогою базового балансового  співвідношення, формула 2.1:

 

                                             А=З+К,                                                         (2.1)

 

де А - активи;

З - зобов’язання;

К - капітал банку.

 

Звідси

                                         К=А-З                                                        (2.2)

 

У банківській  практиці існує кілька методів обчислення розміру капіталу:

а) Метод балансової вартості

Згідно  із цим методом усі активи та зобов'язання банку оцінюються в балансі за тією вартістю, яку вони мали в момент придбання або випуску. Капітал  розраховують за формулою (2.2), виходячи з балансової вартості активів та зобов'язань. Такий метод оцінювання капіталу прийнятний у тому разі, коли балансова та ринкова вартість активів  і зобов'язань не дуже різняться  між собою. Але з часом дійсна вартість може значно відхилятися від  первісної балансової вартості, що призводить до неадекватної оцінки банківського капіталу. У періоди, коли кредити  та цінні папери знецінюються, метод  оцінювання капіталу за балансовою вартістю не дає надійних результатів для  визначення ступеня захисту вкладників від ризику.

б) Метод ринкової вартості

Цей метод  полягає в тому, що активи та зобов'язання банку оцінюють за ринковою вартістю, виходячи з якої розраховують і капітал  банку . Такий метод оцінювання банківського капіталу є найкориснішим як для інвесторів та вкладників, так і для менеджерів банку. Ринкова вартість капіталу достатньо точно відбиває реальний рівень захищеності банку від ризику банкрутства. Крім того, розглядуваний метод оцінювання є найдинамічнішим, оскільки ринкова вартість активів і зобов'язань, а отже, і капіталу може змінюватися щодня. Менеджмент банку має змогу приблизно оцінити зміну ринкової вартості капіталу, виходячи з поточної курсової вартості акцій банку та їх кількості на ринку.

Оцінка  капіталу за ринковою вартістю відбиває реальний стан банку та ступінь захисту  вкладників. Але банки здебільшого  не зацікавлені в такому підході  до визначення розміру капіталу, оскільки інші методи розрахунку дають привабливіші результати і сприяють зміцненню  становища на ринку. Крім того, не завжди можна оцінити активи та зобов'язання за ринковою вартістю, особливо в умовах недостатньо розвиненого ринку. Метод оцінювання капіталу за ринковою вартістю здебільшого використовується менеджментом банку для внутрішніх потреб і контролю.

в) Метод «регулюючих бухгалтерських процедур»

Сутність  методу полягає в обчисленні розміру  капіталу за правилами, які встановлені  регулюючими інстанціями. Правила  в різних країнах різні, але часто  такий підхід є спробою зробити  банки надійнішими для сторонніх  спостерігачів. За методом «регулюючих бухгалтерських процедур» капітал банку розраховується як сума ряду складових: акціонерного капіталу, нерозподіленого прибутку, резервних фондів, у тому числі на покриття кредитних та валютних ризиків, субординованих зобов'язань і т. ін.

Такий підхід має істотні недоліки, які полягають  у розгляді боргових зобов'язань  та резервів на покриття збитків як капіталу банку. Саме з цієї причини метод «регулюючих бухгалтерських процедур» постійно критикують зарубіжні економісти .

 

2.3 Методи  управління капіталом банку

 

Головна мета процесу управління банківським  капіталом полягає в залученні  та підтримці достатнього обсягу капіталу для розширення діяльності й створення захисту від ризиків. Величина капіталу визначає обсяги активних операцій банку, розмір депозитної бази, можливості запозичення коштів на фінансових ринках, максимальні розміри кредитів, величину відкритої валютної позиції  та ряд інших важливих показників, які істотно впливають на діяльність банку.

У банківській  практиці використовуються два методи управління капіталом:

 - метод внутрішніх джерел поповнення капіталу;  

- метод зовнішніх джерел поповнення капіталу.

За першим методом головним джерелом зростання  капіталу є нерозподілений прибуток банку. Реінвестування прибутку – найприйнятніша і порівняно дешева форма фінансування банку, який прагне розширити свою діяльність. Такий підхід до нарощування капітальної  бази дає змогу не розширювати  коло власників, а отже, зберегти існуючу  систему контролю за діяльністю банку  і виключити зниження дохідності акцій внаслідок збільшення їх кількості  в обігу.

Чистий  прибуток банку, що залишився в його розпорядженні після виплати  податків, може бути спрямований на виконання двох основних завдань:

 а) забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам;

 б) достатнє фінансування діяльності банку.

Отже, дивідендна політика банку справляє значний  вплив на можливості розширення капітальної  бази за рахунок внутрішніх джерел.

Завдання  менеджменту полягає у визначенні оптимального співвідношення між величиною  прибутку, що спрямовується на поповнення капіталу, та розміром дивідендних  виплат акціонерам банку. Низький рівень дивідендів призводить до зниження ринкової вартості акцій та спонукає власників  до їх продажу, що означає відплив  акціонерного капіталу з банку. Така дивідендна політика не заохочує потенційних  акціонерів і може створити проблеми при залученні капіталу в майбутньому, оскільки акції з низькими дивідендами  не матимуть попиту на ринку.

Високий рівень дивідендних виплат приваблює  акціонерів, але сповільнює процес накопичення капіталу. Це стримує  зростання обсягу активних операцій, які генерують доходи банку, та підвищує загальний рівень ризику. Зниження надійності банку також може стати  причиною відпливу капіталу через продаж акціонерами своїх акцій, які  стають надто ризиковими. Дивідендна політика впливає не лише на внутрішні  джерела поповнення капіталу, а й  на зовнішні, адже можливості додаткового  залучення капіталу значною мірою  визначаються розміром дивідендів.

Оптимальною дивідендною політикою є така, яка максимізує ринкову вартість акцій банку. Дохідність акцій банку  має бути не нижчою за дохідність інших  видів інвестицій з таким самим  рівнем ризику. У розвинених країнах  середній рівень дохідності банківських  акцій становить 14—17%.

Одним із важливих факторів впливу на можливості банку залучати капітал у майбутньому  є стабільність дивідендної політики. Для підтримання стабільного  рівня дивідендних виплат банки  останнім часом дедалі більшу частину  своїх прибутків спрямовують  на дані цілі. Це пов’язано як з підвищенням  вимог з боку акціонерів, так і  з тенденцією загального зниження дохідності банківської діяльності. Так, банки  США протягом останнього десятиріччя  близько 80% одержаного чистого прибутку виплатили як дивіденди. Таке становище  спонукає менеджерів банків до пошуку зовнішніх джерел поповнення капіталу.

Переваги  методу внутрішніх джерел поповнення капіталу: 

незалежність  від кон’юнктури ринку; 

відсутність витрат із залучення капіталу зовні;  

простота  застосування, оскільки кошти просто переводяться з одного бухгалтерського  рахунку на інший; 

відсутність загрози втрати контролю над банком з боку акціонерів.

Недоліки  методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

а) повне оподаткування, оскільки на поповнення капіталу спрямовується чистий прибуток після виплати всіх податків;

б) виникнення проблеми зменшення дивідендів;

в) повільне нарощування капіталу.

Залучення капіталу за рахунок зовнішніх джерел можливе кількома способами:

 а) емісія акцій;

 б) емісія капітальних боргових зобов’язань (субординований борг);

 в) продаж активів та оренда нерухомості.

Менеджмент  банку вдається до зовнішніх джерел зростання капітальної бази в  разі, коли потрібно забезпечити швидке отримання великих обсягів коштів. Наприклад, в умовах гіперінфляції  капітал банків швидко знецінюється і прибутку може не вистачити навіть на компенсацію втрат. Якщо органами банківського нагляду переглянуті  норми достатності капіталу, то перед  менеджментом банку постає завдання швидко й істотно наростити капітал, що можливо лише за рахунок зовнішніх  джерел. Така ситуація склалася в Україні  протягом 1997 — 1999 рр., а у зв’язку  з фінансовою кризою осені 1998 р. проблема нарощування капітальної бази банків значно загострилася.

Найпопулярнішим зовнішнім джерелом є емісія звичайних  та привілейованих акцій. Випуск та розміщення на ринку акцій банку — це найдорожчий  з погляду вартості спосіб нарощування  капіталу. Така процедура пов’язана  з високими витратами та супроводжується  значним ризиком, який полягає у можливості зниження прибутку на одну акцію та втрати контролю над банком з боку акціонерів. Якщо емісія акцій значна і акціонери не в змозі викупити всі нові акції, то перед банками постає загроза зміни власників шляхом концентрації контрольного пакета акцій. Водночас розширення кола акціонерів створює сприятливі умови для залучення додаткових коштів у майбутньому.

Плануючи  емісію акцій, менеджмент банку має  зважити свої можливості й оцінити, чи буде забезпечено достатній рівень прибутковості для підтримки  стабільного рівня дивідендів. Якщо цього досягти не вдається, то акції  банку знецінюватимуться. Законодавством більшості країн передбачена  державна реєстрація емісії цінних паперів, до яких належать і банківські акції. У реєстрації може бути відмовлено, якщо виявлено фінансові зловживання  та махінації, прострочені борги  перед бюджетом та кредиторами, збиткову діяльність. Цей порядок діє і  в Україні. Отже, не всі банки мають  доступ до такого джерела поповнення капіталу як емісія акцій.

Капітальні  боргові зобов’язання являють собою  довгострокові позичкові кошти, вкладені в банк зовнішніми інвесторами. Емісія може проводитись у формі  випуску в обіг довгострокових цінних паперів або боргових зобов’язань. Передбачається, що такі зобов’язання банку мають характер субординованих, тобто в разі банкрутства вони є другорядними порівняно із зобов’язаннями перед вкладниками, але мають пріоритет перед акціонерами при встановленні порядковості виплат.

Субординовані зобов’язання менш ризикові, ніж акції  банку, тому мають нижчий рівень дохідності, а для банку є дешевшим джерелом поповнення капіталу порівняно з  емісією акцій. Здебільшого капітальні зобов’язання випускаються на 10 — 15 років  під фіксовану ставку, або на дисконтній основі, коли дохід забезпечується за рахунок зростання їх курсової вартості.

Субординовані зобов’язання можуть бути конвертованими, коли умовами випуску передбачається можливість їх обміну на акції банку  в майбутньому. Конвертованість підвищує привабливість таких зобов’язань, оскільки надає право придбання акцій у найвигідніший момент. Банки також можуть вдаватися до емісії цінних паперів, погашення яких здійснюється лише через обмін на акції.

Привабливість для банку такого способу нарощування  капіталу визначається правилами оподаткування, коли процентні виплати за таким  боргом відносяться на витрати банку  і не оподатковуються.

Але не всі  банки можуть скористатися таким  джерелом поповнення капіталу, оскільки доступність його значною мірою  визначається банківським законодавством конкретної країни. У деяких країнах, наприклад США, субординований борг включається до розрахунку як капітал другого порядку (додатковий).

А в інших, зокрема в Україні, субординована  заборгованість не входить до складу капіталу, а відноситься до запозичених  коштів банку. Такий підхід цілком правомірний. За своєю економічною природою субординовані  зобов’язання для банку є позичковими  коштами, які зрештою потрібно буде повертати власникам. Проте з  огляду на достатньо тривалий період їх використання та можливість обміну на акції банку такі позикові кошти  можна прирівнювати до власних. Крім того, банки можуть користуватися  даним джерелом необмежено довго, погашаючи  попередній борг за рахунок нової  емісії. Але економічна ситуація в  Україні суттєво відрізняється  від економічних умов розвинених країн. Загальна нестабільність та відсутність  вторинного ринку цінних паперів  майже унеможливлюють розміщення довгострокових облігацій. Вітчизняні комерційні банки  мають право випускати облігації  лише за умови сплати всіх випущених  ними акцій, але багато банків не можуть довести статутні капітали до мінімальних  розмірів. Отже, банківські облігації  в Україні не набули розвитку і  навіть за умови включення їх до складу додаткового капіталу не могли  б розглядатися як реальне джерело  формування ресурсів банку.