Державні фінанси

Надання бюджетних засобів  підприємствам, установам та організаціям для повного або часткового покриття їхніх витрат на заходи, передбачені  бюджетом, називають бюджетним фінансуванням.

Система бюджетного фінансування містить:

механізм надання бюджетних  засобів розпорядникам асигнувань;– засоби фінансового контролю за цільовим та ефективним використанням грошових ресурсів.

Однією із форм бюджетного фінансування є бюджетний кредит – надання бюджетних засобів суб'єктам господарювання й органам влади на засадах повороткості та платності.

Важливою формою використання бюджетних ресурсів є бюджетні резерви. Це відособлена у спеціальних фондах частина бюджетних надходжень, призначених для забезпечення безперебійного функціонування передбачених бюджетом витрат, а також покриття непередбачуваних затрат держави (стихійні лиха, серйозні технологічні аварії, епідемії тощо), які зненацька можуть виникнути.

Державний бюджет є головною ланкою бюджетної системи держави.

Бюджетна система  України – це сукупність бюджетів різних рівнів [16, c. 107]:

–  державного;

–  бюджету Автономної Республіки Крим;

–  обласних;

–  бюджетів міст Києва та Севастополя;

–  міських бюджетів;

– районних;

–  районних бюджетів у містах;

–  сільських та селищних.

Консолідований бюджет – це об'єднаний бюджет центрального уряду і бюджети місцевих органів влади.

Державне казначейство – орган, на який покладено функції:

–  використання державного бюджету;

–  обліку його касового виконання;

–  управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом.

За станом розрізняють державний бюджет:

– нормальний (збалансований), коли надходження і видатки бюджету врівноважені;

–  дефіцитний, коли видатки перевищують доходи;

– профіцитний, коли доходи перевищують видатки. Чи може держава витрачати більше, ніж вона має? Так за цих умов держава вдається до проведення додаткової грошової емісії, що є суто інфляційним чинником, або застосовує інше джерело фінансування бюджетного дефіциту – позику.

Вважають, що з часів  Дж.М. Кейнса обов'язкова збалансованість бюджету стала анахронізмом, а концепція "здорових фінансів" (збалансованого бюджету) виявилася недостатньо ефективною.

Насправді не всякий дефіцит державного бюджету є небезпечним. Якщо він не перевищує 2–3 %, він не є небезпечним; якщо ж він перевищує 3 %, існує загроза інфляційних явищ в економіці (абсолютно неінфляційних чинників фінансування державного бюджету немає).В Україні виникло явище прихованого бюджетного

дефіциту, яке проявилося у невчасному та (або) неповному фінансуванні бюджетної сфери економіки. Таким чином, уряд скорочував видатки, зменшуючи відкритий дефіцит бюджету.

Причини бюджетного дефіциту:

– спад виробництва внаслідок циклічних коливань, який призводить до зниження рівня доходів (а відтак і податків), що надходять до державного бюджету;

–  збільшення державних витрат на розвиток військово-промислового комплексу (ВПК), реалізацію соціальних програм, фінансування збиткових підприємств тощо;

– значний сектор "тіньової економіки", що уникає сплати податків;

–  зростання витрат на утримання управлінського апарату;

– непомірні втрати, приписки, розкрадання державних ресурсів тощо.

Заходи щодо обмеження бюджетного дефіциту:

–  перехід від фінансування до кредитування;

–  ліквідація дотацій збитковим підприємствам;

–  зменшення видатків на фінансування ВПК, соціальних програм, державне управління;

–  зміна системи оподаткування.

Дефіцитний бюджет, зазвичай, має місце у період спаду обсягів національного виробництва, коли податкові надходження зменшуються, а потреба у видатках зростає.

Профіцитний бюджет характерний для періоду економічного зростання і застосовується як засіб для упередження економічного буму, за яким неминуче наступає економічний спад.

Балансування бюджету, таким чином, здійснюється не щорічно, а залежно  від фази ділового циклу.

Є ще один досить важливий аспект бюджетного дефіциту. Розрізняють бюджетний дефіцит:

–  фактичний – відображає реальні надходження і видатки за певний період часу;

–  структурний – показує, якими мають бути надходження, урядові витрати і дефіцит при потенційному обсязі національного виробництва;

– циклічний – відбиває вплив циклічних коливань на надходження, видатки та дефіцит і визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом.

Нагромаджена сума позичених  урядом коштів для фінансування дефіциту державного бюджету утворює державний  борг.

Державний борг існує у двох формах:

– внутрішнього боргу перед юридичними та фізичними особами країни;

–  зовнішнього боргу перед іноземними країнами (міжнародними фінансовими організаціями, урядами іноземних країн та іноземними приватними особами й організаціями).

Існує безпосередній  зв'язок між бюджетним дефіцитом  і державним боргом:

з одного боку, державний борг є різницею між нагромадженою сумою всіх позитивних сальдо бюджетів і сумою всіх від'ємних сальдо (дефіцитів), отже, бюджетний дефіцит формує державний борг;

з другого боку, зростання  боргу потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування, що зумовлює зростання бюджетного дефіциту.

Вплив державного боргу на економіку:

–  позитивний – у фазі економічного спаду використання державних запозичень стимулює споживчий попит, збільшує рівень зайнятості населення, сприяє зростанню рівня доходів у суспільстві, стимулює економічне зростання;

–  негативний – витіснення приватного капіталу, що обмежує економічне зростання, спричиняє до перерозподілу доходів на користь власників державних облігацій, зменшення обсягу споживчого попиту, збільшення податків для обслуговування державного боргу, перекладання відповідальності за погашення боргових зобов'язань на майбутні покоління тощо. Не всяке зростання боргу держави перетворюється на "борговий тягар". Для оцінки безпеки подальшого зростання державного боргу важливе значення має порівняння приросту обсягу реального ВВП та реальної ставки відсотка на обслуговування боргу.

Якщо реальна ставка відсотка за борг перевищує темп приросту реального ВВП, то державним боргом неможливо управляти, зростає співвідношення , тобто борговий тягар посилюється.

Якщо відсоткова ставка (R_r) і приріст ВВП урівноважені (R_r = АВВП), то весь приріст ВВП використовується для виплати процентів на обслуговування боргу, що теж є небезпечним.

Якщо ж R_r < АВВП, то таке зростання боргу не створює небезпеки і є бажаним для суспільства.

Держава, що вдається до запозичень, мусить управляти державним боргом.

Управління державним  боргом – це система заходів держави, пов'язана з:

– вивченням кон'юнктури на ринку позичкового капіталу;

– випуском та розміщенням нових боргових зобов'язань;

–  погашенням нових боргових зобов'язань;

–  виплатою відсотків на позики;

–  зміною строків позик;

–  зміною відсоткових ставок на позики (конверсія);

–  анулюванням боргу (у випадку фінансової неспроможності держави).

Держава може рефінансувати свій борг, тобто випустити нові боргові зобов'язання для розрахунку за старі борги.

1.3. Система управління фінансами в Україні

 

 

Важливою галуззю управлінської  діяльності є управління фінансами, яке здійснює спеціальний апарат за допомогою особливих засобів і методів, у тому числі різних стимулів і санкцій. Управління фінансами здійснюється через наявну систему фінансових відносин. Воно зумовлене історичними, економічними та політичними умовами розвитку держави та підпорядковане фінансовій політиці держави [23, c. 73].

В управлінні фінансами  виділяють об'єкти і суб'єкти управління. Як об'єкти виступають різні види фінансових відносин; суб'єктами є ті організаційні структури, які здійснюють управління (фінансові відділи підприємств, фінансові державні органи, податкові адміністрації, страхові органи). Сукупність усіх організаційних структур, які здійснюють управління фінансами, утворює фінансовий апарат.

В управлінні фінансами  виділяють кілька функціональних елементів: планування, стратегічне та оперативне управління, контроль.

Планування посідає важливе місце в системі управління фінансами. Під час планування суб'єкти господарювання оцінюють стан своїх фінансів, виявляють можливість збільшення фінансових ресурсів, напрями їх ефективного використання. Об'єктом фінансового планування є фінансова діяльність держави та суб'єктів господарювання, а результатом – складання фінансових планів.

Стратегічне управління – це загальне управління фінансами. Воно полягає у визначенні фінансових ресурсів через прогнозування на перспективу, встановленні обсягів фінансових ресурсів на реалізацію цільових програм тощо. Стратегічне управління здійснюється вищими органами державної .влади та управління: Верховною Радою України, апаратом Президента України, Кабінетом Міністрів України. До сфери безпосередньо державного управління входять лише державні фінанси.

Оперативне  управління фінансами становить комплекс заходів, які розробляються на основі оперативного аналізу фінансової ситуації, фінансового планування, контролю та регулювання, складання та виконання фінансових планів. Оперативне управління – це головна функція апарату фінансової системи: Міністерства фінансів України, фінансових управлінь (відділів), міністерств, відомств, місцевих рад, фінансових служб підприємств та організацій.

Загальне управління фінансами відповідно до Конституції  України покладено на вищі органи державної влади – Верховну Раду України, Президента, уряд (рис. 1.5).

У сфері управління фінансами до повноважень Верховної Ради України належать:

• затвердження Державного бюджету України та інших фінансових законів;
• контроль за виконанням державного бюджету, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;
• контроль за використанням позик, одержаних Україною;
• затвердження всіх рішень, що пов'язані з фінансовою політикою держави.

У сфері управління фінансами  до головних повноважень Кабінету Міністрів  України належать:

• забезпечення умов проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики держави;
• розробка проекту закону про Державний бюджет України;
• забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою Державного бюджету України і подання звіту про його виконання;
• розробка та реалізація стратегічних напрямів єдиної державної фінансової політики.

Рис. 1.5. Система управління державними фінансами в Україні

 

Центральним спеціалізованим  органом державної виконавчої влади з управління фінансами є Міністерство фінансів України, яке входить до складу Кабінету Міністрів і втілює у життя фінансову політику держави.

Основні функції Міністерства фінансів такі [21, c. 69]:

• реалізація фінансової політики держави, забезпечення її втілення в життя;
• складання проекту та забезпечення виконання Державного бюджету України;
• забезпечення стабільності державних фінансів, активного впливу їх на соціально-економічний розвиток країни;
• концентрація фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку України та її регіонів;
• аналіз показників розвитку економіки, впровадження заходів щодо її оздоровлення;
• аналіз підсумків виконання бюджетів усіх рівнів;
• удосконалення методів фінансово-бюджетного планування;
• підготовка інформаційних матеріалів вищим органам влади та управління про хід та підсумки виконання бюджету, пропозиції щодо збільшення доходів;
• здійснення заходів з розвитку фінансового ринку;
• планування доходів та видатків бюджету з експортно-імпортних операцій;
• здійснення фінансового контролю за раціональним та цільовим використанням бюджетних коштів.

Особливим підрозділом  Міністерства фінансів України, що спеціально займається виконанням Державного бюджету України, є Державне казначейство України. Воно було створене Указом Президента України від 27 квітня 1995 р. для забезпечення чіткого контролю за надходженням коштів до державного бюджету та їх використанням.

Функції Державного казначейства такі:

• організація та здійснення виконання державного бюджету на основі принципу єдиного казначейського рахунку;
• здійснення керівництва підвідомчими територіальними органами;
• ведення зведених реєстрів розпорядників коштів державного бюджету, державних позабюджетних фондів;
• здійснення управління доходами і видатками Державного бюджету;
• проведення операцій з наявними бюджетними коштами, включаючи іноземну валюту;
• організація та здійснення прогнозування й касове планування коштів Державного бюджету;
• управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом;
• організація обліку виконання державного бюджету, складання звіту про стан виконання державного і зведеного бюджетів;
• проведення контролю за надходженням і витрачанням коштів державних позабюджетних фондів.