Економічні категорії, закони, принципи. Рівні використання економічних законів,їх класифікація

6. Валютний курс. Види  валютного курсу, конвертованість  валюти.                      Важливим елементом будь-якої валютної системи є валютний курс - це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або "ціна" грошової одиниці однієї країни, що визначена в грошових одиницях інших країн. Він є формою світової ціни кредитно-паперових грошей. Встановлення курсу називається котируванням валюти. При котируванні валют зазначають курс продавця, за яким банки продають валюту, і курс покупця, за яким вони її купують. Різниця між курсом продавця і курсом покупця являє собою маржу, яка покриває витрати і формує прибуток банку з валютних операцій. Очевидно, що будь-який банк заінтересований у максимально низькому курсі покупця і максимально високому курсі продавця, і тільки жорстка конкуренція за клієнта змушує банки діяти у зворотному напрямі. Розрізняють такі види валютних курсів:Фіксований валютний курс - офіційно встановлене співвідношення між національними валютами, засноване на визначених у законодавчому порядку валютних паритетах. Фіксований валютний курс передбачає закріплення вмісту національних грошових одиниць безпосередньо в золоті або в доларах США за жорсткого обмеження коливань ринкових курсів валют до 1%. На практиці це означало тверду прив'язку всіх валют, що брали участь у міжнародній торгівлі, до долара США.Курс, який коливається - це валютний курс, що вільно змінюється під впливом попиту й пропозиції.Плаваючий курс - різновид валютного курсу, що коливається, який вимагає використання ринкового механізму валютного регулювання. Цей курс передбачає певну свободу вибору окремими країнами режиму валютного курсу.      Валютні курси розрізняють і за видами платіжних документів, що є об'єктом обміну. Розрізняють курс телеграфного переказу, курс чеків, курс банкнот (курс обмінних пунктів). Які ж фактори безпосередньо впливають на динаміку курсу валют? Можна назвати такі:*  національний дохід і рівень витрат виробництва;*  реальна купівельна спроможність грошей і рівень інфляції в країні;*  стан платіжного балансу, що впливає на попит і пропозицію валюти;*  рівень відсоткових ставок у країні;*  довіра до валюти на світовому ринку.                 Останнім часом для валютної сфери в Європі та в інших регіонах світу характерні нестабільність, постійні коливання курсових співвідношень валют, зокрема долара до євро і долара до японської ієни. Це пояснюється багатьма факторами, в тому числі дестабілізуючою дією дефіциту федерального бюджету США; незбалансованістю розрахунків Японії та ФРН з партнерами в Західній Європі й США; проблемами заборгованості багатьох країн, що розвиваються. Нестабільність валютних курсів, їхні амплітудні коливання дуже відчутні для національної економіки.Одним з найважливіших елементів національної валютної системи є конвертованість національної грошової одиниці - можливість для учасників зовнішньоекономічних відносин легально обмінювати її на іноземні валюти та навпаки без обмеження. Чим більше валютних обмежень використовується в країні, тим менше конвертованою є її валюта. Відсутність валютних обмежень означає вільну конвертованість валюти.Вільно конвертована валюта (ВКВ) - валюта, що вільно та необмежено обмінюється на інші іноземні валюти. Сфера обміну її поширюється на поточні операції, пов'язані зі щоденною зовнішньоекономічною діяльністю, а також операції, пов'язані з рухом зовнішніх кредитів і закордонних інвестицій. Нині лише обмежена кількість країн має вільно конвертовані валюти: США, Великобританія, Канада, Швейцарія, Швеція, Японія, Данія, Австралія, Нова Зеландія, Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Малайзія, Сінгапур, Гонконг, Бахрейн та інші. Це - або розвинуті індустріальні держави, або нафто-експортери, або країни з розвинутою та відкритою економікою. Навіть така розвинута країна, як Франція, вільну конвертованість франка запровадила лише 1 січня 1990 р.Частково конвертована валюта (ЧКВ) - національна валюта країн, у яких застосовуються валютні обмеження для резидентів і з окремих видів обмінних операцій. Як правило, ЧКВ обмінюється тільки на деякі іноземні валюти й не з усіх видів міжнародного платіжного обороту.Неконвертована валюта - національна валюта, яка функціонує тільки в межах однієї країни й не обмінюється на інші іноземні валюти. До неконвертованих відносяться валюти країн, що застосовують різні обмеження й заборони щодо вивозу та ввозу, продажу, купівлі та обміну національної та іноземної валюти, а також щодо використання різних засобів валютного регулювання. Неконвертованими є національні валюти більшості країн, що розвиваються, України та інших країн СНД.Умовою конвертованості є створення елементів власне конвертованості - реального курсу валюти, валютного ринку, свобода експортно-імпортних операцій та використання в них національної валюти. Тому говорити про негайну повну конвертованість гривні передчасно. Йдеться про введення часткової її конвертованості, що сприятиме стимулюванню притоку іноземного капіталу, розбудові економіки України, її поступовому включенню до світового економічного товариства.Отже, для конвертованості гривні необхідні певні умови:*  Наявність товарного і грошового ринку, де задовольняється попит власників валюти на товари і послуги.*  Юридичний і організаційний режим вільного обміну національної валюти на іноземні.*  Стабільність національної грошово-кредитної і фінансової системи, що передбачає низькі темпи інфляції, відсутність незабезпеченої емісії грошей.*  Наявність потужного і конкурентноздатного експорту для підтримання курсу національної валюти.Але такі умови конвертованості самі по собі з'явитись не можуть. Конвертованість досягається шляхом розробки та здійснення цілеспрямованої програми, яка забезпечить органічне включення економіки України до системи світового господарства, а це справа не одного року.

7. Економічні потреби,  їх сутність та кваліфікація. Закон зростання потреб. Взаємозвязок  потреб і ресурсів.                                                                                                 Кінцевою мстою виробництва є задоволення різноманітних потреб людини як особистості, споживача і виробника.Її самому загальному вигляді потреба представляє бажання людини мати певне благо, яке забезпечує їй життєдіяльність і поліпшує її. Економічні потреби це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, які їм дають задоволення, насолоду або втіху і спонукають їх до діяльності, до того, щоб мати і володіти такими умовами. Крім економічних потреб існують культурні, політичні, ідеологічні, національні та ін. потреби.Потреби мають об'єктивно-суб'єктивний характер. їх можна класифікувати, в першу чергу, за суб'єктами і об'єктами.За суб'єктами потреби поділяються на:— індивідуальні, колективні та суспільні;— потреби домогосподарств, підприємств і держави;— потреби суспільно-економічних класів і соціальних груп.           За об 'єктами потреби поділяються так:— породжені існуванням людини як біологічної істоти;— матеріальні і духовні потреби;— першочергові і другорядні потреби.За способом задоволення економічні потреби поділяються на потреби в предметах споживання і потреби в засобах виробництва. Перші характеризують особисті, індивідуальні потреби, а другі - виробничі. Між цими потребами існують суперечності, які суспільство повинно розв'язувати таким чином, щоб забезпечити розвиток виробництва І задоволення зростаючих особистих і виробничих потреб.Одним із фундаментальних положень політичної економії є слідуюче: особисті потреби людини є безмежними, а способи і методи їх задоволення - обмеженими, тобто, виробничі ресурси для задоволення людських потреб - обмежені.Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів економічного життя - закону зростання потреб і закону розвитку факторів виробництва. Ці закони взаємопов'язані і характеризують дві сторони соціально-економічного прогресу: 1) неухильний розвиток людини з ЇЇ зростаючими потребами; 2) підвищення ефективності виробничих ресурсів за послідовного нарощування обсягу відтворюваних ресурсів та їх якісних показників (продуктивності, корисності тощо).Виробничі фактори безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, які склалися, але й стають підґрунтям для виникнення нових потреб.За ступенем реалізації потреби можна класифікувати як дійсні, платоспроможні і перспективні.Дійсні потреби в основному відповідають рівню розвитку виробництва відповідних благ і можуть бути реально задоволеними.Платоспроможні потреби пов'язані з власними доходами людини і рівнем цін на товари та послуги.Перспективні потреби -- це такі потреби, які породжені сучасним рівнем розвитку економіки І виробництво яких лише починає освоюватися.Потреби людей не є постійними, вони - продукт розвитку суспільства. їх характер, структура і способи задоволення залежить від досягнутого рівня продуктивних сил, ступеня розвитку культури і науки, соціально-економічного ладу. В кожному суспільстві діє закон зростання потреб, суть якого полягає в тому, що в міру розвитку суспільного виробництва, а також самої людини як продуктивної сили, відбувається поступове зростання її потреб. Цей закон виражає слідуючу закономірність: зрослі потреби стимулюють ріст виробництва, яке. в свою чергу, веде до подальшого зростання потреб. Тобто це є безперервний процес, поскільки людські потреби є безмежними.Закон зростання потреб знаходить свій прояв у двох головних формах: у зростанні особистих потреб і зростанні виробничих потреб.Особисті потреби задовольняються шляхом індивідуального споживання предметів і послуг кожним членом суспільства окремо (їжа, одяг, житло і т. ін.), або в рамках сім'ї (предмети культурно-побутового призначення), а інші - шляхом спільного споживання (послуги освіти, охорони здоров'я і т. ін.)Другою формою прояву даного закону є зростання виробничих потреб, тобто, потреб в засобах виробництва, які є матеріальною основою розширення виробництва для задоволення особистих потреб.З точки зору дії закону зростання потреб відрізняють традиційні і нові потреби.Під традиційними розуміють такі, які є звичними для людей і вони задовольняються виробництвом відповідного продукту (потреби в хлібі, м'ясі, молоці, телевізорах, холодильниках, магнітофонах тощо).Під новими потребами розуміють такі, які ще не стали звичними для більшості людей І усвідомлюються ними як такі, що будуть задоволені в майбутньому (нові моделі комп'ютерів, літаків, відеотехніки тощо).Відповідно до закону зростання потреб відбувається якісне і постійне їх збільшення, як по вертикалі, так І по горизонталі: потреби вищого порядку виникають у все більшої кількості людей, по мірі розвитку виробництва людина прагне якраз до задоволення таких потреб.Особливістю дії даного закону є те, що він має незворотній характер, тобто потреби, в будь-якій ситуації змінюються в бік їх збільшення.                             8. Загальна рівновага в економіці обміну. Коробка Еджуорта.                                                       аналіз загальної рівноваги передбачає вивчення цін та обсягів виробництва і споживання благ на всіх ринках з врахуванням фактору зворотних зв’язків. Ефектом зворотного зв’язку називається зміна цін і кількості товарів на певному ринку як реакція на аналогічні зміни, що виникають при споріднених ринках. Наприклад: На ринку відбувається подорожчання нафти. Це негайно зсуває криву пропозиції ліворуч і піднімає ціну на нафту. Звідси, вища ціна на нафту підвищила б попит (а, відповідно, і ціни) на природний газ. Це, в свою чергу, спричинило б збільшення попиту на нафту (зсув праворуч) і ще більше підвищило б ціну на неї. Ринки газу і нафти продовжували б взаємодіяти до тих пір, доки не настала б рівновага, за якої попит і пропозиція на обох ринках зрівноважилися б.Стан загальної рівноваги є такою сукупністю обсягів усіх факторів виробництва, товарів, послуг та цін на них, за яких усі ринки факторів і кінцевої продукції перебувають у стані часткової рівноваги. Можна вважати, що стан загальної є композицією всіх станів часткової рівноваги на взаємопов’язаних ринках факторів і продукції.Аналіз загальної рівноваги пов’язують із французьким економістом Л.Вальрасом, який досліджував ці проблеми, починаючи із 70-х років минулого століття. Існують різні сучасні інтерпретації моделі загальної рівноваги Вальраса, які так чи інакше приводять до системи алгебраїчних рівнянь, де невідомими величинами є обсяги та ціни.В аналізі загальної рівноваги основними вважаються три проблеми:чи існує стан загальної рівноваги взагалі (математично – чи існує додатний розв’язок системи рівнянь, які описують модель загальної рівноваги);чи буде стан рівноваги, якщо він існує, єдиним (інакше можливе існування кількох станів для однієї економічної системи, які відповідають умовам загальної рівноваги, тобто кількох систем рівноважних цін одночасно);чи буде система стійкою, тобто чи може економічна система без зовнішнього втручання знову повернутися до стану рівноваги, коли внаслідок якихось збурень умови рівноваги будуть порушені.Поняття загальної рівноваги тісно пов’язане з ефективністю розміщення ресурсів в економіці.Ефективність розміщення (алокативна ефективність) означає, що жоден ресурс не розтрачується. Якщо можливий такий перерозподіл ресурсів, коли хтось може покращити своє становище без погіршення становища будь-кого іншого, - це означає, що при початковому розміщенні ресурсів вони розтрачувались і тому ефективність їх не досягалась.Для досягнення ефективного розміщення ресурсів необхідне виконання трьох умов:Ефективності у виробництві: фірма не може зменшити вартість виробництва певного фіксованого обсягу випуску зміною обсягів використання факторів виробництва. Виробнича ефективність потребує досягнення двох умов: технологічної ефективності – фірма досягає максимально можливого випуску продукції при затратах наявних ресурсів та економічної ефективності – фірма використовує таку комбінацію факторів виробництва, що мінімізується вартість виробництва даного обсягу випуску.Ефективності у споживання: досягається, коли споживачі не можуть покращити своє становище – досягти вищого рівня корисності при заданому бюджеті та цінах – шляхом перерозподілу своїх бюджетних витрат.Ефективності у обміні: досягається, коли всі ринкові операції на кожному з ринків здійснюються за цінами, що дорівнюють одночасно і граничній вартості виробництва певної одиниці блага, і граничній вигоді від споживання цієї ж одиниці блага.2. Економіка обміну – це економіка без виробництва. Припустимо, що в економічній системі є лише споживачі з відомими початковими запасами споживчих благ, які максимізують корисність від споживання благ і обмежені власними доходами. З метою покращання свого становища вони можуть обмінюватись благами (припустимо, 3 одиниці їжі на 1 одиницю одягу). В такій економіці приймаються рішення про вибір найкращого варіанту розподілу благ між споживачами.Центральним поняттям економіки обміну є поняття ефективності у розподілі благ. Кажуть, що на ринку досягнуто ефективного (оптимального за Парето) розподілу благ, якщо неможливо через перерозподіл покращити чиєсь становище без погіршення становища хоча б одного з інших учасників.Якщо ж такий перерозподіл можливий, тоді, в разі здійснення відповідного обміну благами, відбувається покращання за Парето.Графічно всі можливі варіанти розподілу двох благ між двома споживачами можна показати на діаграмі (скриньці) Еджворта для споживання, на якій суміщаються дві системи координат – для двох учасників.Суть скриньки Еджворта полягає в тому, що кожна її точка одночасно відповідає ринковим кошикам обох споживачів.Характерною також є крива контрактів, яка показує всі розподіли, після котрих неможливі взаємовигідні торговельні операції. Ці розподіли іноді називають ефективними за Парето, на честь італійського економіста Вільфредо Парето (1848-1923), котрий розвинув концепцію ефективності обміну. Розподіл ефективний за Парето, якщо товари неможливо перерозподілити так, щоб комусь було краще, але комусь – гірше.Крива (межа) можливих корисностей відображає всі ефективні розподіли. Межа можливих корисностей показує різні задоволення, яких досягає кожна з двох осіб при досягненні ефективного обміну на кривій контрактів                                             Ящик Эджуорта — используемая в микроэкономике графическая конструкция, состоящая из двух диаграмм с кривыми безразличия. Впервые описана британским экономистом и философом Фрэнсисом Эджвортом в 1881 году, далее развита в работах Вильфредо Парето и Артура Боули. Ящик Эджуорта является одним из инструментов в теории общего равновесия и иногда называется «ящиком обмена благ». Он хорошо пригоден для анализа распределения двух благ между двумя экономическими субъектами в экономике обмена в теории потребителя или для анализа распределения двух производственных ресурсов в теории производства.

Рис. 1. Ящик Эджуорта с двумя кривыми безразличия  и начальной аллокацией E₁

Рис. 2. Улучшение ситуации обоих субъектов с помощью обмена до аллокации Е₂

Ящик создаётся в результате соединения двух систем координат, каждая из которых соответствует экономическому субъекту. Расположенные друг напротив друга точки отсчёта систем координат изображают состояния, в которых один из субъектов располагает всеми единицами обоих благ, а другой не располагает ни одной. Пространство, ограниченное четырьмя осями двух систем координат графически представляет все теоретически возможные распределения обоих благ. Длина каждой из осей измеряет количество изображаемого блага.Кривые безразличия, выражающие комбинации благ, имеющие для экономического субъекта равную ценность, представляют предпочтения обоих экономических субъектов. Чем дальше находится кривая безразличия от индивидуальной точки отсчёта, тем больший уровень полезности достигается экономическим субъектом при владении той или иной комбинацией обоих благ.При любом начальном распределении благ между экономическими субъектами существуют две кривые безразличия, проходящие через точку в ящике Эджуорта, соответствующую данному распределению, и отражающие конкретный уровень полезности, на котором находится каждый из субъектов. Если эти кривые не касаются друг друга в данной точке, оба экономических субъекта могут улучшить своё положение с помощью обмена. В этом случае кривые безразличия образуют «линзу» в пространстве ящика Эджуорта (рис. 1), любая точка внутри которой выводит каждого из участников на более высокий уровень полезности. Такая новая ситуация является Парето-улучшением по отношению к начальному распределению благ.Если кривые безразличия касаются друг друга в данной точке, то любое другое распределение ресурсов будет хуже хотя бы для одного из участников, то есть в этом случае не существует взаимовыгодного обмена. Эти точки называются эффективными по Парето, а множество всех таких точек представляет собой договорную кривую.Если начальное распределение ресурсов неэффективно (то есть соответствующая точка не лежит на кривой контракта), то при рациональности обоих экономических субъектов добровольный обмен благами будет проводиться до тех пор, пока полученное распределение не станет Парето-эффективным (рис. 2). Эта точка, от которой невыгодно отклоняться ни одному из субъектов, называется равновесием в экономике обмена. Множество равновесий образует ядро экономики и является подмножеством договорной кривой.

09. Економічні погляди філософів античності та Середньовіччя (Ксенофонт, Платон,Аристотель).                                                                                                              Одним із найпопулярніших давньогрецьких мислителів був відомий давньогрецький філософ, учень Сократа Ксенофонт (близько 430—355 pp. до н.е.). Він народився в Афінах і належав до середовища багатої рабовласницької аристократії. Перші роки своєї громадської діяльності філософ провів у військових походах і отримав від спартанців помістя за військові заслуги.Ксенофонт засуджував політичний та економічний устрій Афін, захоплюючись порядками аграрної Спарти та законами Лікурга. Він стверджував, що вихід із економічних труднощів, які переживали Афіни, полягає у поліпшенні ведення рабовласницького господарства, залученні в країну іноземців та стягненні з них податків, розширенні виробництва срібла та органів Ксенофонтнізації торгівлі рабами.Економічні погляди Ксенофонта знайшли яскраве Александры відображення у трактаті "Ойкономія" ("Про домашнє господарство"), у якому у формі діалогу Сократа і Крітобула мислитель виклав власне уявлення про правила ведення рабовласницького господарства. Цей твір користувався величезним успіхом у Стародавній Греції, був перекладений Ціцероном на латинську мову та здобув популярність у Стародавньому Римі.За визначенням Ксенофонта, ойкономія (від давньогр. "ойкос" — дім, господарство, "номос" — правило, закон) — це наука про організацію та збагачення рабовласницького господарства. Філософ здійснював аналіз з позицій натурального господарства, ототожнюючи останнє з володінням майном, речами, корисними для людини: "Ойкономія є назва науки... за допомогою якої люди можуть збагачувати господарство, а господарство, згідно з нашим визначенням, є все без винятку майно...".У своїх творах Ксенофонт:Наголошував на природності поділу праці на фізичну та розумову.Він кваліфікував фізичну працю як огидне заняття, придатне лише для рабів, утверджуючи, що вільні еліни повинні займатись філософією, законотворчістю та господарським управлінням. Вбачаючи у рабстві природне та правомірне явище, мислитель закликав поводитись з рабами як із тваринами, знаряддями праці. Водночас Ксенофонт вважав, що підвищити продуктивність рабської праці можна не лише шляхом покарання, але і шляхом застосування матеріального та морального заохочення рабів для того, щоб вони "завжди з охотою продовжували залишатися рабами".Захищав натуральне господарство, кваліфікуючи сільське господарство як найважливішу галузь економіки та джерело добробуту народу. Землеробство мислитель трактував як "матір та годувальницю всіх мистецтв", найдостойніший вид занять, який тренує громадян фізично, штовхає їх на шлях взаємодопомоги, вчить справедливості, оскільки дає більше тому, хто сумлінно трудиться. "Коли землеробство процвітає, — писав Ксенофонт, — процвітають і інші мистецтва. Якщо землеробство занепадає, то разом з ним гинуть і всі інші галузі промислової діяльності на морі та на суші".Був прихильником раціонального ведення господарства, стверджуючи, що єдиний шлях до збагачення — "жити так, щоб залишався надлишок", який забезпечує прибутковість натурального господарства. На думку давньогрецького філософа, хороший господар повинен тримати запаси на цілий рік, молоти зерно на ручних млинах, випікати вдома хліб, виготовляти одяг тощо.Зневажливо ставився до ремесла, заняття яким вважав недостойним вільних людей. Водночас Ксенофонт не засуджував організації ремісничих майстерень на основі рабської праці, вбачаючи в них джерело збагачення рабовласників.Визнавав гроші як необхідний засіб обігу та концентровану форму багатства. Однак він засуджував їх обіг як торговельного і лихварського капіталу. Торгівлю мислитель вважав заняттям, недостойним вільного грека. Водночас він схвально ставився до торгівлі хлібом, яку здійснювали земельні аристократи, та до дрібної торгівлі з обслуговування сільського господарства.Першим із давньогрецьких мислителів звернув увагу на значення поділу праці для поліпшення якості продукції та збільшення виробництва споживних благ. Стверджуючи, що спеціалізація призводить до поліпшення навичок ремісників, він зазначав, що той, "хто проводить час за такою обмеженою роботою, в змозі виконувати її якнайкраще".Виявив взаємозумовленість розвитку поділу праці та ринку, здійснив першу спробу дослідження процесів ціноутворення. Коливання цін мислитель узалежнював від зміни пропозиції товарів.Першим в економічній науці звернув увагу на дві характеристики товару — споживну вартість та мінову вартість. Пов´язуючи цінність з корисністю матеріальних та нематеріальних благ ("Цінність є те, від чого » можна отримувати користь"), Ксенофонт водночас трактував цінність блага З для власника як здатність обмінюватись на інше благо ("Для того, хто не вміє користуватись флейтою, якщо він її продасть — вона цінність; якщо не продасть, а лише володітиме нею — не цінність"). 
Одним із найвидатніших мислителів античної епохи був давньогрецький філософ Платон (близько 427—347 pp. до н.е.). Економічні ідеї Платона знайшли яскраве відображення у його творах "Держава" та "Закони", присвячених проблемам виходу із кризи, в якій опинилось античне суспільство в V— IV ст. до н.е., та довготривалої стабілізації рабовласницької системи на основі моделі "ідеальної держави".Соціально-економічна концепція "ідеальної держави" Платона набула концентрованого вираження у праці "Держава". Вихідною у цій концепції є ідея справедливості — ідеальної доброчинності, котра об´єднує та врівноважує мудрість, мужність та стриманість.На думку філософа: 
мудрість — це здатність дати правильну пораду не тільки у приватній, але і у державній справі. Людей, котрі мають такий природний дар, дуже мало. Вони покликані управляти державою;мужність — це спроможність залишатись хоробрим, усвідомлюючи смертельну небезпеку. Люди, котрі мають такий дар, повинні бути воїнами. Вони покликані захищати державу;стриманість полягає у здатності підкорятися законам. На це спроможні не тільки мудрі та мужні, але і багато інших людей, гідних бути вільними громадянами: селянами, ремісниками, торговцями.Платон вважав справедливим такий устрій, за якого кожен займається лише однією справою, виходячи зі своїх природних здібностей. Таким чином, основу ідеальної держави мислителя становить поділ праці.На думку Платона, у суспільстві є величезна кількість різноманітних потреб, задоволення яких навіть щодо окремої людини потребує застосування багатьох видів праці. Мислитель був переконаний, що суперечності між обмеженими індивідуальними можливостями людей та їх безмежними потребами вирішуються в результаті утворення держави. "Держава виникає із потреб людини, — писав Платон, — ніхто не в змозі сам задовольнити всі свої потреби... різноманітність потреб збирає людей у суспільство з метою взаємодопомоги, і ми називаємо це суспільство державою".Платон (427—347 pp. до н.е.) — видатний філософ Стародавньої Греції, засновник першої в світі Академії, яка проіснувала майже тисячу років, мислитель, образ якого став символом та легендою. 
Платон народився на о. Егіна поблизу Афін у сім´ї аристократів. Його справжнє ім´я — Арістокл. Сім´я була небагатою, хоча і знатною. Платон отримав звичну для знатних афінян освіту: гімнастика, граматика, музика, математика.У молодості він багато займався художньою літературою, живописом, писав вірші. Після знайомства з Сократом знищив усі свої твори і до трагічної загибелі відомого філософа був його найближчим учнем. За переказами, саме Сократ назвав його Платоном (від гр. platus — "широкоплечий"), чи то за фізичну силу, чи то за широту духовних інтересів. Після смерті свого учителя Платон надовго залишив Афіни і багато подорожував по Єгипту, Італії, Сицилії. У 389 р. до н.е. він опинився у м. Сіракузи (о. Сицилія), де в цей час правив тиран Діонісій Старший. Конфлікт між ними закінчився тим, що Платона продали у рабство, з якого він був викуплений піфагорійцем Архітом. Архіт відмовився від грошей, які намагалися повернути йому друзі Платона. Платон купив на ці кошти сад, який носив ім´я афінського героя Академа і відкрив у ньому свою філософську школу, яка проіснувала з 386 р. до н.е. до 529 р. н.е.Платон мав велику кількість учнів, найвидатніший з них — відомий давньогрецький філософ Аристотель. Деякі ідеї моделі "ідеальної держави" Платона були реалізовані його учнями, шестеро з яких стали правителями — тиранами міст Стародавньої Греції. На думку багатьох мислителів, через середні віки ці ідеї дійшли до Гегеля, а згодом — до ідеологів комунізму і нацизму.Саме тому Платона інколи називають одним із перших ідеологів тоталітаризму.Останні роки життя Платон провів у Афінах. До нас дійшли численні його філософські твори, написані у формі діалогів та листів. У Сіракузах Платон намагався реалізувати на практиці свій проект ідеальної держави, однак ці спроби завершились невдачею.Помер мислитель у вісімдесятирічному віці, залишивши потомкам не минущу за значенням настанову: "Людський рід не позбудеться зла до тих пір, поки істинні й правильно мислячі філософи не посядуть державні посади або володарі в державах за якоюсь божественною волею не стануть істинними філософами".В "ідеальній державі" Платона:відповідно до природних здібностей всі вільні громадяни поділені на З стани:Афінська школа. Фреска Рафаеля, 1509—1510філософів, покликаних керувати суспільством на основі принципів наукового пізнання;воїнів, покликаних боронити суспільство;землеробів, ремісників, торговців, покликаних вести господарську діяльність, виробляти та обмінювати матеріальні блага; 
кожен стан має права та обов´язки, суворо регламентовані державою. Навіть усередині станів заняття закріплюються відповідно до природних здібностей, враховуючи, що кожен може займатись лише одним видом діяльності. Таким чином, держава покладає на кожного члена суспільства певний обов´язок і стежить за його виконанням; 
раби не вважаються громадянами і залишаються поза станами. Виходячи з наявності природної нерівності людей, мислитель розглядав рабство як вічне та незмінне явище, кваліфікуючи рабів як живі знаряддя праці, основну продуктивну силу суспільства; 
вищі стани, покликані управляти державою, не обтяжуються власністю та фізичною працею. Правителі та воїни, на думку Платона, не повинні мати приватної власності, сім´ї, щоб не заздрити, не конкурувати і не відволікатись від щоденних турбот про суспільне благо. Споживання для них має мати усуспільнений характер, матеріально забезпечений працею представників нижчих станів та рабів. Ремісники, землероби та торговці у зв´язку з цим мають право на приватну власність як стимул високопродуктивної праці. На думку Платона, саме такий суспільний устрій сприятиме ліквідації суперечок і чвар у суспільстві та утвердженню загального добробуту. У цьому суть так званого "платонівського комунізму", який інколи називають "аристократичним комунізмом", першою соціальною утопією в історії людства;основою господарського устрою виступає натуральне господарство, в першу чергу землеробство як провідна галузь економіки країни. Ремесло Платон визначав як талан іноземців, не вартий зусиль корінних жителів держави. Водночас мислитель зазначав, що праця ремісників, як і всі інші види господарської діяльності, має регламентуватись державою і підпорядковуватись встановленим правилам, оскільки бурхливий розвиток ремесла на шкоду землеробству може спричинити загибель держави;поряд з ремеслом розвивається торгівля, виникнення якої мислитель пов´язував з розвитком поділу праці та необхідністю обміну. Наголошуючи на корисності дрібної торгівлі, Платон називав благодійником того, хто приводить до співрозмірності, порівнянності, подібності різноманітні незіставні споживні блага. Допускаючи існування дрібної торгівлі, давньогрецький філософ навіть спроектував її "ідеальну" організацію, яка нагадувала організацію середньовічних купецьких гільдій з їх численними обмеженнями та жорстким регламентом. Водночас Платон не вважав торгівлю (як і ремесло) заняттям, вартим зусиль вільних громадян ідеальної держави, залишаючи це заняття чужоземцям. 
Вказуючи на геніальність ідеї Платона про зрівнювання різних споживних вартостей у процесі обміну, слід зазначити, що причину цього він вбачав v існуванні грошового обігу, грошей. Філософ визнавав використання грошей у функції міри вартості та засобу обігу, однак він вкрай негативно ставився до грошей як засобу нагромадження, виступаючи проти лихварства та продажу товарів у кредит.Слід зауважити, що Платон першим з античних мислителів поставив питання про можливість державного регулювання цін. Він зазначав, що у певних умовах місця та часу товари мають продаватися за однією визначеною j ціною. При цьому нормування цін Платон розглядав як важливий інструмент обмеження прибутків купців.Ще один проект ідеальної держави, який більш реалістично відобразив економічні проблеми Стародавньої Греції періоду кризи рабовласництва, був розроблений Платоном у глибокій старості у праці "Закони". Проголошуючи і як і в попередньому проекті основою держави натуральне господарство та аграрну економіку, державну власність та рабовласництво, давньогрецький мислитель стверджував, що організація нових міст має передбачати:віддаленість від морського узбережжя та від спокус торгівлі, заборону лихварства і продажу товарів у кредит;верховну власність держави на землю;незмінність кількості та розміру земельних наділів, які надаються державою у користування окремим громадянам і успадковуються одним із дітей. При цьому вартість одного наділу становить "межу бідності". Майно будь-якого громадянина не мало перевищувати вартості чотирьох наділів;поділ населення на чотири категорії залежно від їхнього матеріального становища;призначення на посади та стягнення податків відповідно до майнового цензу;державне регулювання виробництва і розподілу, ремісництва та торгівлі, жорстку регламентацію асортименту товарів та встановлення меж коливання цін з метою уникнення надмірних розкошів та злиденності. Найвидатнішим представником економічної думки античного світу є давньогрецький філософ Аристотель (384 — 322 pp. до н.е.), який здійснив глибоке дослідження політичних, економічних та етичних проблем тогочасного суспільства у творах "Політика" (8 книг), "Економіка" (3 книги) та "Нікомахова етика" (10 книг). 
Якщо не згадувати Аристотеля, то майже до новітніх часів не буде додано нічого суттєвого до того, що зроблено цим ідеалістом (Платоном) в економічній царині. І це тим більш дивно, оскільки вся його філософія проникнута негативним ставленням не тільки до економічних явищ та процесів, але і до тих інстинктів людини, які викликають та дають імпульс існуванню цих явищ.Слід зазначити, що Аристотель не створив завершеного економічного учення, але геніальною була сама його спроба проникнути у суть економічних явищ та розкрити їх закономірності на основі цінностей традиційного суспільства. Мислитель будував свої висновки спираючись на скрупульозний аналіз практики господарського та політичного життя Стародавньої Греції. Відомо, наприклад, що створюючи "Політику", він з групою учнів зібрав і опрацював матеріали про політичний устрій і закони 158 еллінських та варварських держав, полісів. 
У своїх працях вчений:Виступив з критикою проекту "ідеальної держави" Платона і запропонував свою (оригінальну на ті часи) теорію рабовласницької держави. Вихідною у його теоретичній побудові була концепція "золотої середини", згідно з якою будь-яка доброчинність є середнім між протилежними вадами (наприклад, бережливість як доброчесність є середнім між марнотратством і скупістю). Відтак виявляючи суть держави у прагненні до загального добробуту, Аристотель виступив проти надмірного багатства та крайніх злиднів, поклавши в основу середній стан: "У кожній державі ми зустрічаємо три класи: дуже заможні, вкрай незаможні і треті, що стоять посередині між тими та іншими. Так як загальновизнано, що помірність і середина —найкраще між двома крайнощами, то, вочевидь, і середній достаток із усіх благ краще всього".Ідеал мислителя — натуральне рабовласницьке господарство з дрібною торгівлею, без купців та лихварів. Усе населення держави Аристотель поділив на 5 верств:землеробів та скотарів, зайнятих у провідній галузі економіки;ремісників, які перебувають у стані "дещо обмеженого рабства";торговців, зайнятих купівлею та продажем товарів;найманих робітників;воїнів.Раби, на думку мислителя, не включаються у громадську спільноту, оскільки є предметом володіння, який дає дохід власнику і є основою багатства. 
Виходячи з дії загального природного закону панування та підпорядкування як необхідної передумови "взаємного самозбереження", пояснював поділ суспільства на вільних та рабів виключно "законами природи". Він стверджував, що "...вже від самого народження деякі істоти мають відмінності: одні призначені для панування, інші — для покори", "...у фізичному відношенні вільні люди відрізняються від рабів; в останніх бо тіло велике за розміром, придатне для виконання необхідних робіт, пов´язаних з фізичною силою, вільні люди тримаються пряміше і не здатні до таких робіт", отже "одним за природою належить панувати,іншим—коритися".Аристотель (384—322 р. до н.е.) — великий давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист, твори якого охоплюють всі існуючі в стародавні часи сфери знання (логіку, фізику, психологію, етику, політику, економіку, риторику тощо). Він написав 28 книг обсягом 445 270 рядків. 
Давньоримська копія з давньогрецького оригіналу IV ст. до н.е. 
Народився Аристотель у Стагірі — грецькій колонії у Фракії, яка на той час була провінцією порівняно з Афінами — визнаним центром культурного життя. У зв´язку з цим мислителя інколи іменують Стагірітом. Батько Аристотеля Нікомах був лікарем при дворі македонського царя Амінти III. Дитинство Аристотеля пройшло при царському дворі, у цей час він потоваришував із сином Амінти III — Філіппом, майбутнім македонським царем. У 367 р. до н.е. Аристотель поїхав у Афіни для продовження освіти і вступив у платонівську Академію, у якій студіював з 17 до 37 років. У 343 р. до н.е. філософ був запрошений македонським царем Філіппом у якості вихователя його сина — майбутнього великого полководця Александра Македонського. У Македонії Аристотель пробув близько 8 років. З часом Александр Македонський у знак подяки та пошани поставив пам´ятник своєму учителю з надписом: "Александр поставив цей пам´ятник сину Нікомаха, мудрому, божественному Аристотелю". 
У 336 р. до н.е. Аристотель повернувся у Афіни і заснував власну філософську школу — Лікей (в іншій транскрипції — Ліцей), розташовану поблизу храму Аполлона Лікейського. Згідно з переказами мислитель зазвичай любив вести бесіди з друзями та учнями, прогулюючись по саду. Саме тому його філософська школа увійшла в історію під назвою перипатетиків (від гр. peripateo — прогулююсь). У Лікеї Аристотель прожив більше 12 років, він мав багатьох учнів та послідовників, сина Нікомаха, який загинув молодим на війні, та дочку Піфіаду. 
Закінчилось життя Аристотеля трагічно. Після смерті А. Македонського в Афінах відбулось антимакедонське повстання. Аристотеля, який завжди виступав за зв´язки з Македонією, було звинувачено у "паплюженні богів", але він не став чекати суду і виїхав у Халкіду на острів Евбею, де і помер. 
"Шукати істину — і легко, і важко, бо вочевидь ніхто не в змозі ні цілком її осягнути, ні зовсім її не помітити, але кожен додає потроху до нашого пізнання природи, і із сукупності всіх фактів складається велична картина", — ці слова Аристотеля вигравірувані на будівлі Національної академії наук у Вашингтоні. 
Таким чином Аристотель розглядав рабство як природне явище, виходячи того, що долею рабів є фізична праця, спрямована на задоволення потреб раб« власників. Таланом вільних громадян мислитель уважав розумову працю, заняття філософією та державними справами. На його думку, філософи і політики мають бути найбільш шанованими та привілейованими станами у державі. 
Ідеалізуючи рабовласницьку державу та виходячи з незмінності "законів природи", виступав за збереження існуючого розшарування суспільства. На відміну від Платона, він був безумовним прихильником приватної власності. Мислитель вважав, що буде несправедливо, "якщо бідні, спираючись на те, що вони представляють більшість, почнуть ділити між собою майно багатих". 
Відстоював натурально-господарський характер організації суспільного життя, що яскраво виявилося у висунутій ним оригінальній концепції економіки та хрематистики. Вихідним у цій теоретичній побудові є поділ усіх видів господарської діяльності залежно від способів життєзабезпечення та збагачення на дві сфери:економіку, яка є природною, справедливою і пов´язана з нагромадженням засобів "необхідних для життя і корисних для держави чи домашнього об´єднання". На думку Аристотеля, "істинне багатство складається із цих засобів". До цієї сфери філософ відносив заняття землеробством, ремеслом, дрібною торгівлею, яке "не безкінечне, а має свої межі"; хрематистику, яка є протиприродною і безчесною, представляє собою "...мистецтво наживати статок, з чим і пов´язане уявлення, нібито багатство і нажива не мають ніяких меж". До цієї сфери старогрецький мислитель зараховував велику торгівлю та лихварство, які "ніколи не бувають обмеженими у досягненні мети, бо кінцевою метою тут є безмежне багатство та володіннягрішми".Відтак, на думку Аристотеля, " ...з цілковитою підставою до лихварства ставляться з ненавистю, бо воно робить гроші предметом власності, усуваючи таким чином їхнє призначення, задля чого їх було впроваджено. Адже мета грошових знаків — проводити обмін. Отримання ж процентів призводить до збільшення грошей... І тому таке наживання статку є в основному протиприродним". 
Водночас Аристотель розумів, що економіка неминуче переростає у хрематистику і не може бути відділена від останньої неподоланним бар´єром. "Первісний розвиток мінової торгівлі був обумовлений природними причинами, — зазначав дослідник, — оскільки одні люди володіють необхідними предметами в більшій кількості, другі — в меншій. ...така мінова торгівля не суперечить природі, однак не належить до мистецтва наживати статки, оскільки мета — задовольнити нестачу у звичайних потребах. Але з цієї мінової торгівлі цілком логічно виникає і мистецтво наживати статки". 
Виявив подвійний характер споживання блага на основі визнання двох властивостей товару: споживчої вартості та мінової вартості. На думку старогрецького філософа, "...користування усяким предметом буває двояким, ...в одному випадку предмет використовують з притаманною, в другому — з непритаманною йому метою призначення, скажімо, взуття використовують для того, щоб надягати на ноги, і для продажу та обміну". 
Висловив геніальну думку про прирівнювання й порівнянність "всіх ремесел і мистецтв", виходячи з неминучості обміну, який випливає із природи речей і полегшує задоволення потреб. Зазначаючи, що необхідною умовою обміну є "встановлена пропорційна рівність", мислительнаголошував на тому, що пропорції не буде, якщо "не відбудеться прирівнюванняна якійсь основі". 
Таким чином, Аристотель першим в історії економічної науки сформулював проблему, яка стала предметом дослідження для багатьох наступних поколінь економістів: чим визначаються пропорції обміну товарів, що робить їх порівнянними? 
Однак Аристотель не визначив, що саме робить речі порівнянними. Прирівнювання в обміні у принципі непорівнянних благ він пов´язував з: 
людськими потребами: "Таким чином, потрібно, щоб все вимірювалось чимось одним... Цим одним є, насправді, потреба, яка для всього є з´єднуючою основою..."; 
виникненням грошей як засобу, який уможливлює зіставлення різних потреб: "У якості ж замінника потреби, за угодою (між людьми), виникла монета". 
Обґрунтував концепцію "справедливого обміну" ("справедливоїціни"), який трактував як "обмін за достоїнством". На думку Аристотеля, "...мати більше за свою частку, значить "наживатися". Але мати менше, ніж було на початку, означає "терпіти збитки" ...А коли немає ні "більше", ні "менше"...кажуть, що у кожного його частка і ніхто не терпить збитків і не наживається". На думку давньогрецького мислителя, встановити "справедливу ціну" допомагає знання істинного достоїнства осіб, які обмінюються. Якщо 100 пар взуття дорівнюють 1 будинку, а достоїнство будівельника у два рази перевищує достоїнство чоботаря, то справедливим буде співвідношення: 200 пар взуття = 1 будинку. 
Започаткував конвенціональну (договірну) концепцію походження грошей, трактуючи останні як умовні знаки, які слугують необхідним елементом будь-якого обміну і виникають за спільною домовленістю. Відтак функції міри вартості і засобу обігу мислитель вважав природними функціями грошей. Водночас він різко засуджував використання грошей не за природним призначенням, зазначаючи, що "монета не може породжувати монету". Зізнаючись, що лихварство викликає у нього ненависть, філософ звертав увагу на те, що "...воно робить грошові знаки предметом власності, такими, які втрачають те своє призначення, заради якого вони були створені: адже вони виникли заради мінової торгівлі, стягнення ж процента веде саме до зростання грошей". 
• Проаналізував генезис торгівлі, історичний процес зміни її форм. Досліджуючи етапи розвитку торгівлі як закономірний процес, мислитель в узагальненому вигляді показав перехід від мінової торгівлі, безпосереднього обміну товару на товар (Г— Т), до товарного обігу з функціонуванням грошей як засобу обігу (Т—Г—Т), а від нього — до великої торгівлі, "мистецтва наживати багатство", пов´язаного з функціонуванням грошей як капіталу (Г—Т— Г´). Останню форму торгівлі, як і лихварство, Аристотель різко засуджував. Економічні погляди мислителів Стародавньої Греції історично стали відправним пунктом для формування економічної науки і здійснили величезний вплив на подальший розвиток наукового знання. Економічні ідеї видатного давньогрецького філософа Аристотеля, проблеми, на які він першим звернув увагу, стали центральними для багатьох наступних поколінь дослідників в економічній царині. 
Хто випереджає в науках, але відстає у моральності, той рухається назад, а не вперед. 
Багатство — не те благо, до якого ми прагнемо, адже воно всього-на-всього корисне для досягнення чогось іншого.                                                                                                               10. Економічна система суспільства: її сутність, структурні елементи та типи.    Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об’єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин. 
Економічна система включає такі елементи: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічну форму результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) загальні економічні закони. У літе-ратурі така структура економічної системи розглядається, як правило, через призму взаємозв’язку продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних) та надбудовних відносин у тій їх частині, яка «обслуговує» економіку через формування «стереотипів» господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем базується на такому критерії, як домінуючий тип (форма) власності. 
Слід зауважити, що підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, не дозволяє, на дум-ку багатьох учених, пояснити істотні відмінності в організації гос-подарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, оскільки він абстрагується від реальних товарно-грошових відносин. 
Класифікація економічних систем та її критерії. Класифікація економічних систем в економічній літературі здійснюється по-різному, вона залежить від різних критеріїв. 
Так, типологія економічних систем може ґрунтуватися на загальній теорії систем і застосуванні відповідних принципів господарських процесів (наприклад за Я. Корнаї). З позиції цього підходу економічна система розглядається як загальна система функцій, тобто як сукупність функціональних зв’язків у еконо-міці, що відображують у межах певного «організаційного ме-ханізму» діяльність з використання обмежених ресурсів з метою максимального задоволення матеріальних потреб людей. При цьому існування економічної системи можливе лише за наявності зв’язку між її базисними елементами, потоками і формами продуктообміну. 
Можливий ще один підхід до системно-теоретичних уявлень, згідно з яким виокремлюється поняття господарської організації або господарського порядку відповідної економічної системи (наприклад за В. Ойкеном). Критеріями класифікації різних типів такого порядку є форми планування та управління, власності, рин-ку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів тощо. Кожна із цих організаційних форм, що становлять у сукупності господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути цент-ралізованим і децентралізованим, ресурси можуть перебувати в будь-якій формі власності, а обмін товарів може здійснюватися на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому ринку тощо. Конкретна в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в законах і нормативних актах, державних адміністративних настановах. До них належать також норми, яким підпорядковується підприємницька діяльність. Загалом усе це в зарубіжній літературі дістало назву господарської конституції. Що ж до економічної системи, то вона тлумачиться як сукупність трьох складових: 1) відносин між господарюючими суб’єктами, котрі забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг); 2) системи координації їх взаємодії; 3) системи мотивації і контролю.На підставі господарського порядку можна доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, що характерні для даної економічної системи.Таким чином, об’єктивна різноманітність якостей економічних систем та їх властивостей обумовлює наявність багатокритеріального поділу в типології систем. В узагальненому вигляді кри-терії економічних систем можна поділити на структуроутворюючі, соціально-економічні (змістовні), об’ємні і динамічні. За струк-туроутворюючими критеріями економічні системи класифікуються на основі структурних елементів, що становлять предмет політекономії. За соціально-економічними — на основі виділення ключових змістовних сторін економічної системи (наприклад, за способом поєднання виробництва та споживання, що визначає спосіб координації економічної діяльності; за способом поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, що обумовлений типом власності; за роллю соціокультурного фактора; за ступенем індустріального та економічного розвитку). Класифікація за об’єктами і динамічними критеріями здійснюється за ступенем складності систем та їх мінливості (наприклад, однорід-ні чи різнорідні системи, динамічні системи).Відповідно, економічні системи розподіляються за цими групами критеріїв на: 1) системи виробничих відносин, системи функ-ціональних зв’язків, інституціональні системи; 2) економічні системи за формами господарювання, за формаційними ознаками, за цивілізаційними ознаками і за типом технологічного розвитку; 3) економічні системи «чисті» та «змішані», статичні та такі, що історично розвиваються. Слід звернути увагу на те, що в реальності всі вказані критерії та класифікації накладаються одне на одне, взаємопереплітаються, хоча і відображають різні сторони економічних систем. І тільки розгляд усієї сукупності критеріїв та класифікацій може дозволити скласти цілісне, всеосяжне уявлення про економіку як систему.Таким чином, економічна система — це сукупність видів еконо-мічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на вироб-ництво, розподіл, обмін та споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства. 11.Монополістична конкуренція: сутність, особливості. Умова максимізації прибутку.                                                                                                                                         Монополістична конкуренція – це ринкова структура, де відносно велике число дрібних виробників пропонує подібні товари, близькі замінники, які незначно відрізняються один від одного. До ринків монополістичної конкуренції відносять ринки книг, ліків, спорттоварів, кави, безалкогольних напоїв, мила, шампунів, зубної пасти, тощо. 
Монополістична конкуренція має наступні ознаки:· відносно велике число невеликих фірм;· диференційована продукція;· деякий, проте обмежений контроль над ціною; 
· нецінова конкуренція;· відносно вільний вступ в галузь і вихід з неї. 
Оскільки продукція диференційована, кожен виробник певної марки товару виступає як монополіст і має спадну криву попиту. Але вхід нових фірм у галузь вільний, отже, фірми конкурують між собою. Незважаючи на монопольну владу окремої фірми, кожна занадто мала, щоб значно впливати на загальну ринкову ситуацію, і це робить ринок схожим на конкурентний. Отже, в умовах монополістичної конкуренції значний розвиток конкуренції поєднується з незначною монопольною владою над ринком. Ринок сегментується, кожна фірма формує свій мікро – ринок, і на кожному з сегментів продавці мають можливість маніпулювати ціною як монополісти, конкуруючи між собою як досконалі конкуренти.Концентрація виробництва в галузях з монополістичною конкуренцію є невисокою. Значення індексу Лернера для ринку монополістичної конкуренції перебуває у проміжку між нулем і одиницею.Існує ряд моделей монополістичної конкуренції, але класичною вважається модель Е.Чемберліна. 
Модель Чемберліна будується за припущення, що на ринку монополістичної конкуренції фірма, оцінюючи попит на свою продукцію, вважає, що конкуренти ніяк не реагують на її рішення відносно цін і обсягів виробництва. Основна особливість моделі такої фірми зумовлена еластичністю попиту і відповідною траєкторією кривої попиту. Попит на продукцію монополістичного конкурента є більш еластичним, ніж для чистого монополіста, але не є абсолютно еластичним, як для досконало конкурентної фірми. Еластичність попиту залежить від числа конкуруючих фірм і ступеня диференціації продукції. Чим більшими є число конкурентів і диференціація продукту, тим більш еластичним буде попит на продукцію кожного продавця, а крива попиту – більш пологою, тому що ситуація наближатиметься до досконало конкурентного ринку. 
Якщо одна з фірм монополістично конкурентного ринку знизить ціну на свою продукцію, то обсяг попиту для неї зросте, тому що деякі покупці переключать свій попит на дешевший товар. Але оскільки продукція диференційована, не всі покупці полишать своїх колишніх продавців, певна частина споживачів буде слідувати усталеним уподобанням. 
Оскільки крива попиту спадна, монополістичний конкурент може сам вибрати комбінацію ціни і обсягу виробництва, яка максимізує прибуток. Інші фірми ніяк не відреагують на його рішення. Проте відсутність бар’єрів входження в галузь не дозволяє монополістичному конкуренту одержувати високі прибутки тривалий час. Входження нових фірм у галузь розширює пропонування і зводить економічні прибутки до нуля. Зважаючи на це, рівновага фірми у короткостроковому і довгостроковому періодах буде мати відміну.У короткостроковому періоді фірма може максимізувати прибуток або мінімізувати збитки, керуючись загальним правилом . Рис.10.1 ілюструє ці дві ситуації.

 
У короткостроковому періоді число  фірм в галузі є незмінним. Подібно  до монополії, фірма приймає криву  попиту на свою продукцію як задану, обсяг виробництва вона обирає відповідно до точки перетину кривих граничного виторгу і граничних витрат , а ціну для даного обсягу знаходить на кривій попиту. На рис.10.1.а) рівноважна ціна перевищує середні витрати , тому фірма працює, максимізуючи прибуток. На рис.10.1.б), навпаки, середні витрати перевищують ціну, тому фірма працює, мінімізуючи збитки. Отже, короткострокова рівновага монополістичного конкурента подібна до рівноваги чистої монополії, коли фірма, залежно від рівня витрат виробництва і попиту на продукцію, може бути як прибутковою, так і збитковою.У довгостроковому періоді у випадку прибутковості в галузь починають входити нові фірми, приваблені можливістю одержати економічний прибуток. У міру появи нових фірм, отже, і нових товарів-замінників, типова фірма втрачає частину свого попиту. Це означає, що крива попиту змішується ліворуч і є більш похилою, попит стає ще більш еластичним. Кожна фірма починає втрачати прибутки. І навпаки, у випадку збитковості фірми починають залишати ринок, кількість продукції скорочується. Зменшення числа фірм призводить до збільшення попиту на товари тих фірм, які залишились на ринку. Криві їх попиту зміщуються праворуч, збитки зменшуються. Рух фірм триває до того часу, коли економічний прибуток досягне нуля. Як тільки крива попиту стане дотичною до кривої середніх витрат, економічний прибуток зникає, фірма стає беззбитковою. Отже, у стані довгострокової рівноваги всі фірми галузі одержують лише нормальний прибуток. 
Рис.10.2.а) представляє графічну модель довгострокової рівноваги фірми – монополістичного конкурента. Рівноважний обсяг буде купуватись за ціною . Графік показує, що будь-яке відхилення від обсягу призводить до збитковості, оскільки середні витрати починають перевищувати ціну. За досягнення у точці стану довгострокової рівноваги зникають стимули до входження в галузь нових фірм.Якщо фірми одержуватимуть в короткостроковому періоді збитки, то частина їх залишить галузь, а ті, що залишаться, будуть мати збільшену частку попиту, і поступово збитки почнуть зникати, фірми будуть отримувати нормальний прибуток. Довгострокова рівновага відновлюється. Таким чином, ситуація беззбитковості у довгостроковому періоді для монополістично конкурентної фірми і галузі нагадує довгострокову рівновагу фірм на досконало конкурентному ринку (рис.10.2 б).

 
Якщо короткострокова рівновага  монополістичного конкурента нагадує  рівновагу монополіста, то довгострокова  подібна до рівноваги конкурентної фірми. Проте досконало конкурентна  рівновага і рівновага в умовах монополістичної конкуренції мають і значні відміни. Конкурентне ціноутворення веде до виникнення в довгостроковому періоді потрійної рівності: . На ринках з монополістичною конкуренцією не досягається ні ефективність розподілу ресурсів, ні мінімізація витрат. В умовах монополістичної конкуренції фірми виробляють менший обсяг, ніж найбільш ефективний з точки зору оптимізації розподілу ресурсів. На рівні оптимального обсягу виробництва ціна рівноваги перевищує граничні витрати .Монополістичні конкуренти не мінімізують витрат, їх рівень виробництва менший за той, що дозволяє мінімізувати середні витрати. Точка довгострокової рівноваги монополістичного конкурента знаходиться ліворуч від мінімуму . Якби фірма збільшила обсяг виробництва, вона могла б знизити середні витрати. Але монополістичному конкуренту невигідно виробляти продукції більше, тому що її прийшлося б продавати за нижчою ціною. Тому галузі часто переповнені фірмами, які функціонують, не досягаючи оптимальної потужності. Надлишкові виробничі потужності і водночас вищі порівняно з конкурентними ціни – ще один наслідок монополістичної конкуренції для суспільства.Ще однією особливістю монополістичної конкуренції є те, що провідну роль у конкурентній боротьбі відіграє нецінова конкуренція, засобами якої є: подальша диференціація продукції – підвищення її якості, поліпшення умов продажу; справна організація реклами. У фірм з’являється можливість контролювати не тільки пропонування, але і попит на свою продукцію.Значення будь-якої диференціації полягає в тому, що вона є джерелом підвищення прибутковості фірми внаслідок здобуття виробниками обмеженого контролю над цінами на свою продукцію. Завдяки постійному вдосконаленню товару кожна фірма може зберегти чи підвищити попит на свою продукцію і, розширюючи виробництво, збільшити прибуток. З іншого боку, менші порівняно з конкурентними обсяги випуску та вищі ціни на продукцію, неефективність виробництва і розподілу ресурсів, що виникає в умовах монополістичної конкуренції, цілком компенсуються тією вигодою, яку одержують споживачі від розширення можливостей споживчого вибору.Диференціація пристосовує продукт до споживчого попиту. Реклама, навпаки, пристосовує споживчі смаки до продукту. За допомогою реклами фірми сподіваються збільшити свою ринкову частку і знизити еластичність попиту на свою продукцію.Позитивний вплив реклами вбачають у тому, що вона поширює інформацію про властивості нового продукту, допомагає споживачам зробити розумний вибір, стимулює покращення продукту. Вона вимагає додаткових витрат, але може сприяти здешевленню продукції для споживачів, якщо фірмі вдається скористатися зростаючим ефектом масштабу. Критики реклами наводять так само багато контраргументів.Вплив рекламної діяльності неоднозначний: з одного боку, реклама дозволяє кожній фірмі посилити її монопольну владу, оскільки переконує споживача, що в світі товарів мало гідних замінників товару фірми, через значні видатки слугує бар’єром входження. З іншого боку, реклама надає інформацію про існування великої кількості замінників, через що попит на продукцію будь-якої фірми стає більш еластичним, а ціни і прибутки мають тенденцію до зниження, отже, галузь стає більш конкурентною. 
Ціноутворення за умов монополістичної конкуренції має подвійний характер. З одного боку, воно зазнає впливу об’єктивних чинників – витрат виробництва і збуту, причому на перший план виходять саме витрати збуту. З іншого боку, на рівень цін впливає суб’єктивний чинник. Ціна відображає якість товару, престиж торговельної марки. Саме суб’єктивний чинник відіграє більш суттєву роль у можливості маніпулювати цінами, здійснювати політику з формування власного ізольованого мікро – ринку. 
На відміну від конкурентної фірми і монополії, для максимізації прибутку фірма – монополістичний конкурент повинна враховувати три фактори: обсяг випуску, ціну та зміну продукту і рекламну діяльність.                                                                                           12. Платіжний баланс, рахунки, шляхи збалансування.                                           Платіжний баланс відіграє роль макроекономічної моделі, яка систематично відображає економічні операції, що здійснюються між національною економікою та іншими країнами світу.Платіжний баланс - співвідношення між платежами, які здійснені економічними суб'єктами даної країни в інших країнах, та надходженнями, які одержані ними з інших країн за певний період часу (квартал, рік).Стан платіжного балансу країни визначається її економічним потенціалом, особливостями структури економіки, участю економічних агентів країни в міжнародній кооперації, зв'язками зі світовим ринком позичкових капіталів, станом державного регулювання економіки і зовнішньоекономічних відносин. Тому платіжний баланс чітко відображає економічне становище країни, широко використовується в інтересах прогнозування і макроекономічного регулювання. 
За формою складання платіжний баланс визначається як платіжний звіт за певний період часу, в якому відображаються усі економічні ситуації між резидентами і нерезидентами держави. Платіжний баланс базується на принципах бухгалтерського обліку: кожна економічна операція має подвійний запис - по кредиту однієї статті та дебету іншої. Це правило свідчить про те, що більшість економічних операцій за суттю є обміном економічними цінностями. У випадку, коли має місце безоплатне надання економічних цінностей (товарів, послуг або фінансових активів), для відображення цієї операції подвійним записом запроваджується особлива стаття «трансферти» - група операцій проведених на безоплатній основі.Таким чином, сума кредитових проводок повинна співпадати з сумою дебетових, а загальне сальдо завжди повинно дорівнювати нулю. Але на практиці баланс ніколи не досягається. Розбіжності, що можуть мати місце між сумами кредитових та дебетових проводок називаються «чисті помилки та упущення» і відображаються у відповідній балансуючій статті.У більшості країн платіжні баланси розробляються за схемою, яка рекомендована Міжнародним валютним фондом. За характером операцій платіжні баланси включають два розділи: баланс поточних операцій; баланс капіталів та фінансових операцій. Поточними є операції з товарами, послугами, доходами та поточні трансферти. Капітальні операції пов'язані з інвестиційною діяльністю і являють собою операції з активами та зобов'язаннями. До них можна віднести: прямі та портфельні інвестиції, середньострокові та довгострокові кредити, короткострокові міжбанківські кредити, резервні активи. Зміст кожної позиції у платіжному балансі потребує спеціального розгляду. Торговельний баланс розраховується на підставі даних митної статистики, оскільки вона більш повно відображає експортно-імпортні потоки, враховуючи і дрібно гуртову торгівлю. Для складання статті «Послуги» використовуються дані банківської звітності, міністерства статистики, додаткова інформація від окремих міністерств та відомств, довідки з посольств та експертні оцінки.Рахунки торгового балансу і балансу послуг відображають Ціннісні обсяги експорту та імпорту країни за період. До статті «Доходи», відповідно до міжнародної практики включаються не тільки дані про трудові надходження та виплати дивіденди з прямих та портфельних інвестицій, відсотки на залучений капітал, а також і відсотки, що мають бути сплачені у звітному періоді. Таким чином, йдеться не тільки про фактично сплачені відсотки, а і про виконання графіка відповідних платежів. Саме вони дають уявлення про розміри реальних прибутків та витрат відповідно від наданого та залученого капіталу.«Трансферти» характеризують некомпенсовану передачу Україні матеріальних та фінансових цінностей із-за кордону. У платіжному балансі відрізняють поточні та капітальні трансферти. Поточні трансферти збільшують рівень доходу та споживання товарів і послуг країни-реципієнта і зменшують доход та потенційні можливості країни-донора. Поточні трансферти відображаються у рахунку поточних операцій та складаються за даними банківської звітності, інформацією з агентства міжнародної технічної допомоги та ОЕСД. 
Сальдо поточних платежів є чистим експортом (NE) країни.Сумарне сальдо угод, здійснених в даному періоді по рахунку поточних операцій, лише випадково може виявитися нульовим. Додатне сальдо по рахунку поточних операцій (NE> 0) означає, що країна збільшила свої інвестиції в закордонних країнах, а від'ємне сальдо по цьому рахунку (NE < 0) свідчить про приріст закордонних інвестицій в країні. В стані рівноваги NE = {S+ T-G)-I, тобто перевищення заощаджень приватного сектору і держави (сума в дужках) над інвестиціями всередині країни інвестується закордоном. 
Крім надання торгових кредитів у балансі руху капіталів відображаються «портфельні» інвестиції. В кредиті балансового рахунку операцій з капіталом враховуються витрати жителів країни на придбання закордонних фінансових активів (KZ), а в дебеті - грошові надходження від нерезидентів, що придбають фінансові активі в даній країні (КЕ). Сальдо рахунку операцій з капіталом називається чистим експортом капіталу (NKE). При NKE> 0 країна має чистий відтік капіталу, а при NKE < 0 - чистий притік капіталу. 
Сумарне сальдо рахунку поточних операцій і рахунку операцій з капіталом є сальдо платіжного балансу (ZB). Країна має активний платіжний баланс (надлишок), якщо NE > NKE, і пасивний (дефіцит), якщо NE < NKE. 
Дефіцит платіжного балансу означає, що жителі країни в даному періоді заплатили іноземцям більше (оплата благ плюс експорт капіталу), ніж одержали від них (виручка від експорту благ плюс імпорт капіталу). Отже, іноземці мають суму грошей даної країни, рівну величині дефіциту її платіжного балансу. Ці гроші будуть пред'явлені в Центральний банк країни для обміну на девізи (іноземні валюти), і валютні резерви Центрального банку скоротяться. Це відображає сальдо рахунку валютних резервів Центрального банку. При надлишку платіжного балансу валютні резерви Центрального банку зростають за період на величину надлишку. 
Отже, стан платіжного балансу, змінюючи активи Центрального банку, безпосередньо впливає на пропозицію грошей в країні. 
В українській економіці протягом 1992-1998 pp. була хронічна незбалансованість платіжного балансу. Від'ємне сальдо поточного рахунку платіжного балансу у зазначений період сягало 2,7-3,3 % ВВП.Дефіцит платіжного балансу свідчить про не конкурентноздатність вітчизняних товарів та послуг на світовому ринку і активне втручання імпортної продукції, про недосконалість та низьку привабливість нерезидентів до внутрішнього ринку капіталів Існують, звичайно, і зовнішні причини незбалансованості: зростання світових цін на енергоносії, погіршення загальної економічної кон'юнктури тощо.При визначенні сальдо платіжного балансу його статті можна поділити на основні і балансуючі. До основних статей відносяться операції, що впливають на сальдо балансу і володіють відносною самостійністю: поточні операції і рух довгострокових капіталів. До балансуючих статей відносять операції, які не є самостійними або мають обмежену самостійність. Ці статті характеризують методи і джерела погашення сальдо платіжного балансу і включають рух валютних резервів; зміни короткострокових активів, окремі види іноземної допомоги, кредити міжнародних валютно-кредитних операцій тощо.Якщо за основними статтями балансу платежі перевищують надходження, то виникає проблема погашення дефіциту за рахунок балансуючих статей, які характеризують джерела і методи врегулювання платіжного балансу.До традиційних методів балансування можна віднести: міжнародні кредити, імпорт іноземних капіталів, міждержавні позички. До нових методів покриття дефіциту платіжного балансу можна віднести взаємне короткострокове кредитування в національній валюті Центральними банками згідно угоди. Це тимчасові методи балансування, оскільки країни-боржники зобов'язані виплачувати відсотки і дивіденди, а також суму основного боргу.Допоміжним засобом балансування може бути реалізація іноземних та національних цінних паперів на іноземну валюту. Наприклад, США частково погашає дефіцит платіжного балансу шляхом розміщення скарбницьких облігацій в Центральних банках інших країн.Основним завершальним методом балансування платіжного балансу є резервні активи країни.Валютне забезпечення платіжного балансу виражає зміст валютної ліквідності. Це поняття характеризує можливість тієї чи іншої країни безперервно оплачувати свої зовнішні зобов'язання відповідними платіжними засобами Міжнародні резерви - це зовнішні активи, що контролюються органами грошово-кредитного регулювання і можуть бути використані для фінансування дефіциту платіжного балансу, для проведення інтервенцій на валютних ринках і для інших цілей До складу міжнародних резервів входять:- монетарне золото;- СДР, що належать Україні (в доларовому еквіваленті);- резервна позиція України на Міжнародному валютному фонді валютні активи (валюта, вклади та депозити і цінні папери). Іноземна валюта - грошові знаки іноземних держав, а також кредитні засоби обігу і платежу, виражені в іноземних грошових одиницях і використовувані в міжнародних розрахунках.Золото монетарне - високо чисте золото у формі монет, злитків або брусків не нижче 995 проби, перебуває у власності або під контролем Центрального банку або органів державного управління і є частиною їх міжнародних резервів.Органи грошово-кредитного регулювання включають лише Національний банк України.Депозитні банки охоплюють державні, акціонерні і приватні комерційні банки та Ощадний банк України. Таблиця 14. 4. відображує позицію України у Міжнародному валютному фонді.Квота у Міжнародному валютному фонді - частка країни- члена МВФ у капіталі Фонду. Залежно від квоти у МВФ визначається кількість голосів країни у керівних органах Фонду, сума СДР ПРИ розподілі, умови одержання кредитів. Статутом МВФ передбачено, що величина квоти (внеску) встановлюється для кожної країни окремо, з урахуванням її ролі у світовій економіці, перш за все - у міжнародній торгівлі (також враховуються національний доход і міжнародні резерви). Внески у МВФ робляться в національній валюті, СДР або іноземній валюті, що визначається МВФ. До 1 квітня 1978 р. 25 % квоти сплачувалося золотом. Розмір квоти у МВФ переглядається не рідше одного разу за три роки.Авуари в СДР - це резервні активи, що належать учасникам Фонду та встановленим міжнародним фінансовим установам і є частиною міжнародних резервів країн-членів МВФ. СДР, або СПЗ - Спеціальні права запозичення. Запроваджений у 1968 році спеціальний рахунок запозичення МВФ надає країнам-членам МВФ додаткові міжнародні резерви. СДР не є зобов'язаннями МВФ, а розглядаються як активи, тому що дають право на отримання інших активів - іноземної валюти або інших резервних активів. Вартість одиниці СДР розраховується щоденно як середньозважене значення валютних курсів п'яти провідних валют.Резервна позиція у Фонді становить: резервна частка (квота) країни плюс кредити, позичені у МВФ.Економічною наукою розроблено різноманітний арсенал методів регулювання платіжного балансу, спрямованих на ліквідацію його дефіциту. До них відносяться: дефляційна політика, бюджетно-податкова та грошово-кредитна політика. 
Дефляційна політика щодо проблем державного регулювання платіжного балансу тлумачиться макроекономічною теорією як політика, спрямована на скорочення внутрішнього попиту. Це означає, що дефляційна політика в основному спрямована на зниження інфляції і стабілізацію економіки через стримування бюджетних витрат та сукупне скорочення грошової маси. Завдяки цьому посилюється тиск на прибутки, ціни, зайнятість населення, державне інвестування. Але використання такої політики з метою регулювання платіжного балансу може завадити зростанню національної економіки. 
В рамках бюджетно-податкової політики у світовій практиці широко використовуються бюджетні субсидії експортерам; протекціонізм шляхом підвищення імпортного мита, пільгові податки для експортерів та іноземних інвесторів. Монетарна політика особливо ефективна щодо впливу на платіжний баланс за умов плаваючих валютних курсів. Відомо що зміна курсу національної валюти безпосередньо впливає на платіжний баланс країни. Якщо він має активне сальдо, то курс валют має тенденцію до підвищення, і навпаки, якщо протягом певного часу валютні виплати країни перевищують надходження валюти з-за кордону, то курс національної валюти буде знижуватися.В Україні девальвація національної валюти провадилася практично з моменту її введення з 10 січня 1992 року. Однак, вона відображала не так спроби підвищити обсяг експорту з країни з метою регулювання платіжного балансу, як загальне зниження реальної вартості національної валюти через кризу української економіки.Важливим елементом впливу на платіжний баланс є також валютні обмеження. Вони являють собою сукупність законодавчих або адміністративних обмежень на купівлю, продаж та інші операції з іноземною валютою, а також правила, що регулюють валютні операції, котрі повинні враховуватися у статтях руху капіталу платіжного балансу.У світовій практиці валютні обмеження впроваджуються державами, які мають дефіцит платіжного балансу через не збалансування своїх валютних відносин. Ці обмеження можуть бути у формі відвертих заборон, лімітування валютних операцій, введення кредитної «стелі» тощо. 
Метою політики валютних обмежень є, як правило, вирівнювання платіжного балансу, підтримка валютного курсу, концентрація валютних резервів.