Підприємство в системі ринкових відносин

Семінар з економіки №1

1) І. Підприємство в системі ринкових відносин

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального (достатньо комфортного) рівня своєї життєдіяльності займається безліччю видів конкретної праці. З цією метою працездатні люди створюють певні організації, тобто організаційні формування (трудові колективи), які спільно виконують ту чи іншу місію (організують програму або мету) і діють на основі певних правил і процедур. Проте мета і характер діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою усі організації можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким характером діяльності являють собою підприємства.

Підприємство – це організаційно-відокремлена і економічно самостійна основа (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги).

Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву – завод, фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє тощо; може включати декілька виробничих одиниць – заводів або фабрик (комбінат, виробниче об’єднання). У більшості країн з розвинутою ринковою економікою такі виробничі одиниці називають фірмами. Під ними розуміють підприємства, що здійснюють господарську діяльність в галузях промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, торгівлі тощо з метою одержання кінцевого фінансового результату – прибутку.

Кожна з них привласнює певне  фірмове найменування, під яким вона значиться у державному реєстрі своєї країни. Фірмове найменування звичайно містить у собі ім’я та прізвище одного чи декількох власників фірми; відображає характер діяльності, правовий статус та форму господарювання.

В окремих країнах досить поширені більш конкретні найменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву компанії, США – корпорацій, країнах континентальної Європи – товариств.

При цьому важливо знати, що кожне  підприємство або фірма є юридичною особою, має закінчену систему обліку та звітності, самостійний баланс, розрахунковий рахунок в банку, печатку з власною назвою, а також товарний знак (марку) у вигляді певного терміну, символу, малюнка або їх комбінації. Такий фірмовий знак (марка) слугує для ідентифікації товарів або послуг продуцента (продавця) та їх вирізнення від продукції (послуг) конкурентів на ринку.

Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення  і функціонування підприємства (фірми). Генеральну (головну) мету підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування, у світовій економіці прийнято називати місією. У більшості випадків місією сучасного підприємства (фірми) можна вважати виробництво продукції (послуг) для задоволення потреб ринку і одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку.

На основі загальної місії підприємства формулюються і встановлюються загально-фірмові цілі. Останні повинні відповідати певним вимогам.

По-перше, цілі підприємства мають бути конкретними і вимірюваними. Формулювання цілей в конкретних формах створює вихідну базу відліку для наступних правильних господарських та соціальних рішень щодо діяльності підприємства (фірми). Завдяки цьому можна більш обгрунтовано визначити, наскільки ефективно підприємства (фірма) діє у напрямку здійснення свої цілей.

По-друге, цілі підприємства повинні бути орієнтовані у часі, тобто мати конкретний горизонт прогнозування. Цілі звичайно встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготермінова мета має горизонт прогнозування, що дорівнює п’яти рокам, інколи більше (7-10 років) для передових у технічному відношенні фірм, короткотермінова – в межах одного року.

По-третє, цілі підприємства мають бути досяжними; аби слугувати підвищенню ефективності. Недосяжні або досяжні частково цілі спричиняють певні негативні наслідки, зокрема блокування прагнення працівників ефективно господарювати і зменшення рівня їх мотивації, погіршення показників інноваційної, виробничої і соціальної діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його продукції на ринку.

По-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючими, тобто дії і рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, мають не перешкоджати реалізації інших цілей. Супротивне може призвести до виникнення конфліктної ситуації між підрозділами підприємства (фірми), відповідальних за досягнення встановлених цілей.

Зрештою цілі підприємства (фірми) мають бути чіткі сформульовані для кожного виду його (її) діяльності, що є важливим для суб’єкту господарювання і здійснення якого він прагне спостерігати і вимірювати.

Первинною ланкою системи народного  господарства будь-якої країни є підприємства, які розмежовують за різними ознаками, передусім за типом власності. Основними типами власності, якщо розглядати їх з погляду еволюційного розвитку людства, є колективна, приватна, державна та наддержавна. В межах кожного з цих типів функціонують різні форми власності. Недержавні типи власності.

Колективна (групова) власність –  привласнення певним колективом (групою) засобів виробництва, результатів  виробництва, яке поєднується з  колективним управлінням власністю.

Формами колективної власності  є сімейна, кооперативна, колективна капіталістична, колективна трудова  та ін. Кожен член колективу є  співвласником засобів виробництва  і виготовленого продукту і має  право на управління власністю.

Приватна власність – привласнення окремим індивідуумом засобів і  результатів виробництва та одноосібне управління ним власністю.

В межах приватного типу власності: розрізняють приватну трудову та приватну капіталістичну форми власності.

Державні типи власності.

Державна власність – привласнення державою, вищими чиновниками державного апарату, вищими менеджерами державних  підприємств засобів і результатів виробництва та управління ними об’єктами державної власності.

Якщо державна власність служить  інтересам всього населення, не узурпується  окремими особами у своїх вузькокорисливих цілях, вона перетворюється на суспільну  власність. Формами державної власності  є загальнодержавна, регіональна, муніципальна, комунальна.

Наддержавна (інтегрована) власність  – привласнення багатьма державами, міжнародними монополіями засобів та результатів виробництва, що поєднується з колективним управлінням цими суб’єктами спільними об’єктами власності.

Формами цієї власності є галузеві та міжгалузеві наддержавні об’єднання типу європейського об’єднання вугілля  і сталі, регіональні інтеграційні об’єднання типу Європейського Союзу (куди входять 15 країн Західної Європи) та глобальні об’єднання типу Всесвітнього об’єднання торгівлі. Наддержавна власність перебуває у зародковій формі свого розвитку.

Проте вирізняти лише приватну і  суспільну (державну) форму або типи власності науково некоректно. Щодо суб’єктів господарської діяльності у цьому разі ототожнюються окремий  індивід і цілий трудовий колектив, який може складатися з десятків, сотень і навіть тисяч працівників зі своїми потребами, інтересами, цілями. Коли стверджується наявність лише двох форм власності, то нелогічно говорити про плюралізм їх.

На базі чотирьох типів власності  та похідних від них форм розвиваються змішані типи та форми власності, різноманітні типи та форми підприємств.

Закон “Про підприємства в Україні”, який регламентує діяльність різних видів підприємств, прийнято сесією Верховної Ради України 27 березня 1991 року. Цей закон: визначає види і організаційні форми підприємств, правила їх створення і ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності на майно і системи господарювання; і відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими господарюючими суб’єктами та державою.2) підприємництво, умови його розвитку і мотиви діяльності. види підприємств

ІІ. Принципи та функції діяльності підприємств

Кожне підприємство, незалежно від розмірів, форм власності та інших критеріїв, повинно за результатами своєї діяльності отримувати прибуток. Для цього воно має діяти на засадах господарського (або комерційного) розрахунку.

Такими основними принципами є: самоокупність, самофінансування, самозабезпечення, матеріальна зацікавленість, економічна відповідальність, господарська самостійність у межах чинного законодавства і контроль державних органів за його дотриманням.

Ці принципи різною мірою стосуються крупних, середніх і малих підприємств різних галузей господарств. Так, у сільському господарстві розвинутих країн світу переважна більшість фірм датується державою, всебічну допомогу вона надає дрібним фірмам.

Найважливіші сторони господарського розрахунку є:

1) отримання прибутку на основі  створення необхідних суспільству  товарів і послуг та підвищення ефективності виробництва;

2) економічна відповідальність  на невміле господарювання, неефективне  використання ресурсів (трудових, матеріальних, фінансових). Наслідком такого господарювання  може бути банкрутство. Тому  західні вчені називають економіку  системою прибутків і збитків.  Про економічну відповідальність  господарського розрахунку свідчить той факт, що у США із приблизно 600 тис. нових, як правило, малих фірм, які виникають щорічно, розорюється майже 400 тис. У Великобританії протягом першого року банкрутує кожна четверта фірма, в Японії – сьома із 10 протягом 5 років, у Франції 20% малих підприємств банкрутує протягом першого року, 20% - другого, понад 4 роки продовжують функціонувати лише 6 фірм з 10.

Економічну відповідальність підприємства несуть і перед іншими підприємствами за виконання своїх договірних зобов’язань, за виконання замовлень держави, перед споживачами, банками тощо. Договірні зобов’язання, як правило, виконуються з точністю не тільки до конкретної дати, але й до певної години. Тому у розвинутих країнах світу відпала необхідність у будівництві великих складських приміщень, зберіганні значних запасів продукції на складах. Правилом хорошого тону ділової людини є таке ж чітке виконання усної обіцянки. Порушення цього неминуче призводить до відмови бізнесменів мати ділові стосунки з таким партнером.

Головні принципи діяльності підприємств втілюються в основних їх функціях.

Основні функції підприємств. Якщо пригадати основну мету економіки, економічної системи, то можна дійти висновку, що підприємство як основна ланка народного господарства і покликане реалізувати цю мету, тобто випускати максимально можливу кількість товарів і послуг за мінімальних витрат для задоволення суспільних потреб. Для реалізації цієї мети підприємство повинно виконувати певні функції. Розглянемо, який критерій треба покласти в основу класифікації функцій. Найлогічніше таку класифікацію органічно пов’язати зі структурою економічних відносин й доповнити основними аспектами власності. Оскільки в системі економічних відносин розрізняють техніко-економічні, організаційно-економічні та виробничі відносини (відносини економічної власності), то відповідні функції повинні виконувати і підприємства.

Техніко-економічна функція передбачає запровадження нової техніки і технології, впровадження досягнень науки у виробництва, придбання якісних комплектуючих виробів та предметів праці, наймання або підготовку робочої сили відповідної якості, раціоналізацію виробничих процесів тощо.

Організаційно-економічна функція  означає управління процесами виробництва  та збуту товарів, раціональну організацію  праці найманих працівників (або  асоційованих працівників на підприємствах трудової колективної власності) шляхом впровадження прогресивних форм та методів праці, укладання контрактів, вивчення ринку та ін. Ця функція є реалізацією таких форм організаційно-економічних відносин, як менеджмент і маркетинг.

Функція реалізації відносин економічної  власності передбачає управління власністю, контроль за процесом ціноутворення, розподілом доходів, випуском акцій та їх продажем, залученням зовнішніх джерел фінансування тощо.

Функції, зумовлені власністю.

Якщо ці функції доповнити аналізом функцій, які впливають з основних аспектів власності, то слід вирізнити  правову, соціальну, психологічну та інші функції.

Так, виходячи з правового аспекту  власності, підприємство через союзи підприємців повинно впливати на удосконалення законодавства, економічну політику держави.

Щодо соціального аспекту власності, підприємство має створювати належні умови для підвищення загальноосвітнього рівня працівників, охорони їх здоров’я, надавати допомогу працівникам та членам їх сімей, організовувати відпочинок тощо.

Психологічний аспект власності передбачає створення належного психологічного клімату, формування у працівників почуття господаря, ставлення до власності підприємства як до своєї, набуття рис колективізму. У цьому відношенні взірцем є Японія: японець, знайомлячись, називає не своє прізвище, а фірму, на якій він працює. Виходячи з національного аспекту власності, підприємство у своїй зовнішньоекономічній діяльності повинно піклуватися про інтереси своєї країни.

Залежно від функцій підприємства значною мірою формуються функції підприємця, зміст категорії “підприємництво”.

ІІІ. Класифікація підприємств

Для практики господарювання в ринкових умовах, кваліфікованого управління підприємствами виключно важливим є їх чітка і повна класифікація за певними ознаками. Загальна кількість відокремлених і згрупованих видів підприємств залежить від числа відібраних класифікаційних ознак. Достатньо повна класифікація підприємств має бути забезпечена за умови використання таких ознак: 1) мета і характер діяльності; 2) форма власності майна; 3) належність капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5) галузево-функціональний вид діяльності; 6) технологічна і територіальна цілісність; 7) розмір за чисельністю працівників.