Проблеми переходу України до ринкової економіки

Міністерство науки і  освіти, молоді та спорту України

Одеський національний економічний  університет

                          

 

 

 

                                                    Кафедра національної економіки

 

 

 

 

Реферат

Проблеми переходу України до ринкової економіки

 

 

                                                         Робота

                                                                                   студента 33 гр.ФЕУВ

                                                                   Пагельса Р. є.

                                                                  Перевірила:

                                                                                           Доц.. Чередниченко Г.А.

                                                                                       

Одеса, 2013

Вступ

Перехідний період, у якому перебуває  вітчизняна економіка вже близько  десяти років не вирішив першочергових  його завдань, оскільки перед країною  постають нові важливі економічні та соціальні проблеми, які належить розв'язувати. Швидкість і повнота подолання цих проблем залежатиме від багатьох чинників і, зокрема, від того, наскільки реалістичними є програми подальшого просування України по шляху ринкових перетворень. Як свідчить досвід попередніх років, подібні програми часто були непослідовними, їх виконували лише частково, оскільки вони були декларативними і не достатньо науково обґрунтованими. Унаслідок цього нині доводиться вирішувати деякі завдання, які, згідно з логікою перехідної економіки, стосуються початкових її етапів.

Головна мета ринкової трансформації  економіки України полягає у  тому, щоб підвищити продуктивність і ефективність функціонування національної економіки, а відтак, створити надійний фундамент зростання добробуту населення. Детальніше, ця мета полягає у тому, щоб:

стимулювати швидке економічне зростання;

підвищити продуктивність праці;

досягти світового рівня ефективності використання матеріальних ресурсів через запровадження новітніх технологій;

виготовляти достатні обсяги продукції, яка користується попитом;

забезпечити високу якість товарів і послуг;

створити умови для зростання  реальних доходів населення. Досягнення цієї мети можливе лише за умови  успішного вирішення комплексу  взаємопов'язаних завдань перехідного  періоду.

У ринковій економіці командні методи управління не ефективні. Тому для досягнення поставлених макроекономічних завдань  країна з перехідною економікою повинна освоїти та розвинути непрямі методи регулювання - монетарну і фіскальну політику, створити відповідну інфраструктуру, за допомогою якої ці методи зможуть запрацювати.

 

 

1. Сучасний стан економіки  України. Необхідність змін у  структурній та інвестиційній  політиці

З крахом комунізму і розпадом СРСР Україна вступила на світову арену як європейська країна зі значним економічним потенціалом. Відновлення незалежності поклало край семи   десятиліттям існування Української Радянської Соціалістичної Республіки як частини централізованої командної економіки СРСР. Обираючи демократію і курс на вільно-ринкову систему, нова незалежна держава посіла законне місце у міжнародному співтоваристві націй.

Сьогодні Україну можна схарактеризувати як промислову країну з потужною сільськогосподарською базою. Основи для цього забезпечені родючою землею, багатими мінеральними ресурсами й освіченою робочою силою. Як друга за розмірами радянська республіка, Україна забезпечувала 17% промислового і 24% сільськогосподарського виробництва Радянського Союзу. Під кінець існування Союзу умови життя і рівень економічного розвитку в Україні можна було порівнювати з відповідними показниками європейських країн. Оцінки західних експертів, що ґрунтуються на оцінці купівельної спроможності, засвідчують, що ВНП України у 1998 p. дорівнював 108.5 млрд. і на душу населення становив 2,200 дол. (дані ЦРУ, 1999). Ці дані відображають болісне зниження показників виробництва і реального доходу приблизно на 50% з часу проголошення незалежності. Така глибока і тривала депресія (подібна до Великої депресії 1933 p. у США і Європі), спричинила високе безробіття і значне недовикористання інших продуктивних ресурсів, і як наслідок близько 50% сімей перебувають за межею бідності. Усе це результати різкого краху системи командного планування, переходу до нової ринкової системи, яка ґрунтується на приватній власності, і відокремлення від інтегрованої "імперської" радянської економіки.

На шляху ринкової трансформації  економіки українське суспільство  зазнало серйозних випробувань. Перехід відбувається дуже повільно, не завжди послідовно, зі значними матеріальними втратами та моральними збитками для населення. Серед чималої кількості різноманітних теорій, які намагаються пояснити характерні особливості цього процесу, пильнішої уваги заслуговує концепція, запропонована П. Конвеєм. Основна її ідея полягає у тому, що більшість проблем перехідного періоду пов'язані з нестачею заощаджень, опосередкованих через фінансові ринки.

Розвиток економічної ситуації в Україні у періоді депресії 1991-1994 pp. значно залежав від впливу стартових умов, успадкованих від СРСР: нагромадженого   грошового надлишку, негативного шоку продуктивності та великого фіскального дефіциту. Грошовий надлишок - вимушені заощадження домогосподарств у вигляді готівки та банківських вкладів - означав надлишок купівельної спроможності в економіці. Зумовлена цим гіперінфляція була підтримана нестачею заощаджень, зокрема державних - дефіцит бюджету становив майже 10% ВВП. Реальна процентна ставка за вклади у фінансовому секторі майже два роки була від'ємною, що стало серйозним антистимулом для опосередкованих приватних заощаджень. Приватних заощаджень не вистачало для компенсації витрачання заощаджень державних, а іноземні позики були надто обмеженими, щоб помітно впливати на ситуацію.

Урядова стратегія фінансування дефіциту бюджету через інфляційний податок  ґрунтувалася на нагромадженні приватним  сектором номінальних активів у національній валюті. Це зумовило вилучення заощаджень з банківського сектора і переведення їх в іноземну валюту. Утворилося "зачароване" коло: зниження рівня організованих заощаджень - вищі темпи інфляції - зниження реальної процентної ставки - подальше зниження рівня організованих заощаджень. У поєднанні з системою адресного кредитування це призвело до так званого фінансового стримування. Від'ємна реальна процентна ставка за вклади у національній валюті зумовила фрагментацію ринку фінансових ресурсів. Нестача позикових коштів у банківському секторі означала їхнє раціонування і подальше зниження обсягу виробництва через низький рівень інвестицій.

Роки 1995-1999 в Україні можна вважати  періодом відносної стабілізації. Країні вдалося подолати інфляцію, хоча зниження обсягу виробництва не припинилося, а тільки значно сповільнилися його темпи. На відміну від більшості інших постсоціалістичних країн, стабілізація була пов'язана не з повним усуненням дефіциту бюджету, а зі збалансуванням заощаджень. Україна отримала ширший доступ до іноземних позик. Завдяки поступовій відмові від адресного кредитування реальні процентні ставки стали додатними, а вклади у межах фінансового сектора зросли. Позитивні зміни у динаміці заощаджень стали однією з важливих передумов початку економічного зростання в Україні у 2000 p.

Однак поки що не можна сказати, що   переваги організованих заощаджень для економічного зростання активно  і повністю використовуються. Остаточне  збалансування заощаджень залежить від усвідомлення державними мужами обмеженості своїх можливостей  у царині соціального забезпечення. Економічне зростання буде стабільним і тривалим тільки за умови сильного і розвинутого фінансового сектору, коли саме приватні заощадження стануть надійним джерелом інвестицій. Тому сприяння відновленню і підвищенню рівня заощаджень - одне з найважливіших завдань економічної політики уряду у період переходу до ринку.

Проблеми, характерні для інвестиційного процесу в Україні на всіх етапах, потребують адекватного реагування.

Відхід економіки України від  директивно-керованого типу інвестиційного процесу, зважаючи на творення економічних  одиниць, притаманних ринковій економіці, є незаперечним. Проте високий  рівень централізації фінансових ресурсів не дає підстав для висновку про повний перехід української економіки до одного з типів інвестиційного процесу, притаманних розвинутій ринковій економіці. Відсутність зв'язку фінансової підтримки інвестування підприємств із досягненням запланованих урядом результатів не дає змоги ідентифікувати інвестиційний процес як програмно-орієнтований, а низький рівень розвитку фондового ринку - як ринково-орієнтований. Тому потрібно з'ясувати, наскільки інвестиційний процес в Україні тяжіє до банківсько- чи корпоративно-орієнтованого типу.

Активізація фінансового інвестування об'єктивно потребує запровадження  пільг для фізичних осіб. На період не менше п'яти років варто звільнити від оподаткування прибутковим податком доходи, отримані у вигляді дивідендів чи процентів за державними чи корпоративними облігаціями. Доцільно також запровадити елементи системи участі держави у ризику для пожвавлення вторинного ринку цінних паперів (очевидно, що ці заходи потрібно провадити паралельно із переглядом рівня неоподатковуваного мінімуму, що явно занижений). Оскільки дискримінаційне оподаткування корпоративних облігацій, ощадних та інвестиційних сертифікатів уже усунуто, то цей стан справ слід лише зафіксувати.

Ринок цінних паперів потенційно спроможний вирішити проблему недобросовісності  покупця в разі приватизації під інвестиційні зобов'язання. Йдеться про емісію на суму приватизованого майна конвертованих облігацій, які дають змогу залучати кошти під конкретні   проекти, пропонуючи інвесторові можливість вибору між отриманням процентів чи пакета акцій у власність. Цей тип облігацій відіграв значну роль в економічному відродженні Німеччини у 1948 році. Інфляція, характерна для економіки повоєнної Німеччини, знижувала привабливість цінних паперів із фіксованим процентом. Водночас спроможність акціонерних товариств сплачувати дивіденди була низькою. Конвертовані облігації за цих умов були оптимальним способом фінансування інвестицій.

Додатковим стимулом пожвавлення  інвестиційної діяльності могло  б стати створення Національного  інвестиційного банку (НІБ). Світовий досвід пропонує кілька можливих варіантів формування капіталу такої фінансової інституції. Наприклад, Державний інвестиційний банк, створений у Японії, формував свої ресурси шляхом резервування в ньому (паралельно із резервами в Центральному банку) частини коштів комерційних банків. Обмежуючи кредитний потенціал комерційних банків, уряд отримував необхідні для підтримки інвестиційних проектів кошти. Промисловий кредитний банк у Німеччині було створено за рахунок разових відрахувань промислових підприємств. Отримані ресурси (1 млрд. нім. марок) спрямовувались на фінансування проектів у вугільній та металургійній промисловості й електроенергетиці.

Отже, поєднання механізмів інвестування економіки за посередництва корпорацій (у нашому випадку великих підприємств  з частиною державної власності) та підпорядкованої ролі банків із принципами планової системи (централізований  розподіл ресурсів і відсутність зв'язку між продуктивністю та фінансовими результатами) лише погіршуватиме ситуацію в інвестиційній сфері. Відповідно, потрібно просуватись в напрямі збалансованого розвитку елементів ринково-, банківсько- та програмно-орієнтованих інвестиційних процесів. Це передбачає вжиття низки рішучих (а часом і жорстких) заходів для поліпшення загальних умов інвестиційної діяльності. Першочерговим завданням регулювання інвестиційного процесу на цьому етапі повинно бути передусім створення умов для пожвавлення активності саме вітчизняного інвестора.

2. Роздержавлення та  приватизація, особливості їх здійснення  в Україні

Власність є одним із базових  понять економічної системи. Від  того, хто володіє ресурсами в  державі, залежить організація основних економічних процесів.

Із прийняттям Україною Акту " Про  незалежність" постало питання  щодо переходу від   адміністративно-командної економіки до ринкової. Цей процес започаткований ще у лютому 1991 p. прийняттям Закону України "Про власність" і визнанням існування приватної власності на рівні із державною.

Для регулювання процесу приватизації в Україні упродовж 1992-2000 pp. було ухвалено низку нормативних документів. За дев'ять років Фонд державного майна розробив а Верховна Рада України ухвалила вісім Державних програм приватизації.

У Державній програмі приватизації визначено:*

завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності;*

відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів;*

завдання відповідним органам  виконавчої влади щодо забезпечення проведення приватизації;*

заходи щодо залучення у процеси  приватизації інвесторів;*

особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;*

розрахунок витрат на виконання  програми приватизації, порядок їхнього  відшкодування та джерела фінансування;*

прогноз надходження коштів від приватизації та напрями їхнього використання.

Згідно із Законом України "Про  приватизацію державного майна" від 4 березня 1992 p., до об'єктів державної  власності, що підлягають приватизації, належать:*

майно підприємств;*

об'єкти незавершеного будівництва  та законсервовані об'єкти;*

акції (частки, паї), що належать державі  у майні господарських товариств  та інших об'єднань.

Приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також скарбничі підприємства.