Проблеми переходу України до ринкової економіки

У 2000 p. до законодавства, що регулює  процеси приватизації внесено значну кількість змін. Поштовхом до позитивної динаміки приватизаційного законодавства став прийнятий 29 грудня 1999р. Указ Президента "Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні". Цим Указом передбачено суттєве пожвавлення темпів приватизації і, отже, продемонстровано позицію влади щодо економічних процесів у державі. Логічним продовженням реформ було ухвалення 18 травня 2000 p. Закону України "Про Державну програму приватизації". Програма, розрахована на 2000-2002 pp., запроваджує жорстке правило: державне майно можна продавати тільки за гроші.

Зазначений Указ Президента пріоритетним завданням щодо приватизації майна у 2000-2002 pp. визначає забезпечення у процесі приватизації мінімального розпорошення акцій підприємств, які мають стратегічне значення для національної економіки, та продаж   акцій таких підприємств промисловим інвесторам у єдиному пакеті.

Законом України "Про Державну програму приватизації на 2000-2002 pp." затверджено  основні цілі, пріоритети, завдання та способи приватизації державного майна.

Державна програма приватизації визначає обсяги надходжень від приватизації. Фонд державного майна України повинен  забезпечити надходження коштів до Державного бюджету України від  приватизації державного майна та інших  надходжень, безпосередньо пов'язаних з процесом приватизації та кредитуванням  підприємств, у 2001-2002 pp. у сумі, еквівалентній, відповідно, 1,5 млрд. та 1 млрд. дол.

Приватизацію об'єктів та надходження  коштів до Державного бюджету України в обсягах, визначених цією Програмою, передбачено забезпечити за допомогою таких заходів:*

поетапного продажу акцій ВАТ "Укртелеком", приватизація якого  визначена за окремим законом;*

скорочення переліку об'єктів права  державної власності, що не підлягають приватизації;*

перегляду та уточнення переліку підприємств, які мають ' стратегічне значення для вітчизняної економіки та безпеки держави;*

скорочення кількості ВАТ, пакети акцій яких закріплені у державній  власності.

За два роки до початку приватизації (1992 p.) розроблено та ухвалено пакет  усіх базових законів: " Про приватизацію", " Про власність", "Про підприємництво" та ін.

Розробники моделі сертифікатної  приватизації не ставили перед собою  ілюзорних цілей, зокрема, реалізації ідеї соціальної справедливості. Відомо, що як тільки починається формальне дотримання принципу соціальної справедливості та вводять різні обмеження і пільги, то це відразу породжує корупцію. Розробники концепції сертифікатної приватизації свої рішення ухвалювали саме з огляду на такі обставини.

В Україні всі основні фонди  оцінювались приблизно в 6,5 трлн. крб., третина з них (на 2 трлн. крб.) підлягала приватизації згідно з Державною програмою приватизації майна державних підприємств. Однак усі особисті заощадження громадян не перевищували 100 млрд. крб. У цій ситуації можливі були такі шляхи вирішення проблеми:*

по-перше, очікувати закінчення процесу  первісного нагромадження капіталу, розтягнувши процес приватизації на десятки років. Одна з програм, яка  була розрахована на 50 років, не   отримала підтримки;*

по-друге, провести звичайний продаж державних підприємств з аукціону за найвищу ціну. Цей шлях, безперечно, призвів би до масового продажу найцінніших об'єктів країни у власність іноземцям, оскільки лише міжнародні інвестори мали для цього кошти і відповідний досвід. Менш цінні підприємства, а також нерентабельні і збиткові залишилися б знову тягарем для державного бюджету. Продаж найбільших українських підприємств у власність іноземним промисловим інвесторам у деяких випадках міг би становити потенційну загрозу національній безпеці;*

по-третє, провести приватизацію швидко, залишаючи підприємства у власності громадян, проте безкоштовно, тобто за допомогою сертифікатів.

Останній шлях і було взято за основу. Майно, що підлягало приватизації, оцінили і визначили вартість приватизаційного майнового сертифіката.

Однак процес сертифікатної приватизації затягнувся на багато років, тому було втрачено суть цього вибору. Відіграла негативну роль у цьому і ринкова непідготовленість (неграмотність) населення. Приватизаційні майнові сертифікати не забезпечили ані одержання дивідендів, ані реальної участі в управлінні підприємством.

Можна виділити такі недоліки сертифікатної  приватизації в Україні:*

неможливість використання сертифіката  частинами;*

наявність кількох видів сертифікатів, що ускладнює процес приватизації;*

сертифікати є лише титулами власності  і не забезпечують припливу інвестицій;*

сертифікатна приватизація не передбачає запровадження ефективного механізму  контролю за приватизованим підприємством;*

цей метод не є прозорим.

В Україні, на відміну, наприклад, від  Чехії, трудовий колектив мав пільгу щодо першочерговості приватизації підприємства. Отже, працівники новоствореного акціонерного товариства, отримавши контрольний пакет акцій, не продавали його. Унаслідок цього не було грошових надходжень, структурної перебудови підприємства не проводили, оскільки боялися скорочення робочих місць.

Унаслідок сертифікатної приватизації близько 11 тис. великих і середніх підприємств були перетворені в акціонерні товариства (AT). Безперечно, це процес позитивний, оскільки акціонерні товариства мають змогу акумулювати кошти. Після реструктуризації додаткові емісії акцій можуть забезпечити приплив капіталу на підприємство і залучення нових технологій.

Одним із головних джерел припливу капіталу є іноземні інвестиції.

Такий варіант розвитку акціонерного підприємства має   свої позитивні наслідки, оскільки іноземний інвестор, по-перше, не зрощений з державною бюрократією і діє за прийнятими в міжнародному співтоваристві правилами. По-друге, такий інвестор схильний до довготермінових рішень більше, ніж вітчизняний. По-третє, самим фактом своєї присутності, технологічними і фінансовими зв'язками він інтегрує Україну в міжнародне економічне співтовариство.

Сертифікатна приватизація призвела значного розпорошення прав власності. На кінець 1998р. близько 46 мільйонів  громадян отримали приватизаційні майнові  сертифікати. За словами Голови Фонду  державного майна України (ФДМУ), незважаючи на всі недоліки приватизаційних процесів, приватизовані підприємства в Україні працюють загалом ефективніше, ніж державні.

В Україні сьогодні відбувається активний процес підготовки об'єктів приватизації для залучення стратегічного інвестора. ФДМУ накопичив значний досвід проведення конкурсного продажу, який є ключовим моментом індивідуальної приватизації. Упродовж 1995-1999 pp. ФДМУ за результатами конкурсів уклав 900 угод купівлі-продажу. До державного бюджету від цього надійшло 830 млн. грн.

Станом на 1 січня 2001 p. в Україні  приватизовано 73349 підприємств. На значній кількості з них після зміни власників відбувається реструктуризація, що супроводжується скороченням кількості працівників та спадом виробництва. Однак позитивним прикладом може бути Київський пивоварний завод "Оболонь". У післяприватизаційному періоді ЗАТ "Оболонь" жодного разу не допустило зниження обсягу виробництва. Навпаки, випуск продукції постійно нарощують: порівняно з першими роками він збільшився у 7,9 раза, а сплата до бюджету та позабюджетних фондів - в 11 разів.

Домогтися таких результатів дали змогу, по-перше, сучасна ідеологія  керівництва підприємством, його потужною виробничою базою; по-друге, розуміння вимог ринкової економіки, фаховий маркетинг; по-третє, постійні пошуки шляхів зміцнення здобутих позицій.

3. Демонополізація економіки

Антимонопольна діяльність — комплекс заходів, розроблених і  впроваджених у багатьох країнах  світу, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення законодавства.

Уперше такі закони були прийняті наприкінці XIX — на початку XX ст. у  США, Канаді, Австралії, оскільки монополізація у цих країнах   відбувалася найінтенсивніше. Антимонопольні закони формально забороняли трести та деякі інші форми монополій. Вони ґрунтувалися на такому розумінні сутності монополії, як повне (абсолютне) панування однієї компанії (чи їх об'єднання) або повне виключення конкуренції. Таке тлумачення сутності монополій майже не зачіпало олігополії, вони, як правило, не підпадали під дію антимонопольного законодавства. До антимонопольного законодавства належать також закони, які забороняють або регулюють угоди підприємств, спрямовані на обмеження конкуренції через поділ ринків, угод про ціни, обмеження торгівлі.

Існують американська та європейська  системи антимонопольного права. Перша  бере свій початок від закону Шермана (1890) і з доповненнями 1914, 1936, 1950 pp. залишається єдиним антитрестівським законом США. Він забороняє не лише різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю. Але Верховний суд США виробив доктрину, згідно з якою панівне становище корпорації у виробництві та її великий розмір не можуть самі по собі розглядатись як монополізація.

Тим самим законом заборонялися трести і картелі (пули). Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якого ліквідовувалися виробнича  і правова самостійність компаній, що поглинались, а картельні угоди  замінювалися негласними джентльменськими угодами або так званим лідерством у цінах. Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно призводило до істотного послаблення конкуренції  або до встановлення монополій.

Антимонопольні закони втілюють у  життя спеціально створені органи. У США — Федеральна торговельна комісія й Антитрестівське управління Міністерства юстиції. Головною метою антимонопольних законів є обмеження монополій та їх влади, створення конкурентного середовища, підтримка дрібного бізнесу та сприяння йому. Найсуворіше антимонопольний закон контролює горизонтальні злиття, тобто об'єднання підприємств, які виробляють однотипні товари і послуги, що призводить до монополізації галузі. Методами втілення антимонопольних законів є ліквідація фірми (у США це має місце, коли монополізовано понад 60% будь-якого товару чи послуг), високе оподаткування монопольних прибутків,   контроль за цінами монополістів, розукрупнення монополій та ін.

Європейська та японська системи антимонопольного права забороняють не саму монополію, а лише її зловживання владою. Так, картелі вважаються корисними для розвитку економіки, тому основною формою державного контролю є система реєстрації картельних угод у спеціальних органах (у Німеччині — Федеральне управління картелів, в Японії — Комісія із справедливих операцій). Більшість антимонопольних законів у європейських країнах забороняють такі види монопольних угод, як угоди про поділ ринків, фіксовані ціни тощо. У Німеччині монополією вважається компанія, яка зосередила у своїх руках третину обігу, в Японії — коли частка однієї компанії перевищує 50%, а двох — 75% і більше. В ЄС реєстрації підлягають лише ті угоди, які обмежують конкуренцію між членами-учасниками цієї організації. У 1998 p. ЄС прийняв директиву про лібералізацію газового сектора, згідно з якою з 2000 по 2008 p. монополістичний ринок буде відкрито з 20 до 33%.

Прийняття антимонопольних законів  послаблює процес монополізації  економіки, сприяє посиленню конкуренції, зниженню цін. Так, внаслідок переходу газової галузі Великобританії до конкурентних ринків ціни на газ з 1986 до 1998 p. знизилися  на 32%. Водночас воно спрямовує утворення  монополістичних об'єднань у нові форми (групові монополії), у створення  вертикальних структур (об'єднання  фірм, пов'язаних виробничою та технологічною залежністю).

На початку 1992 p. в Україні прийнято Закон «Про обмеження монополізму  та недопущення недобросовісної  конкуренції у підприємницькій діяльності». Він спрямований на демонополізацію економіки, фінансову, матеріально-технічну, інформаційну, консультативну підтримку підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідно з цим законом монопольним вважається становище, коли частка підприємця перевищує 35%. Закон передбачає контроль за створенням, реорганізацією (злиттям, приєднанням) фірм з метою запобігання виникненню монопольних ситуацій, штрафи підприємців і посадових осіб, а також відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем та несумлінною конкуренцією. Антимонопольний комітет України та його територіальні   управління мають право приймати рішення про примусовий поділ монопольних утворень, а для створення нових крупних економічних об'єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету.

Пострадянські країни досить часто  розпочинали ринкову трансформацію  своєї економіки в умовах переважання  великих державних промислових  підприємств над малими і середніми. Інакше кажучи, більшу частину промислових товарів виробляли державні монополії або, у ліпшому випадку, державні олігополії. Конкуренція ж передбачає обов'язкову наявність на ринку великої кількості незалежних продавців і покупців конкретного продукту або ресурсу та можливість для них вільно входити у галузь чи виходити з неї. Тому важливим завданням перехідного періоду у цих країнах є демонополізація економіки, ухвалення антимонопольного законодавства для формування конкурентного середовища.

Приватизація державного майна  без демонополізації економіки  не може помітно підвищити ефективність функціонування економічної системи. Наявні монопольні структури у багатьох випадках доцільно подрібнювати. Це дає змогу утворювати на базі монополій декілька окремих фірм, що виробляють подібну продукцію та конкурують між собою. За умови, що країна із перехідною економікою запровадила та гарантує дотримання прав власності, створення конкурентного середовища можна прискорити шляхом входження у монополізовану галузь іноземних фірм та створення спільних підприємств. Саме ці виробничі одиниці найшвидше допоможуть створити умови як для посилення конкуренції, так і для повноцінного входження економіки країни у систему міжнародного поділу праці.

Висновок

У ринковій економіці командні методи управління не ефективні. Тому для досягнення поставлених макроекономічних завдань  країна з перехідною економікою повинна освоїти та розвинути непрямі методи регулювання - монетарну і фіскальну політику, створити відповідну інфраструктуру, за допомогою якої ці методи зможуть запрацювати.