Автор работы: Пользователь скрыл имя, 21 Марта 2014 в 16:21, курсовая работа
На сьогоднішній час політика української держави спрямовується на те, щоб забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищити ефективність суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами. Цим завданням сприятиме налагодження чіткого правового механізму захисту господарської системи від зловживань та застосування неправомірних механізмів з боку суб'єктів господарювання під час здійснення господарської діяльності, зокрема при виконанні господарських зобов'язань.
Вступ
Поняття господарських зобов'язань та підстави їх виникнення
Види господарських зобов'язань
Виконання господарських зобов'язань
Забезпечення виконання господарських зобов'язань
Припинення господарських зобов'язань
Висновки
Література
Суб'єктами господарювання є особи, визначені ст. 55 ГК України.
До категорії суб'єктів організаційно-господарських зобов'язань належать:
органи державної влади, наділені господарською компетенцією, - щодо підпорядкованих їм державних підприємств і підконтрольних (з певних питань) підприємств та інших господарських організацій будь-яких форм власності;
органи місцевого самоврядування, що діють у межах своєї господарської компетенції, - щодо комунальних підприємств та організацій і підконтрольних (з певних, визначених законом питань) підприємств та організацій будь-яких форм власності, що розташовані на території відповідної територіальної громади;
господарські об'єднання ~ щодо підприємств-учасників;
холдингові компанії - щодо своїх корпоративних підприємств;
головне підприємство промислово-фінансової групи - щодо інших учасників такої групи;
засновники унітарних підприємств (у тому числі дочірніх) і власники їхнього майна (ними можуть бути суб'єкти господарювання - господарські товариства, виробничі кооперативи, господарські об'єднання та ін.) щодо створених ними підприємств;
учасники господарських організацій корпоративного типу, що володіють корпоративними правами (втому числі правом брати участь в управлінні організацією такого типу);
суб'єкти господарювання, наділені управлінськими повноваженнями щодо інших суб'єкті на підставі укладених між ними договорів підприємницького характеру - про делегування управлінських повноважень одному з них, щодо підпорядкування двох і більше суб'єктів господарювання іншому та ін.
Відтак, розрізняють окремі підвиди організаційно-господарських зобов'язань залежно від: а) підстав виникнення (закон, договір, акт управління); б) від складу суб'єктів, у тому числі такі, що виникають:
між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта;
між суб'єктом господарювання та органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;
між господарським об'єднанням та його засновниками (учасниками);
між холдинговою компанією та її корпоративними підприємствами;
між материнським та її дочірнім підприємством;
між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого залежним підприємством;
між двома і більше суб'єктами господарювання відповідно до укладеного між ними договору про спільну діяльність, за яким керівництво спільною діяльністю доручається одному з учасників з покладанням на нього обов'язку ведення спільних справ (такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками);
в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.
Як окремі види господарських зобов'язань ГК України визначає соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 177, ч. 4 ст. 175) та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 178).
Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання характеризуються соціальним спрямуванням (тобто мають виконуватися та користь суспільства або територіальної громади) і можуть виникати;
за рішенням місцевої ради, відповідно до якого на суб'єктів господарювання покладається обов'язок за рахунок власних коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку (ч. 1 ст. 177 ГК);
за власним бажанням суб'єктів господарювання щодо покладення на себе зобов'язання про; а) господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві н утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, наданні іншої господарської допомоги з метою розв'язання місцевих проблем; б) участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад (якщо інше не встановлено законом) та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій (ч. 4 ст. 175, ч. 2 ст. 177 ГК). Проте такі добровільні зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання. Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 178 ГК) виникають відповідно до закону та установчих документів суб'єкта господарювання, на якого покладається обов'язок здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах. При цьому суб'єкт господарювання не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. У разі безпідставного ухилення від виконання публічного зобов'язання суб'єкт господарювання повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом. Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках затверджувати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.
Положенням ст. 178 ГК значною мірою відповідають положення ст. 633 ЦК щодо публічних договорів.
Суб’єкти
господарювання та інші учасники господарських
відносин повинні виконувати господарські
зобов’язання належним чином і в натурі.
Належність
полягає у виконанні зобов’язання належним
чином – відповідно до вимог закону, інших
нормативно-правових актів, договору,
а за відсутності в цих правових документах
конкретних вимог щодо виконання зобов’язання
– відповідно до вимог, що у певних умовах
звичайно ставляться (іншими словами,
– відповідно до звичаїв господарсько-ділового
обігу). Це стосується і місця, і часу виконання
зобов’язання, і можливості (неможливості)
розстрочення виконання.
Відповідно
до ст. 197 ГК господарське зобов’язання
підлягає виконанню за місцем, визначеним
законом, господарським договором, або
місцем, яке визначено змістом зобов’язання.
У
разі якщо місце виконання зобов’язання
не визначено, зобов’язання повинно бути
виконано:
-
за зобов’язаннями, змістом яких є передача
прав на нерухоме майно (будівлю, земельну
ділянку, інше нерухоме майно) – за місцезнаходженням
нерухомості;
-
за грошовими зобов’язаннями – за місцем
розташування управненої сторони на момент
виникнення зобов’язання або за новим
місцем її розташування за умови, що управнена
сторона своєчасно повідомила про нього
зобов’язану сторону;
-
за іншими зобов’язаннями – за місцезнаходженням
постійнодіючого органу управління (місцем
проживання) зобов’язаної сторони, якщо
інше не передбачено законом.
У
разі відсутності управненої сторони,
ухилення її від прийняття виконання або
іншого прострочення нею виконання зобов’язана
сторона за грошовим зобов’язанням має
право внести належні з неї гроші або передати
за зобов’язанням цінні папери до депозиту
нотаріальної контори, яка повідомляє
про це управнену сторону. Внесення грошей
(цінних паперів) до депозиту нотаріальної
контори вважається виконанням зобов’язання.
Виконання
грошових зобов’язань має певну специфіку,
що визначена ст. 198 ГК. Так, платежі за
грошовими зобов’язаннями, що виникають
у господарських відносинах, (а) здійснюються
у безготівковій формі або готівкою через
установи банків (якщо інше не встановлено
законом), (б) повинні бути виражені і підлягають
оплаті у гривнях (в іноземній валюті –
лише у випадках, передбачених актами
законодавства, та відповідно до встановленого
ним порядку); (в) нарахування відсотків
за такими зобов’язаннями застосовується
у випадках, розмірах та порядку, визначених
законом або договором.
Господарське
зобов’язання має виконуватися зазвичай
зобов’язана особа. Проте відповідно
до ст. 194 ГК виконання господарського
зобов’язання може бути покладено в цілому
або в частині на третю особу, що не є стороною
в зобов’язанні. При цьому управнена сторона
зобов’язана прийняти виконання, запропоноване
третьою особою – безпосереднім виконавцем,
якщо із закону, господарського договору
або характеру зобов’язання не випливає
обов’язок сторони виконати зобов’язання
особисто.
Статтею
195 ГК передбачається можливість делегування
прав у господарських зобов’язаннях.
Управнений суб’єкт господарського зобов’язання
вправі (якщо інше не передбачено законом)
передати другій стороні, за її згодою,
належні йому за законом, статутом чи договором
права (з обумовленням певним строком
або без такого) на одержання майна від
третьої особи з метою вирішення певних
питань щодо управління майном або делегувати
права для здійснення господарсько-управлінських
повноважень. Передача прав має бути документально
оформлена – актом передачі, що вважається
чинним з дня одержання повідомлення про
це зобов’язаною стороною, а акт делегування
господарсько-управлінських повноважень
іншому суб’єктові – від дня офіційного
опублікування цього акта. Передача (делегування)
прав тягне за собою обов’язок суб’єкта,
який одержав у результаті такої передачі
(делегування) додаткові повноваження,
вирішувати відповідне до цих повноважень
коло господарських питань та нести відповідальність
за наслідки рішень, що ним приймаються.
У
господарському зобов’язанні можуть
брати участь кілька управнених або кілька
зобов’язаних суб’єктів (ст. 196 ГК). В такому
випадку кожний з управнених суб’єктів
має право вимагати виконання, а кожний
із зобов’язаних суб’єктів повинен виконати
зобов’язання відповідно до частки цього
суб’єкта, визначеної зобов’язанням.
Виконання за участю кількох зобов’язаних
осіб має бути солідарним, якщо це передбачено
законодавством або договором. При такому
виконанні господарських зобов’язань
застосовуються відповідні положення
Цивільного кодексу України, якщо інше
не передбачено законом.
Вимога
закону щодо виконання господарського
зобов’язання в натурі підкріплюється
положенням ч. 2 ст. 194 ГК України, відповідно
до якого неналежне виконання зобов’язання
третьою особою не звільняє сторони від
обов’язку виконати зобов’язання в натурі,
крім випадків, передбачених частиною
третьою статті 193 ГК: (1) якщо інше передбачено
законом або договором; (2) якщо управнена
сторона відмовилася від прийняття виконання
зобов’язання.
Кожна
сторона господарського зобов’язання
повинна вжити усіх заходів, необхідних
для належного виконання нею зобов’язання,
враховуючи інтереси другої сторони та
забезпечення загальногосподарського
(публічного) інтересу. Порушення зобов’язань
є підставою для застосування господарських
санкцій, передбачених ГК, іншими законами
або договором. Проте застосування господарських
санкцій до суб’єкта, який порушив зобов’язання,
не звільняє його (суб’єкта) від обов’язку
виконати зобов’язання в натурі, крім
випадків, коли інше передбачено законом
або договором, або управнена сторона
відмовилася від прийняття виконання
зобов’язання.
Зобов’язання
має бути виконане також:
-
у повному обсязі (управнена сторона має
право не приймати виконання зобов’язання
частинами, якщо інше не передбачено законом,
іншими нормативно-правовими актами або
договором, або не випливає зі змісту зобов’язання;
-
вчасно (зобов’язана сторона має право
виконати зобов’язання достроково, якщо
інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим
актом або договором, або не випливає зі
змісту зобов’язання).
Одностороння
відмова від виконання господарського
зобов’язання зазвичай вважається порушенням.
Проте вона допускається у випадках:
-
передбачених законом;
-
у разі неналежного виконання іншою стороною
(згідно із ч. 6 ст. 193 зобов’язана сторона
має право відмовитися від виконання зобов’язання
у разі неналежного виконання другою стороною
обов’язків, що є необхідною умовою виконання);
-
у разі відмови від виконання або відстрочки
виконання з мотиву, що зобов’язання другої
сторони за іншим договором не було виконано
належним чином (ч. 7 ст. 193 ГК).
Управнена
сторона, приймаючи виконання господарського
зобов’язання, на вимогу зобов’язаної
сторони повинна видати письмове посвідчення
виконання зобов’язання повністю або
його частини.
Виконанню
господарських зобов’язань сприяють
спеціальні заходи, іменовані засобами
забезпечення виконання зобов’язань.
Вони полягають в покладанні на боржника
додаткових обтяжень на випадок невиконання
або неналежного виконання зобов’язання,
або в залученні до виконання зобов’язання
поряд з боржником третіх осіб, як це відбувається,
наприклад, при поруці, або в резервуванні
майна, за рахунок якого може бути досягнуто
виконання зобов’язання (завдаток, застава),
або у видачі зобов’язання уповноваженими
на це органами по оплаті певної грошової
суми (банківська гарантія). Засоби забезпечення
виконання зобов’язань — це спеціальні
заходи, що у достатньому ступені гарантують
виконання основного зобов’язання і стимулюють
боржника до належного поводження. Засоби,
які стимулюють належне виконання сторонами
покладених на них зобов’язань, визначаються
законодавством або встановлюються угодою
сторін. Більшість із засобів забезпечення
виконання зобов’язань мають залежний
від основного зобов’язання характер
і при недійсності основного зобов’язання
або припиненні його дії припиняють своє
існування. Однак законодавством передбачені
і такі засоби забезпечення, що можуть
бути самостійними (наприклад, банківська
гарантія). Засоби, що забезпечують виконання
зобов’язань, встановлюються в інтересах
кредитора. Хоча і не всі засоби забезпечення
відносяться до санкцій, але всі вони прямо
або побічно створюють додаткові обтяження
для боржника. Так, при заставі кредитор
за рахунок заставленого майна боржника
вправі погасити свої претензії до нього.
Але за рахунок цього ж майна можуть бути
погашені і додаткові вимоги кредитора
по сплаті неустойки, відшкодуванню збитків
і ін. Саме вилучення майна з володіння
і користування також може створити боржникові
не тільки незручності, але і викликати
додаткові витрати з його боку.
Обраний
сторонами засіб забезпечення виконання
зобов’язання повинен бути письмово зафіксований
або в самому зобов’язанні, на забезпечення
якого він спрямований, або в додатковій
(або спеціальній) угоді. Деякі з засобів
вимагають не просто письмової, але і нотаріально
засвідченої форми їхнього здійснення
і навіть спеціальної реєстрації. Наприклад,
якщо предметом застави є нерухоме майно,
а також в інших випадках, встановлених
законом, договір застави підлягає нотаріальному
посвідченню. Застава рухомого майна може
бути зареєстрована на підставі заяви
заставоутримувача або заставника з внесенням
запису до Державного реєстру застав рухомого
майна.
Всі
засоби забезпечення носять зобов’язально-правовий
характер і мають своєю метою сприяння
виконанню господарського зобов’язання.
Однак засоби досягнення мети належного
виконання основного зобов’язання різні.
В деяких ситуаціях бажання уникнути відповідальності
(сплати штрафних санкцій) стимулює боржника
до належного виконання основного зобов’язання,
в інших — небезпека позбавитися майна
(застава, утримання), навіть якщо це і
не супроводжується якимись додатковими
обтяженнями, спонукає боржника до того
ж. В залежності від того, що складає зміст
засобу забезпечення виконання основного
зобов’язання — тільки досягнення з його
допомогою виконання основного зобов’язання
або також покладання на боржника додаткового
обтяження — засоби забезпечення або
відносяться до мір відповідальності,
або такими не визнаються. Так, неустойка
(штраф, пеня) відноситься до мір відповідальності
і є штрафною санкцією, а застава, порука,
банківська гарантія не є мірами відповідальності.
Згідно
з чинним законодавством виконання зобов’язань
може забезпечуватися неустойкою, порукою,
заставою, гарантією в тому числі і банківською,
завдатком і іншими засобами, передбаченими
законом або договором. ГК України розширив
перелік засобів забезпечення виконання
зобов’язань, доповнивши його такими
засобами, як банківська гарантія та утримання
майна. Істотним є і те, що ст. 199 ГК так
само як і ст. 546 ЦК України містять невичерпний
перелік видів забезпечення виконання
зобов’язань. Тому поряд з передбаченими
законом засобами забезпечення виконання
зобов’язань сторонами можуть передбачатися
інші засоби.
Забезпечувальними
властивостями володіють і деякі форми
безготівкових розрахунків: акредитив,
інкасо, передплата та ін. Певні забезпечувальні
якості властиві деяким видам договорів,
зокрема договорам страхування, кредиту,
лізингу, факторингу та ін.
Розширено
коло випадків, коли в якості суб’єктів,
що беруть участь у забезпеченні основного
зобов’язання, виступають не тільки його
сторони, але і треті особи. Саме так складаються
відносини за банківською гарантією. Згідно
зі ст.560 ЦК в якості гаранта можуть виступати
тільки банки, інші фінансові установи,
страхові організації. Однак зобов’язання
суб’єктів господарювання, які належать
до державного сектору економіки, можуть
бути забезпечені державною гарантією
у випадках і у спосіб, передбачених законом.
Так, зобов’язання державних замовників
по договорах на підставі державного замовлення
(державного контракту) забезпечуються
державою в особі Кабінету Міністрів України.
Господарське
зобов’язання припиняється (статті 202-208
ГК):
-
виконанням, проведеним належним чином
– частинами 1 і 2 ст. 203 КК (якщо умови зобов’язання
якого виконані належним чином і виконання
прийнято управненою стороною);
-
зарахуванням зустрічної однорідної вимоги
або страхового зобов’язання – частинами
3-5 ст. 203 ГК (для зарахування достатньо
заяви однієї сторони зобов’язання; проте
не допускається зарахування вимог, щодо
яких за заявою другої сторони належить
застосувати строк позовної давності
і строк цей минув, а також в інших випадках,
передбачених законом);
-
у разі поєднання управненої та зобов’язаної
сторін в одній особі – ч. 2 ст. 204;
-
за згодою сторін (зокрема, угодою про
заміну одного зобов’язання іншим між
тими самими сторонами, якщо така заміна
не суперечить обов’язковому акту, на
підставі якого виникло попереднє зобов’язання
– ч. 1 ст. 204);
-
у разі його розірвання або визнання недійсним
за рішенням суду (статті 206-207 ГК);
-
через неможливість виконання (у разі
виникнення обставин, за які жодна з його
сторін не відповідає (в т. ч. ліквідація
суб’єкта без правонаступництва; визнання
його банкрутом); при цьому зобов’язана
сторона з метою запобігання невигідним
для сторін майновим та іншим наслідкам
повинна негайно повідомити про це управнену
сторону, яка має вжити необхідних заходів
щодо зменшення зазначених наслідків.
Таке повідомлення не звільняє зобов’язану
сторону від відповідальності за невиконання
зобов’язання відповідно до вимог закону
(ст. 205 ГК);
-
та в інших випадках, передбачених цим
Кодексом або іншими законами.
До
відносин щодо припинення господарських
зобов’язань застосовуються відповідні
положення Цивільного кодексу України
з урахуванням особливостей, передбачених
ГК України.
Згідно
із ч. 1 ст. 206 господарське зобов’язання
може бути розірвано сторонами відповідно
до правил, встановлених ст. 188 ГК щодо
зміни та розірвання господарських договорів.
Проте державний контракт підлягає розірванню
у разі зміни або скасування державного
замовлення, яким передбачено припинення
дії контракту, з моменту, коли про це стало
відомо сторонам зобов’язання. Наслідки
розірвання державного контракту для
його сторін визначаються відповідно
до закону.
Господарське
зобов’язання на вимогу однієї зі сторін
або відповідного органу державної влади
може бути визнано судом недійсним повністю
або в частині (ст. 207 ГК), якщо воно:
-
не відповідає вимогам закону;
-
або вчинено з метою, яка завідомо суперечить
інтересам держави і суспільства,
-
або укладено учасниками господарських
відносин з порушенням хоча б одним з них
господарської компетенції (спеціальної
правосуб’єктності).
Недійсною
може бути визнано також нікчемну умову
господарського зобов’язання, яка самостійно
або в поєднанні з іншими умовами зобов’язання
порушує права та законні інтереси другої
сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються,
зокрема, такі умови типових договорів
і договорів приєднання, які:
-
виключають або обмежують відповідальність
виробника продукції, виконавця робіт
(послуг) або взагалі не покладають на
зобов’язану сторону певних обов’язків;
-
допускають односторонню відмову від
зобов’язання з боку виконавця або односторонню
зміну виконавцем його умов;
-
вимагають від одержувача товару (послуги)
сплати непропорційно великого розміру
санкцій у разі відмови його від договору
і не встановлюють аналогічної санкції
для виконавця.
Виконання
господарського зобов’язання, визнаного
судом недійсним повністю або в частині,
припиняється повністю або в частині з
дня набрання рішенням суду законної сили
як таке, що вважається недійсним з моменту
його виникнення. У разі якщо за змістом
зобов’язання воно може бути припинено
лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається
недійсним і припиняється на майбутнє.
Визнання
господарського зобов’язання недійсним
тягне наслідки, передбачені законом (ч.
З ст. 207, ст. 208 ГК України), а саме:
-
припинення зобов’язання повністю або
в частині з дня набрання законної сили
відповідним рішенням суду; якщо за змістом
зобов’язання воно може бути припинено
лише на майбутнє, таке зобов’язання припиняється
на майбутнє;
-
вилучення в доход держави за рішенням
суду майна (коштів), одержаного сторонами
за зобов’язанням у разі визнання свого
недійсним як такого, що суперечить інтересам
держави і суспільства; при цьому: 1) за
наявності наміру вчинення зобов’язання
з незаконною метою вилученню підлягає
усе майно, одержане сторонами за зобов’язанням;
2) у разі наявності наміру лише у однієї
із сторін усе одержане нею повинно бути
повернена другій стороні, а одержане
останньою або належне ЇЙ на відшкодування
виконаного стягується за рішенням суду
в доход держави; 3) у разі виконання такого
зобов’язання однією стороною з другої
сторони стягується в доход держави все
одержане нею, а також все належне з неї
першій стороні на відшкодування одержаного;
-
двостороння реституція – у разі визнання
недійсним зобов’язання з інших підстав:
кожна із сторін зобов’язана повернути
другій стороні все одержане за зобов’язанням,
а за неможливості повернути одержане
в натурі – відшкодувати його вартість
грошима, якщо інші наслідки недійсності
зобов’язання не передбачені законом).