Аналіз продуктивності праці

 

Міністерство  освіти та науки України, молоді та спорту

Донецький національно-технічний  університет

 

 

Кафедра Бухгалтерський облік та аудит

 

 

КУРСОВА  РОБОТА

з дисципліни: « Аналіз господарської діяльності »

Тема: Аналіз продуктивності праці.

 

 

 

Виконала       Боровська Д. Є.

Студентка заочного факультету

2-го курса   гр. ОА зск/10

 

__________________________

 

Перевірив(ла) 

Гавріленко В.А.

__________________________

 

 

Донецьк 2012

Р Е Ф Е Р А  Т

 

 

 

Курсова робота містить 31 сторінку, 2 таблиці,  18 формул, 1 додаток, список літератури 14 джерел.

 

 

 

 

 

Назва курсової роботи аналіз продуктивності праці.

Предметом роботи є теоретичні, методичні та практичні аспекти аналізу продуктивності праці.

Об`єктом роботи виступає аналіз продуктивності праці залежно від обсягів виробництва та від штату працівників.

Мета курсової роботи є теоретичний та практичний аналіз продуктивності праці, а також обґрунтування основ організації, аналіз заходів по підвищенню данних показників.

Результатом роботи є  практичне виконання завдання, виявлення методів по підвищенню продуктивності праці, а також їх розрахунки.

Розгляд теоретичної частини, а саме сутність аналізу продуктивності труда.

 

 

 

 

 

 

ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ, ОБЯГ ВИРОБНИЦТВА, ПРОДУКЦІЯ, РОБОЧА СИЛА,ТРУДОВІ РЕСУРСИ, ТРУДОМІСТКІСТЬ ПРОДУКЦІЇ.

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП             4

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ          6 

РОЗДІЛ 2 АНАЛІЗ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ                                      11

2.1  Аналіз продуктивності залежно від обсягів виробництва                       11 

 2.2 Аналіз продуктивності залежно від штату працівників      21

РОЗДІЛ 3 РОЗРОБКА ЗАХОДІВ ПО ПІДВИЩЕННЮ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ                                                                           25

ВИСНОВКИ          29

СПИСОК  ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ         30

ДОДАТОК

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 Розвиток ринкових  відносин вимагає систематичного  спостереження за зміною продуктивності  праці в сільському господарстві. У період централізованого управління  облік і аналіз у нашій країні  в основному розвивалися паралельно, незалежно один від іншого. Дані бухгалтерського обліку і систематичного обліку служили в основному для складання зовнішньої звітності, на якій і будувався аналіз, що незначно впливає на процес прийняття управлінських рішень на рівні підприємства. З переходом до ринку ситуація повинна змінитися. В умовах самостійності і відособленості підприємств істотно зростає роль єдиного народногосподарського обліку й аналізу в обґрунтуванні управлінських рішень на рівні підприємств, районів, а також республіки. Потрібні добре розроблені прийоми і методи економіко – статистичного аналізу з використанням комп’ютерів. Необхідність точного і достовірного калькування собівартості продукції раніше була викликана системою державного ціноутворення. З розвитком ринкових відносин розширюється самостійність підприємств і у встановлені цін на продукцію з урахуванням попиту і пропозиції. У цих умовах важливо не просто обмежитися обчисленням фактичної продуктивності праці, а й чинників, які на неї впливають, причому різними методами і різними ступенями. Тому в даний час центр ваги повинний переноситися з трудомістких розрахунків по розділі і визначенню точної фактичної інформації на прогнозі розрахунки по продуктивності праці, складання обґрунтованих нормативних калькуляцій.

  Найбільш  ефективним методом, що дозволяє  вирішити цю проблему є, на  мій погляд, застосування пост  регресійного індексного аналізу.  Цей метод заснований на побудові  кореляційно – регресійних моделей  продуктивності праці з наступним  їхнім індексним аналізом.

  Безпосередньою  задачею аналізу є: перевірка обґрунтованості плану по продуктивності праці, прогресивності норм витрат; оцінка виконання плану і вивчення причин відхилень від нього, динамічних змін; виявлення резервів ефективної продуктивності праці; вишукування шляхів їхньої мобілізації.

 Виявлення резервів  ефективного управління продуктивністю  праці повинне спиратися на  комплексний техніко – економічний  аналіз роботи підприємства: вивчення  технічного й організаційного  рівня виробництва, використання виробничих потужностей і основних фондів, сировини і матеріалів, робочої сили, господарських зв’язків. Витрати живої й упредметненої праці в процесі виробництва складають витрати виробництва. В умовах товарно – грошових відносин і господарської відособленості підприємства неминуче зберігаються  розходження між суспільними витратами виробництва і витратами підприємства. Суспільні витрати виробництва – це сукупність живої й упредметненої праці, що знаходить вираження у вартості продукції. Витрати підприємства складаються з усієї суми витрат підприємства на виробництво продукції і її реалізацію. Ці витрати, виражені в грошовій формі, називаються собівартістю і є частиною вартості продукту. У неї включають вартість сировини, матеріалів, палива, електроенергії й інших предметів праці, амортизацію відрахування, заробітна плата виробничого персоналу та інші грошові витрати. Зниження собівартості продукції означає економію упредметненої і живої праці і є найважливішим чинником підвищення ефективності виробництва, росту нагромаджень.

 Головний мотив діяльності  будь - якої фірми в ринкових умовах – максимізація прибутку. Реальні можливості реалізації цієї стратегічної мети у всіх випадках обмежені витратами виробництва і попитом на продукцію, що випускається. Оскільки витрати це основний обмежник прибутку й одночасно головний фактор, що впливає на обсяг пропозиції, то прийняття рішень керівництвом фірми неможливо без аналізу вже наявних витрат виробництва і їхньої величини на перспективу.

 

 

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ  ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ

 

Виробництво будь - якої продукції, може зростати за рахунок збільшення маси праці, підвищення рівня її продуктивності або завдяки одночасній дії цих двох факторів. Маса праці залежить від кількості працюючих, тривалості робочого дня та інтенсивності праці. Враховуючи, що кількість працюючих у сільському господарстві має стійку тенденцію до зменшення, а робочий день законодавче регулюється і в історичному плані спостерігається скорочення його тривалості, то стає очевидним, що маса праці в цій галузі також має тенденцію до зменшення. Інтенсивність праці не можна розглядати як компенсуючий фактор, оскільки вона має раціональні мережі, встановлені відповідно до фізичних і психічних можливостей людини. Тому зрозуміло, що збільшити виробництво сільськогосподарської продукції можна насамперед завдяки підвищенню продуктивності праці.

Під продуктивністю праці розуміють реалізовану  здатність конкретної праці (праці  конкретних працівників) в одиницю  робочого часу виробляти певну кількість продукції або виконувати відповідний обсяг роботи.  З наведеного визначення випливає, що підвищення продуктивності праці в кінцевому рахунку знаходиться до економії робочого часу. Адже чим менше потрібно часу для виробництва якогось виду продукції, тим більше робочого часу може бути використано для збільшення виробництва цього самого або іншого виду продукції. Із скороченням робочого часу на виробництво одиниці продукції знижується (за інших однакових умов) її собівартість, отже, зростає дохідність підприємств, підвищується їх конкурентоспроможність. Зі зростанням продуктивності праці посилюється процес вивільнення працівників, які можуть бути залучені підприємством для розвитку інших видів діяльності. Очевидно також, що скорочення робочого дня можливе лише за умови послідовного підвищення продуктивності праці [2,5].

Проте на виробництво  продукції витрачається не лише жива праця, а й минула, уречевлена у  виробниче спожитих засобах і  предметах праці. Тому, розглядаючи  продуктивність праці в широкому значенні цього слова, можна зробити висновок, що для суспільства продуктивність праці підвищується з економією як живої, так і уречевленої праці. Однак слід мати на увазі, що співвідношення між затратами уречевленої і живої праці на одиницю продукції не є стабільним, а постійно змінюється, причому так, що частка живої праці зменшується, а минулої – збільшується. Реальне підвищення продуктивності праці в широкому розумінні цього слова має місце лише тоді, коли темпи зростання уречевленої праці менші  за темпи скорочення живої праці, тобто коли сукупні затрати праці на одиницю продукції скорочуються.

   Для визначення продуктивності праці в сільському господарстві застосовують систему економічних показників. Це зумовлено особливостями даної галузі і, насамперед, незбігом робочого періоду з періодом виробництва. У багатьох галузях аграрних підприємств продукцію одержують лише раз на рік, а працю витрачають цілорічне. Тому, застосовуючи систему показників продуктивності праці, можна, не очікуючи кінцевих результатів, враховувати проміжні, що характеризують затрати живої праці на окремих операціях, за окремі проміжки часу, завантаженість працівників тощо.

Основною проблемою  економічної теорії і господарської  практики є аналіз співвідношення результатів  і витрат, що в загальному розумінні називаємо ефективністю. Витрати визначаються обсягом (вартістю) використаних економічних ресурсів. Як відомо, економічні ресурси заведено поділяти на три великі групи:

- робоча сила (трудовий потенціал, людський капітал);

- компоненти природних ресурсів (земля та сировина);

-компоненти засобів виробництва (фізичний капітал).

Відповідно  окремо визначається ефективність використання робочої сили, природних ресурсів або капіталу. Результати характеризуються обсягами та вартістю виробленої і реалізованої продукції, розмірами доданої вартості, прибутку, а також показниками конкурентоспроможності, якості життя, екології тощо. Найчастіше результати виражаються обсягами продукції або розміром прибутку. Якщо у розрахунку ефективності результати визначаються обсягом продукції, то ми одержимо показники, які називаються продуктивністю, а якщо розміром прибутку, то такі показники ефективності називаються рентабельністю (прибутковістю). Узагальнюючим показником ефективності використання робочої сили є продуктивність праці, що, як і всі показники ефективності, характеризує співвідношення результатів та витрат, у даному випадку — результатів праці та витрат праці.

Продуктивність  праці показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Тобто зростання продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат. У широкому розумінні зростання продуктивності праці означає постійне вдосконалення людьми економічної діяльності, постійне знаходження можливості працювати краще, виробляти більше якісніших благ при тих самих або й менших затратах праці. Зростання продуктивності праці забезпечує збільшення реального продукту й доходу, а тому воно є важливим показником економічного зростання країни. Оскільки збільшення суспільного продукту в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня споживання, а отже, і рівня життя, то економічне зростання стає однією з головних цілей держав з ринковою системою господарювання.

Кожне підприємство характеризується певним рівнем продуктивності праці, який може зростати або знижуватися  під дією різноманітних чинників. Підвищення продуктивності праці є  безперечною умовою прогресу і розвитку виробництва. За відомим визначенням К. Маркса, зростання продуктивності праці полягає в тому, що частка затрат живої праці в продуктах зменшується, а частка затрат минулої праці (втіленої в засобах виробництва) — збільшується, але так, що загальна сума праці в кожній одиниці продукту зменшується.

На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають  рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний  стан виробництва.

Рівень екстенсивного  використання праці показує ступінь  її продуктивного використання та тривалість протягом робочого дня при незмінності інших характеристик. Чим повніше використовується робочий час, чим менше простоїв та інших втрат робочого часу і чим триваліший робочий день, тим вищий рівень екстенсивного використання праці і відповідно продуктивності праці. Однак зростання продуктивності праці за рахунок екстенсивних характеристик має чіткі межі: законодавчо встановлену тривалість робочого дня і робочого тижня. Якщо протягом законодавчо встановленої тривалості робочого часу останній цілком витрачається на продуктивну працю, то це і є верхня межа рівня екстенсивного використання праці.

Інтенсивність праці характеризує ступінь її напруженості і визначається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу. Підвищення інтенсивності праці також має свої межі, а саме: фізіологічні та психічні можливості людського організму. Нормальна інтенсивність праці означає таку витрату життєвої енергії людини протягом робочого часу, яку можна повністю поновити до початку наступного робочого дня при реально доступній для цієї людини якості харчування, медичного обслуговування, використання вільного часу тощо.

Отже, рівень екстенсивного  використання праці та інтенсивність  праці — це важливі фактори  зростання продуктивності праці, які, однак, мають чіткі обмеження, тобто не можуть використовуватися безкінечно.

Джерелом зростання  продуктивності праці, яке не має  меж, є техніко-технологічне вдосконалення  виробництва під дією науково-технічного прогресу. За кілька останніх десятиріч  у розвинених країнах рівень екстенсивного використання праці зменшився більше ніж удвічі, інтенсивність праці не зростала, а продуктивність збільшилася в кілька разів, що проявилося у значному зростанні добробуту і рівня споживання всіх верств працюючого населення. Тобто саме за рахунок науково-технічного прогресу продуктивність праці зростає так швидко, що дає можливість виробляти все більше споживчих благ меншою кількістю праці. За сферою виникнення і дії фактори зростання продуктивності праці поділяються на:

-внутрішньовиробничі, що виникають і діють безпосередньо на рівні підприємства чи організації;

- галузеві і міжгалузеві, пов'язані з можливістю поліпшення кооперативних зв'язків, концентрації і комбінування виробництва, освоєння нових технологій і виробництв на рівні галузі або кількох суміжних галузей економіки;

- регіональні, характерні для даного регіону (наприклад, створення вільної економічної зони);