Фінансовий ринок України

            Грошовий ринок як сегмент фінансового ринку, на якому здійснюються короткострокові депозитно-позичкові операції (на термін до 1 року), обслуговує рух оборотних коштів підприємств та організацій, короткострокових коштів банків, установ, громадських організацій, держави та населення. Об’єктом купівлі-продажу на грошовому ринку є тимчасово вільні грошові кошти. Грошовий ринок включений до складу елементів фінансового ринку в зв’язку з тим, що пов’язаний з такими об’єктами фінансового інвестування, як депозитні внески – термінові і до запитання.                       Крім того, яскраво виражені інфляційні процеси в нашій країні зробили об’єктом інвестування на цьому ринку вільноконвертовану валюту ряду країн (у першу чергу, країн із найменшими темпами інфляції).  
         Функціонування цього короткострокового сектора фінансового ринку дозволяє підприємствам вирішувати проблеми як поповнення недостатності грошових активів для забезпечення поточної платоспроможності, так і ефективного використання їх тимчасово вільного залишку. Фінансові активи, що обертаються на ринку грошей, є найбільш ліквідними; для них характерний найменший рівень фінансового ризику, а система формування цін на цьому ринку є відносно простою. Ці властивості забезпечують підприємству більш простий та ефективний процес формування і управління портфелем короткострокових фінансових інструментів. 
       Інструментами грошового ринку служать скарбницькі та комерційні векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти тощо. Ціною «товару», що продається і купується на ринку, є позичковий процент. Важливий елемент усієї грошово-кредитної політики держави – визначення та регулювання на грошовому ринку рівня процента, що є базовим для процента на фінансовому ринку. 
         Як показує світовий досвід, основними (класичними) суб’єктами грошового ринку виступають комерційні банки, брокерські контори, дисконтні компанії та інші фінансово-кредитні інститути, які мобілізують і перерозподіляють грошові кошти підприємств, банків, населення, установ. 
 
      Ринок капіталу – це частина фінансового ринку, де формується попит і пропозиція на середньостроковий та довгостроковий позичковий капітал виконує наступні функції. По-перше, об’єднує дрібні, розрізнені грошові заощадження населення, державних підрозділів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створює великі грошові фонди. По-друге, трансформує грошові кошти в позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки. По-третє, надає позики державним органам і населенню для вирішення таких важливих завдань, як покриття бюджетного дефіциту, фінансування частини житлового будівництва тощо. Кредитний ринок дозволяє здійснити накопичення, рух, розподіл і перерозподіл позичкового капіталу між сферами економіки. 
       Кредитний ринок – це механізм, за допомогою якого встановлюються взаємозв’язки між підприємствами і громадянами, що потребують грошових коштів, та організаціями і громадянами, що можуть їх надати (позичити) на певних умовах.

        Функціонування ринку капіталу дозволяє підприємствам вирішувати проблеми як формування інвестиційних ресурсів для реалізації реальних інвестиційних проектів, так і ефективного фінансового інвестування (здійснення довгострокових фінансових вкладень). Фінансові активи, що обертаються на ринку капіталу, як правило, менш ліквідні; для них характерний найбільший рівень фінансового ризику і відповідно більш високий рівень дохідності.  
        Слід відмітити, що такий традиційний поділ фінансових ринків на ринок грошей і ринок капіталів у сучасних умовах їх функціонування носить дещо умовний характер. Ця умовність визначається тим, що сучасні ринкові фінансові технології та умови емітування багатьох фінансових інструментів передбачають відносно простий і швидкий спосіб трансформації окремих короткострокових фінансових активів у довгострокові та навпаки. 
        Валютний ринок – це механізм, за допомогою якого встановлюються правові та економічні взаємовідносини між споживачами і продавцями валют, система сталих і водночас різноманітних економічних та організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу валютних операцій, зовнішньої торгівлі, надання фінансових послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют.

       Валютна біржа є організаційно оформленим регулярним валютним ринком, на якому відбувається торгівля валютою на основі попиту і пропозиції. Членами валютної біржі в Україні можуть бути комерційні банки, яким видані ліцензії на проведення валютних операцій, а також фінансові установи, яким чинним законодавством надане право на їх проведення. Як самостійна структура вона широко функціонувала ще в період домонополістичного капіталізму. У сучасний період у розвинених країнах операції з іноземною валютою зосереджені переважно у великих банках.                                                    Головними суб’єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні корпорації та банки (ТНК, ТНД). Залежно від обсягу, характеру операцій і кількості використаних валют розрізняють світові, національні та регіональні валютні ринки.  
     У сучасних умовах розвинений ринок цінних паперів є необхідним елементом ефективно функціонуючої національної економіки. Ринок цінних паперів – це специфічна сфера ринкових відносин, де об’єктом операцій є цінні папери. На ньому здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, формується ціна на них, урівноважуються попит і пропозиція.  
Як і будь-який інший, ринок цінних паперів формується, виходячи з попиту і пропозиції, а також урівноважуючої ціни. Попит створюється державою та суб’єктами господарської діяльності, яким не вистачає власних доходів для фінансування інвестицій.

Суб’єктами ринку  цінних паперів України є:

- Державна комісія  із цінних паперів та фондового  ринку;

- Національний банк  України;

- емітенти;

- депозитарії;

- реєстратори власників  іменних цінних паперів;

- зберігачі цінних  паперів;

- банки;

- організатори торгівлі  цінними паперами;

- торговці цінними  паперами.

      Завданням ринку цінних паперів є створення умов та забезпечення, якщо можливо, більш повного та швидкого переливу заощаджень в інвестиції за ціною, яка задовольняла б обидві сторони. Через ринок цінних паперів акумулюються грошові нагромадження кредитно-фінансових інститутів, корпорацій, підприємств, держав, приватних осіб і спрямовуються на виробниче та невиробниче вкладення капіталів. 
     Ринок цінних паперів в Україні нині складається з ринків акцій, державних та муніципальних облігацій внутрішньої позики, облігацій підприємницьких структур, казначейських зобов’язань, векселів, інвестиційних, ощадних, майнових і компенсаційних сертифікатів, житлових чеків, облігацій зовнішньої позики.  
     Здійснення операції на позабіржовому ринку коштує дешевше, ніж на фондовій біржі. Проте компанії, як правило, прагнуть того, щоб їх цінними паперами торгували на біржі. Обіг цінних паперів на біржі підвищує престиж компанії в інвесторів, покращує купівлю-продаж паперів на ринку, тобто підвищує їх ліквідність, поліпшує умови кредитування під заставу цінних паперів. 
     Необхідною умовою існування ринку цінних паперів є його інфраструктура та наявність державного органу, що регулює обіг цінних паперів і забезпечує необхідну нормативно-правову базу його функціонування. 
      Для функціонування ринку цінних паперів необхідна наявність: емітентів, зацікавлених у мобілізації вільних коштів; інвесторів, що мають вільні кошти і шукають розміщення, яке їм вигідне; посередників, що забезпечують обмін зобов’язань (цінних паперів) емітентів на грошові кошти інвесторів. Саме емітенти цінних паперів, інвестори (покупці) та фінансові посередники при укладанні угод є основними суб’єктами операцій на ринку цінних паперів. 

     Депозитарій цінних паперів — це юридична особа, яка здійснює виключно депозитарну діяльність, може також здійснювати кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів. Клієнтами депозитарію є зберігачі, які уклали з ним депозитарний договір, емітенти щодо рахунків власних емісій, а також інші депозитарії.

Зберігачі цінних паперів. Комерційні банки, які мають дозвіл на діяльність з випуску та обігу цінних паперів, і торговці цінними паперами за наявності відповідного дозволу мають право бути зберіга-чами, здійснювати за дорученням власника операції з депонованими цінними паперами та іншу депозитарну діяльність, пов'язану з обігом цінних паперів, за винятком клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів.

     Реєстратор — це юридична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, який отримав у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

     Законодавство про Національну депозитарну систему охоплює Закон України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" та інші законодавчі акти України. Перелік цінних паперів, що обслуговуються Національною депозитарною системою, встановлює Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, що є також уповноваженим органом управління часткою держави у статутному фонді Національного депозитарію.

      Кліринг — отримання, звірка та поточні оновлення інформації, підготовка бухгалтерських та облікових документів, необхідних для виконання угод щодо цінних паперів, визначення взаємних зобов'язань, що передбачає взаємозалік, забезпечення та гарантування розрахунків за угодами щодо цінних паперів.

На реєстраторському сегменті фондового ринку постає проблема так званих кишенькових  реєстраторів, заснованих емітентами у зв'язку з намаганням зменшити свої витрати (оскільки реєстратори  є "своїми" структурами) на потреби  менеджменту акціонерних товариств.

     У ролі  емітентів на ринку цінних  паперів виступають компанії, товариства, підприємства та держава в  особі національного уряду і  місцевих органів управління. Відповідно  й ринок цінних паперів можна  поділити на ринок цінних паперів, що випускаються юридичними особами, та ринок державних цінних паперів. 
      Важливу роль на ринку цінних паперів та, зокрема, на ринку державних цінних паперів відіграє центральний банк. Разом з Міністерством фінансів (Казначейством) він вирішує питання про доцільність випуску нових боргових зобов’язань, визначає умови їх обігу, розробляє заходи щодо забезпечення сталого курсу державних цінних паперів. Крім того, центральний банк, здійснюючи операції з цінними паперами на відкритому ринку, впливає на розмір резервів комерційних банків і, таким чином, на стан кредиту та грошового обігу. Банк купує цінні папери, коли дотримується курсу на стимулювання кредитної діяльності комерційних банків та ринку в цілому, і продає цінні папери, коли має намір обмежити активність банків.              Відповідно до Концепції створення і функціонування ринку цінних паперів повинні будуватися на принципах соціальної справедливості, надійності захисту інвесторів, регульованості, контрольованості, ефективності, правової упорядкованості, прозорості, відкритості та конкурентності. Цілісність ринку забезпечується функціонуванням єдиної біржової системи, що діє під егідою  
      

      Страховий ринок є сферою грошових відносин, де об’єктом купівлі-продажу виступає специфічний товар – страхова послуга (страховий захист), формується попит і пропозиція на неї. 

        Ринок дорогоцінних металів і каменів та інших об’єктів реального інвестування розглядається як сукупний для таких операцій, як інвестиції в предмети колекціонування (художні твори, антикваріат, нумізматичні цінності і т. п.), у дорогоцінні метали і камені та інші матеріальні цінності. У країнах з розвиненою ринковою економікою інвестиційна діяльність, що пов’язана із цими об’єктами реального інвестування, уже здійснюється на спеціалізованих ринках, які оформилися (ринку золота тощо). Проте в нашій країні обсяг такого інвестування не відіграє поки суттєвої ролі. 
       Ринок нерухомості виділений у самостійний елемент фінансового ринку у зв’язку з його відчутним розвитком у найближчій перспективі. Уже нині на цьому ринку здійснюється суттєвий обсяг операцій з продажу квартир, офісів, дач і т. п. З подальшою приватизацією житлового фонду, а особливо із включенням до складу об’єктів цього ринку земельних ділянок, обсяг операцій значно розшириться. 
        Під нерухомим майном слід розуміти нерухомі речі. Автор праці «Оцінка об’єктів нерухомості» В.В. Григор’єв так визначає об’єкт нерухомості: «Термін “об’єкт нерухомості” у нашому випадку відноситься до будь-якого товару, який жорстко прив’язаний до земельної ділянки, і його перенос неможливий без руйнування і втрати споживчої вартості об’єкта». У І.Т. Балабанова об’єкт нерухомості визначається наступним чином: «Нерухомість – це ділянка території з приналежними їй природними ресурсами (ґрунтом, водою та іншими мінеральними і рослинними ресурсами), а також будівлі та споруди». Таким чином, до нерухомого майна потрібно віднести землю, житлові будинки, інші споруди, а також ділянки, в надрах яких є природні ресурси, лісові насадження, водні об’єкти. 
     В українському законодавстві в цілому і Цивільному кодексі зокрема відсутнє визначення терміна «нерухомість», яке б відповідало існуючим ринковим умовам. У статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» до нерухомого майна віднесено лише будівлі, споруди, приміщення та інше, індивідуально визначене майно підприємств.             Нерухомість як виробниче благо є формою існування капіталу, а нерухомість споживчого призначення виступає функцією доходу. У кожній країні існує своя особлива класифікація нерухомості з метою оподаткування.              Для характеристики ринку нерухомості застосовують різні показники.  У ринковій економіці нерухомість є досить привабливим фінансовим активом. Це підтверджують розміри ставок дохідності за різними видами активів.  
      Порівняно з рівнем дохідності облігацій та акцій, нерухомість не демонструє рекордних показників. Проте на відміну від акцій та облігацій, кожен рік протягом періоду, що досліджується, нерухомість давала позитивні реальні ставки дохідності, окрім одного року (1974). 
     Можна стверджувати, що нерухомість, тобто земля та все, що на ній знаходиться, займає найбільшу частину світового «портфеля» багатства та є одним з найпривабливіших фінансових активів, вартість якого постійно зростає. Особливо це характерно для вартості земельних ресурсів.