Фінансовий ринок України

      У податковій  системі України податку на  землю вже належить певне місце, що забезпечує надійні надходження до державного бюджету. Тому подальший розвиток податкових відносин має відбуватися шляхом введення спеціального податку на інші частини нерухомості (те, що називається капітальним поліпшенням на землі). У цьому зв'язку необхідно з'ясувати, що має бути джерелом сплати податку з цих видів нерухомості. Законодавчо не вирішено, що випливає з розуміння нерухомості як єдності землі й усього, що на ній розміщено, — це визначення земельної ділянки фінансовим активом і відображення її у балансі суб'єктів підприємницької діяльності. Податок на нерухомість як капітальне благо має кореспондуватися з податком на прибуток.

    Підприємство зобов'язане сплачувати більший податок.

Щодо фізичних осіб Кабінет  Міністрів і Податкова адміністрація України не розробили ще скоригованих методик розрахунку вартості квартир, будівель тощо. Нерухомість, що використовується як споживче благо, стає, з одного боку, результатом нагромадженого доходу (що оподатковується на етапі його формування), а з іншого — це багатство, яке відтворюється і забезпечує певний рівень споживання.

      У країнах  з розвиненою ринковою економікою  застосовується інша класифікація. Так, об’єкти нерухомості поділяються  за категоріями А, Б та В.

До категорії А належить нерухомість, що використовується власником для ведення підприємницької діяльності. У свою чергу категорія А поділяється на декілька класів:

– спеціалізована нерухомість  – нафтопереробні та хімічні заводи;

– неспеціалізована нерухомість  – магазини, офіси, склади.

До категорії Б належить нерухомість, яка використовується для інвестицій. Особливістю є  вид доходу у вигляді орендної плати, іпотеки або процентних доходів  на закладні.

До категорії В належить нерухомість, що є надлишковою і  не використовується для ведення бізнесу.

      Застосування таких фінансових інструментів, як закладні, іпотечні сертифікати і облігації, сприятиме розвитку фінансового ринку України загалом, а також його складової — ринку нерухомості. Законодавча невизначеність інституту приватної власності на землю обмежує її включення до обігу на фінансовому ринку України, що стримує його розвиток. Подальший розвиток ринку нерухомості в Україні потребує законодавчого закріплення приватної власності на землю, здійснення ліберальної податкової політики при будівництві об'єктів нерухомості та їх реалізації на вторинному ринку, створення нових фінансових інструментів, які б дали змогу використати особливості нерухомості як фінансового активу.

      До основних чинників, що впливають на формування інфраструктури фінансового ринку, належать загальноекономічна ситуація у країні та за її межами; рівень життя та заощаджень населення; кон'юнктура фінансового ринку; демографічна ситуація тощо. Дія цих чинників визначає поведінку фінансових інститутів у ринковому середовищі, формує їх стратегію і тактику, окреслює можливості просування на ринку фінансових послуг у межах певної території. Розвиток інфраструктури фінансового ринку України має відбуватися за міжнародними стандартами, але з урахуванням специфіки нашої країни.

      Варто зазначити, що всі складові фінансового ринку перебувають у тісному взаємозв'язку. Насамперед збільшення обсягів грошових заощаджень населення і вільних коштів підприємств сприяє розширенню та активізації кредитного ринку і ринку цінних паперів. І навпаки, випуск цінних паперів знижує потребу у фінансуванні економіки за рахунок кредитів та акумулює тимчасово вільні грошові кошти інвесторів.

      Практикою доведено, що фінансовий ринок досягає найбільшої ефективності лише тоді, коли у його функціонуванні задіяні всі складові: ринок грошей і валютний ринок, кредитний ринок і ринок цінних паперів, ринок фінансових послуг тощо.

      Закон встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

      Згідно Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

    

 

 

До фінансових установ  Закон відносить:

банки;

-кредитні спілки;

-ломбарди;

-лізингові компанії;

-довірчі товариства;

-страхові компанії;

-установи накопичувального пенсійного забезпечення;

-інвестиційні фонди і компанії;

-інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

  Фінансовими вважаються  такі послуги:

• випуск платіжних документів платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;
• довірче управління фінансовими активами;
• діяльність з обміну валют;
• залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення;
• фінансовий лізинг;
• надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту;
• надання гарантій та поручительств;
• переказ грошей;
• послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення;
• торгівля цінними паперами;
• факторинг;
• інші операції, які відповідають критеріям фінансових послуг.

Стаття 18 Закону визначає умови запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Фінансовим установам під час надання фінансових послуг забороняється вступати в договірні відносини з анонімними особами, відкривати та вести анонімні (номерні) рахунки. Фінансовим установам забороняється вступати в договірні відносини з клієнтами - юридичними чи фізичними особами у разі, якщо виникає сумнів стосовно того, що особа виступає не від власного імені.

    Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом:

1. ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;
2. нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;
3. нагляду за діяльністю фінансових установ;
4. застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;
5. проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.

Державне регулювання  ринків фінансових послуг здійснюється:

-Національним банком України;

-Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

-спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

      Уповноважений  орган у межах своєї компетенції  видає ліцензії для здійснення  фінансовими установами:

• страхової діяльності;
• діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення;
• надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів;
• діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.

      У разі  порушення нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг, Уповноважений орган застосовує такі заходи впливу:

- зобов'язати порушника  вжити заходів для усунення  порушення;

- вимагати скликання  позачергових зборів учасників  фінансової установи;

-  накладати штрафи;

- тимчасово зупиняти  або анулювати ліцензію на  право здійснення діяльності  з надання фінансових послуг;

- відсторонювати керівництво  від управління фінансовою установою  та призначати тимчасову адміністрацію

- затверджувати план відновлення фінансової стабільності фінансової установи;

- порушувати питання  про ліквідацію установи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ УКРАЇНИ: СУТНІСТЬ, СФЕРИ ТА ВАЖЕЛІ РЕГУЛЮВАННЯ

 

Функціонування будь-якого  ринку в сучасних умовах неможливо собі уявити без законодавчої бази регулювання та впливу держави. Саме держава визначає і контролює правові основи ринкових відносин, насамперед права власності, установлює базові правила економічних відносин учасників ринку. Досить поширеною є точка зору, що зловживання на фондовому ринку були однією з причин найглибшого спаду в світовій економіці початку 30-х років XX сторіччя, при якому скорочення виробництва становило в окремих країнах 50%, а рівень безробіття досягав 30%.

Уряд у будь-якій країні регулює фінансовий ринок через законодавче забезпечення його функціонування, регулювання і визначення правил емісії та обігу цінних паперів, ліцензування професійної діяльності учасників і посередників фінансового ринку, контроль за здійсненням їх професійної діяльності, захист прав інвесторів, контроль за виконанням антимонопольного законодавства та системою ціноутворення на фінансових ринках.

Роль фінансового ринку  у фінансово-економічній ситуації, яка склалася в Україні надзвичайно  важлива. Фінансовий ринок дає необмежені можливості для інвестицій і тому постійно перебуває в центрі уваги Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів та інших владних структур. В Україні фінансовий ринок лише формується, на ньому ще не встановилися традиції та правила роботи, саме ця причина, в першу чергу обумовлює необхідність приведення в дію системи ефективного регулювання фінансового ринку з боку державних структур.

Основна мета державного регулювання – це здійснення державою комплексних заходів щодо:

- створення умов для ефективної мобілізації та розміщення на ринку вільних фінансових ресурсів;

- захисту прав інвесторів та інших учасників фінансового ринку;

- контролю за прозорістю та відкритістю ринку;

- дотримання учасниками ринку вимог актів законодавства;

- запобігання монополізації та сприяння розвитку добросовісної конкуренції на фінансовому ринку.

Серед сфер фінансового ринку, що обов'язково повинні регулюватися державою, слід виділити такі:

• допуск цінних паперів до публічних торгів;

• розкриття інформації емітентами;

• функціонування організаторів  торгівлі (фондових бірж та торговельно-інформаційних  систем);

• регулювання діяльності професійних учасників ринку, насамперед брокерів і дилерів, та їх відносин з клієнтами;

• реклама на ринку цінних паперів;

• заборона маніпулювання  цінами.

Головним завданням  державного регулювання є узгодження інтересів усіх суб'єктів фінансового  ринку через встановлення необхідних обмежень і заборон у їхніх  взаємовідносинах через непряме  втручання у їхню діяльність (цілі та принципи державного регулювання визначені у першому питанні лекції).

Важелями непрямого  втручання держави у регулювання фінансового ринку є:

1) податкова політика, яка впливає на ділову активність, а отже, на потребу у фінансових ресурсах і знаходить своє нормативне оформлення через податкове право;

2) регулювання грошової маси й обсягів кредитів через вплив на ставку позикового відсотка;

3) зовнішньоекономічна політика, що пов'язана з регулюванням операцій з іноземними валютами та експортно-імпортних операцій;

4) гарантії держави щодо позик приватного сектора;

5) вихід держави на ринок позикових капіталів, що створює пряму конкуренцію між державою та підприємствами-емітентами.

Формами державного регулювання фінансового ринку є:

• прийняття актів законодавства з питань діяльності його учасників;

• регулювання випуску  та обігу фінансових активів, прав і  обов'язків учасників ринку;

• реєстрація емісій фінансових активів та інформації про їх випуск, контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску та продажу фінансових активів;

• видача спеціальних  дозволів (ліцензій) на здійснення професійної  діяльності на ринку та забезпечення контролю за такою діяльністю;

• створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами фінансових активів і особами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку;

• контроль за достовірністю інформації, що надається контролюючим органам емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку;

• контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку тощо.

Важливим елементом  державного регулювання фінансового  ринку є правове регулювання, яке за своїм характером є загальнообов'язковим, субординаційним і ґрунтується на можливості застосування примусу.

Державно-правове регулювання – це регулювання відносин на всіх сегментах фінансового ринку, яке здійснюється уповноваженими державними органами країни шляхом створення нормативно-правових актів, їх використання, встановлення контролю за дотриманням цих актів всіма суб'єктами ринку. Законодавство та правила, що встановлюються державними органами, мають забезпечити виконання професійними учасниками ринку насамперед таких вимог: