Кредитний ризик комерційного банку та способи його мінімізації (на матеріалах Ємільчинського територіального відокремленого безбалансо

Що стосується кредитного моніторингу, то завжди потрібно зважати на те, що процес кредитування включає контроль з боку банку за виконанням умов кредитної угоди. Особлива увага  приділяється своєчасності сплати позичальником  відсотків за користування позичкою. Оскільки по кожній позичці існує  ризик неповернення боргу внаслідок  непередбачених обставин, банк прагне надавати кредити найбільш надійним клієнтам. Однак він не повинен  упускати можливості розвивати свої позичкові операції і за рахунок  надання позик, що пов’язані з  підвищеним ризиком, оскільки вони приносять  більш високий доход. Враховуючи залежність між рівнем ризику та доходністю позичкової операції, банк повинен  будувати свою кредитну політику так, щоб забезпечити баланс між ризикованістю  та обережністю. Надмірна обережність  позбавляє банк багатьох прибуткових  можливостей, а надмірна ризикованість  створює загрозу втрати не тільки доходу від процентів, а й запозичених коштів [13, c.235].

Банківська практика свідчить про  те, що труднощі з поверненням позик  частіше всього виникають під  впливом процесів, що розвиваються протягом певного періоду. Тому досвідчений  кредитний інспектор банку може ще на ранній стадії помітити ознаки труднощів, що виникають у позичальника, і  вжити заходи по своєчасному захисту  банківських інтересів. Працівник  банку повинен вдатися до таких  заходів до того, як ситуація вийде  з-під контролю і втрати стануть  неминучими. Неприйняття своєчасних заходів по виявленню фінансових ускладнень у позичальника та захисту  інтересів банку призводить не тільки до несплати процентів і позики. Втрати для банку в цьому випадку  значно більші.

По-перше, підривається репутація  банку, тому що велика кількість прострочених позик призведе до падіння довіри вкладників та інвесторів, виникне  загроза неплатоспроможності банку.

По-друге, втрати від позичкових операцій підвищують загрозу звільнення з  банку кваліфікованих працівників  з причини зниження можливостей  їх матеріального стимулювання.

По-третє, банк вимушений проводити  додаткові видатки, що пов’язані  зі стягненням проблемних позик.

По-четверте, певна частина позичкового  капіталу перетворюється в непродуктивні  активи.

Названі втрати за своїми розмірами  можуть набагато перевищити прямі збитки від неповернення боргу.

Труднощі з погашенням позик  можуть виникати з різних причин, найбільш розповсюдженими з яких є: помилки  самого банку при розгляді кредитної  заявки, при розробці умов кредитної  угоди, при подальшому контролю; неефективна  робота клієнта, що отримав позику; фактори, непідконтрольні банку [35, c.117].

Серед причин неповернення позичок, що залежать від самого банку, слід відмітити: ліберальне ставлення до позичальника при розгляді заявки на кредит: неякісна оцінка кредитоспроможності позичальника; погане структурування позички;  помилки  в оцінці забезпеченості позички; не повне відображення в кредитній  угоді умов, що забезпечують інтерес  банку, відсутність контролю за позичальником  в період повернення позички (обстежень, перевірок забезпечення та інше).

Основні причини створення проблемних позичок, що залежать від позичальника, пов’язані з незадовільним керівництвом підприємством; погіршенням якості продукції і роботи; помилками  в оцінці ринків збуту та інше.

До факторів, що не знаходяться  під контролем банку та позичальника, належать: погіршення економічної кон’юнктури, зміна політичної обстановки і законодавства  та інше.

Проблемні кредити в своїй більшості  не виникають раптово. Існує багато сигналів, що свідчать про те, що фінансовий стан позичальника погіршується, що наданий  йому кредит може бути не повернутий в  строк, або зовсім не повернутий. Ці сигнали працівник банку повинен  вміти розпізнавати. Для цього  використовується: аналіз бухгалтерської та фінансової звітності; особисті контакти з позичальником; повідомлення від  третіх осіб та від інших відділів банку.

Сучасна банківська практика сформувала різні системи запобіжних заходів  щодо зменшення впливу кредитного ризику. Однією із таких запобіжних систем є страхування, прояв якого відбувається через самострахування (формування та використання резерву на можливі  втрати за кредитними операціями) та методом  прямого страхування, що відбувається за участю страхових компаній [35, c.120].

Метод самострахування полягає  в накопиченні певної кількості  фінансових ресурсів, які при необхідності використовуються на покриття можливих втрат при настанні несприятливих  обставин.  Правлінням НБУ було прийнято Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями. Згідно з цим Положенням комерційний банк зобов’язаний створювати резерв під кредитні ризики, необхідність створення цього резерву зумовлена кредитними ризиками, що притаманні банківській діяльності. Банки зобов’язані створювати та формувати резерви для можливих втрат на повний розмір чистого кредитного ризику, за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземній валютах. Резерв формується в тій валюті, в якій   враховується заборгованість. Комерційні банки  створюють резерв на всю суму нарахованих за кредитними операціями доходів, що прострочені на строк понад 30 днів. Резерв формується  за рахунок відрахувань, які відносяться на витрати банку в межах отриманого доходу банку. Перевага даного методу в тому, що самострахування дає змогу оперативно вирішити питання відшкодування збитків, що виникли при невиконанні позичальниками своїх кредитних зобов’язань, це дає змогу комерційному банку не втратити свої фінансові ресурси.

Наступний метод полягає у залученні  до системи запобіжних заходів страховиків. Страхування кредитних ризиків -  порівняно мало досліджена тема. Тут  в основному висвітлені загальні положення, страхування кредитних  ризиків знайшло своє відображення у наукових працях Осадця С.С.,  Базилевича В.Д., Клапкова М. Багато публікацій з’явилося  з ініціативи практиків-страховиків, які роблять перші кроки в  реалізації такої послуги як страхування  кредитних ризиків.

Об’єктом  при кредитному страхуванні  виступає відповідальність позичальника, який з певних причин не виконав  свої договірні зобов’язання. На сьогодні кредитне страхування представлене двома основними видами: страхування  кредитів (страхувальником у цьому  разі виступає банк, банк перекладає ризик  на страховика і є одночасно страхувальником  та застрахованим) та страхування відповідальності позичальника за непогашення кредиту (страхувальником тут є боржник, який страхує кредит на користь свого  кредитора). Кредитне страхування на вітчизняному ринку страхових послуг з’явилось порівняно недавно,  на початку 90-х років.

Розглянемо відносини при страхуванні  кредитів: банк  після укладання  кредитного договору може самостійно застрахувати надану позику, підписавши зі страховою компанією угоду  про добровільне страхування  кредитного ризику. В цьому випадку  сума страхових внесків враховується при встановленні ставки відсотка за кредит. Ініціаторами таких страхових  операцій повинні бути банки, що потребують страхового захисту. За характером ця операція аналогічна страхуванню від  нещасного випадку, яким, власне, і  є неповернення кредиту. У вітчизняній  практиці даний варіант страхування  поки не одержав необхідного розвитку.

Головна причина того, що комерційні банки  побоюються використовувати  страхування кредитів як  форму  захисту від ризиків банківської  діяльності, криється в тому, що без  страхового аудиту, широкого висвітлення  в економічній пресі балансів, фінансових звітів страхових компаній  виникає сумнів щодо платоспроможності.  Прийнята нова редакція Закону України  “Про страхування” підвищує вимоги до страховиків щодо їх платоспроможності, це сприятиме зростанню довіри до страхових організацій. З іншого боку, через надмірно високі страхові тарифи підвищуються страхові премії, а отже, й витрати виробництва, що, врешті, обертається підвищенням  ціни на кредитні ресурси. Не сприяє поширенню  цього варіанта страхування й  ускладнена процедура оформлення страхового договору. Вона потребує від банків дуже відповідальної аналітичної роботи, коли доводиться узгоджувати страхові тарифи, характер відповідальності, надавати страховику документи, необхідні йому для відкриття регресного позову до боржника, тощо.

Другий вид кредитного страхування  – страхування відповідальності за  непогашення кредиту, розглядається  як різновид гарантійного листа страхової  компанії банку за фінансовими зобов’язаннями до його клієнтів-позичальників. Для  цього банку необхідно через  позичальника одержати від страхової  компанії і розглянути такі документи:

• свідоцтво про державну реєстрацію;
• статут  і установчі документи;
• ліцензію на проведення страхової діяльності з переліком видів страхування, у тому числі й страхування відповідальності;
• правила (умови) страхування, затверджені у передбаченому статутом порядку;
• страховий поліс (свідоцтво або сертифікат) за типовою формою.

На платоспроможність страхової  компанії в цілому вказує наявність  перевищення фактичного розміру  її вільних активів над пасивами. Проте не завадить конкретно проаналізувати можливості  страхової компанії, спираючись на оцінку факторів, які  забезпечують фінансову стійкість  страховика:

• власні капітали і резерви, вільні від зобов’язань;
• методологію розрахунку страхових тарифів;
• збалансованість страхового портфеля;
• величину страхових резервів (чи вони адекватні обсягам зобов’язань);
• розміщення страхових резервів (із дотриманням принципів їх диверсифікації, повернення, ліквідності та прибутковості);
• можливості перестрахування.

За результатами аналізу всіх поданих  матеріалів з урахуванням внесених банком поправок укладається договір  страхування, який подається в банк разом зі страховим полісом [40].

У випадку підготовки рішення про  страхування відповідальності за непогашення  кредиту і відсотків за ним  банк повинен уважно розглянути проект договору добровільного страхування  з огляду на виконання таких вимог:

• термін дії договору страхування (угоди) повинен  перевищувати кінцевий строк погашення кредиту і відсотків по них на період, протягом якого страховик зобов’язаний виплатити страхове відшкодування, охоплюючи термін подачі і розгляду заяви;
• договір страхування повинен набути чинності не пізніше дати видачі кредиту;
• строк подання страховій компанії заяви про настання страхового випадку повинен бути мінімальним, крім заяви страхувальника, відповідну заяву може подати банк-кредитор;
• дата настання страхового випадку відповідальності страхової компанії за виплату відшкодування має відповідати даті погашення кредиту і виплати відсотків. Період, протягом якого проводиться відшкодування, повинен бути мінімальним;
• договір страхування набуває чинності лише після сплати страхувальником усієї суми страхового платежу (премії).

Недоліком даної форми страхування  є те, що страховик не вступає  у безпосередні правові відносини  з банком-кредитором, а пов’язаний з ним опосередковано. Практика показує, що позичальник дуже часто не виконує  умов договору або свідомо порушує  строки їх виконання, що дає можливість відмовити страховику у виплаті  страхового відшкодування банку. Ситуація ускладнюється тим, що на українському страховому ринку не вироблено загальних  умов кредитного страхування, які б  охоплювали найсуттєвіші норми кожного  виду страхування.

Страхування - це ефективна система  щодо зменшення впливу кредитних  ризиків, що передбачає такі варіанти: самострахування, яке активно впроваджувалось  в банківську практику і знайшло  втілення  через формування та використання резервів по кредитних операціях  та страхування, за яким страхувальник  шляхом сплати премії забезпечує собі або третій особі,  в разі настання події, обумовленої договором, суму виплати страховиком, який утримує  певний обсяг відповідальності. Причому, останнє не одержало необхідного  розвитку в силу недосконалості страхового ринку, слабкої практики з даних видів страхування та неповної законодавчої бази стосовно кредитного страхування.   Але в  подальшому страхування кредитних ризиків, очевидно, розвиватиметься не лише шляхом удосконалення діючих умов страхування, але й розширення видів страхування кредитних ризиків, особливо з огляду на розширенням факторингових операцій, операцій лізингу, форфейтингу. Поєднання самострахування та  страхування відзначається більшою стабільністю та захищеністю інтересів кредиторів, особливо це стосується спеціалізованих банків, в яких зосереджено значна кількість однотипних ризиків.

1.3 Підходи до мінімізації кредитного  ризику

При здійсненні кредитування банк неодмінно  управляє ризиком. Він може діяти  кількома способами: прийняти кредитний  ризик (це має бути узгоджено із кредитною  політикою банку, із вирішенням проблеми ризик – доходність) або мінімізувати його. При цьому відмова від  ризикового кредиту зводить  ризик  для банку до нуля, але тоді останній втрачає доходи по цій операції, що також не дуже вигідно при регулярному  застосуванні Для мінімізації кредитного ризику банк може здійснювати багато різних заходів (що спричинюють різні  зміни) поєднувати їх, забезпечуючи найоптимальніший вплив на ризик 

Тому доцільним буде більш детальний  розгляд всіх способів мінімізації  кредитного ризику (рис.1.2.).

Внутрішні способи  мінімізації кредитного ризику досить різноманітні і стосуються в-основному внутрішньобанківського кредитного менеджменту. Основними серед них є: оцінка кредитоспроможності позичальника, лімітування, нормування, диверсифікація, створення резервів.