Становлення та розвиток фінансової науки

На кожну  людину, як і на кожне діяння, слід дивитися на відстані. Одних можна  зрозуміти, розглядаючи їх зблизька, інших — здалека.

Ф. Ларошфуко

ЛЕКЦІЯ 3. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФІНАНСОВОЇ НАУКИ

1. Зародження фінансової науки: від античних часів до XVII ст. (Аристотель, Д. Карафа, Ж. Боден)
2. Досягнення наукових шкіл XVII—XVIII ст. у розвитку науки про фінанси (німецькі фінансисти-камералісти, французькі фізіократи)
3. XIX ст. — період остаточного виділення фінансової науки з політекономії
4. XX ст. (від кейнсіанства — до соціального ринкового господарства)
5. Радянська фінансова школа

 

1. Зародження фінансової науки: від античних часів до XVII ст.

(Аристотель, Д.  Карафа, Ж. Боден)

Історія дає можливість прослідкувати, як на базі фінансової практики і теоретичних досліджень відбувалось становлення фінансової науки.

Визначення предмета фінансової науки як учення про доходи і видатки держави, подальша теоретична розробка його суті спричинили до виділення фінансової науки в самостійну галузь.

Фінансова наука, як і  всі інші, народилася із практики, а відтак фінансова практика на тисячоліття старша за науку.

Ця наука виникла  значно пізніше від інших соціально-політичних наук, її народження відносять до XV—XVI ст.

При значній фінансовій діяльності держави фінансової науки у античному світі не було, хоч історія закарбувала на своїх скрижалях рекомендації мислителів Аристотеля, Ксенофонта щодо поповнення державної казни.

Панування натурального господарства і обумовлений цим  слабкий розвиток фінансового господарства не сприяли розвитку фінансової науки і в середні віки.

Фінансова наука виникає одночасно із політичною економією в XV ст. в період економічного і культурного піднесення на півночі Італії. Меркантилізм виник внаслідок перших успіхів торгового капіталу, а його представник Діомеде Карафа (кінець XV ст.), що керував фінансовим господарством неаполітанського королівства, першим почав вводити наукові основи управління фінансами (витоки фінансового менеджменту).

Він сформулював положення  про те, що основою бюджету мають бути домени (державна власність на землю для обробітку, ліси, капітали, що належать державі) та регалії (монопольні промисли) і що держава не повинна виснажувати народ великими поборами. Він також вперше ввів розподіл видатків: на оборону, на утримання правителя, для задоволення надзвичайних потреб.

Видатним  економістом XVI ст. вважається французький вчений Ж. Боден, який у своєму знаменитому творі «Фінанси — нерви держави» навів сім джерел доходу держави — домени, воєнна здобич, подарунки дружніх держав, збори із союзників, доходи від торгівлі, мита з вивозу і ввозу, податі з покорених народів.

Податки з населення  в його класифікації відсутні, бо вважав їх засобом небезпечним і таким, що погіршує відносини короля з підданими.

Він також запровадив класифікацію державних витрат. Таким чином, меркантилісти в особі Ж. Бодена зробили першу спробу визначити фінансове господарство як таке, що складається з державних доходів і видатків.

У XVII ст. гостра потреба  в збільшенні державних доходів у європейських країнах активізувала фінансову думку в напрямі обґрунтування податків.

Англієць Т. Гоббс у 1642 p., визнаючи право королів на обкладання підданих податками, наголошує на необхідності помірності їх, на перевагах непрямих податків, що й стало панівною доктриною в Англії, яку під впливом ідей Д. Локка замінила в кінці століття доктрина прямих податків.

Значний вклад у розвиток фінансової науки в XVII— XVIII ст. внесли німецькі фінансисти — камералісти — одна з гілок меркантилізму. Вони зробили першу спробу систематичного викладення основ фінансового управління і тим самим заклали фундамент фінансової науки.

Л. фон Секендорф (1626—1692 pp.) вперше обґрунтував ідею про зв'язок народного господарства, добробуту і податкової сили населення.

Ф. Юсті та І. Зонненфельс систематизували всі панівні фінансові теорії і побудували загальну систему фінансової науки. Ф. Юсті як автор «Системи фінансового господарства» закономірно вважається батьком фінансової науки.

 

 

2. Досягнення  наукових шкіл XVII—XVIII ст. у розвитку науки про фінанси (німецькі фінансисти-камералісти, французькі фізіократи)

До кінця XVIII ст. стала  помітною розробка фінансових питань не тільки на практиці, але і в теорії. Це стало можливим завдяки:

• впливу нових теорій філософії, права, держави;
• нової науки про народне господарство (А. Сміт);
• докорінним змінам у політичному, соціальному,економічному житті (вплив Великої французької революції і прогресу техніки).

У другій половині XVIII ст. пріоритет у розвитку фінансової науки переходить до французьких учених-фізіократів — Ф. Кене, А. Тюрго, О.Мірабо.

їхня заслуга полягає  в тому, що вони вперше підняли проблеми:

• справедливості оподаткування;
• перекладання податків;
• джерел доходів;
• участі кожного громадянина у використанні державних фінансів;
• взаємозв'язку і взаємозалежності фінансів і народного господарства.

Вони вбачали шляхи  розвитку науки у необхідності зв'язувати  питання фінансового господарства із теоріями політичної економії.

Глава школи фізіократів Ф. Кене розробив економічну таблицю, в якій відобразив як єдине ціле весь суспільний процес відтворення, обігу, розподілу і споживання продуктів (схема простого відтворення). У поясненні до таблиці серед причин, які скорочують виробництво, Ф. Кене назвав причини, що викликані податками:

1. «погана форма оподаткування, якщо остання стосується фермера», а не власника землі;
2. надлишковий тягар податків через великі витрати по їх збору;
3. непомірні судові витрати.

Фізіократи протестували проти довільності податків, проти  їх численності, вважаючи їх гальмом  економічного розвитку.

У XVIII ст. фінансові теорії знаходять повніший розвиток завдяки успіхам політекономії, піднесеної до рангу науки Адамом Смітом у його працях «Дослідження щодо природи і причин багатства народів» («Багатство народів») (1776 p.).

Він не виділяв фінансову науку, але розвинув економічну основу фінансового господарства.

У п'ятій книзі, що цілком присвячена фінансовому господарству, ученню про фінанси, І глава присвячена державним витратам, II глава —  державним доходам, III — державним  боргам.

Державні витрати А. Сміт ділить на дві групи:

— витрати загального значення (оборона і утримання королівської влади) — за рахунок доходів суспільства;

— витрати, в яких зацікавлені лише окремі члени суспільства (відправлення судочинства, витрати на народну освіту тощо), а отже, витрати на утримання цих органів, — за рахунок мита.

Звідси виникла ідея щодо розподілу фінансового господарства на:

• державне;

місцеве.

Доходи А. Сміт ділить на:

• неподаткові доходи (від капіталів, підприємств держави);
• податки.

При цьому А. Сміт заперечував  проти підприємницької діяльності держави як нераціональної.

Завдяки Сміту наука про фінанси набула самостійного значення, а практика стала лише засобом для обґрунтування і перевірки законодавчих принципів.

А. Сміту належить пріоритет у розробці загальних принципів оподаткування, які стали основою сучасної податкової системи у світі.

Найбільш даровитий  його учень Девід Рікардо (найкрупніший капіталіст Англії свого часу) у своїй праці «Основи політичної економії і податкового обкладання» створив нову теорію податків. Згідно з цією теорією всі податки платяться, врешті-решт, із прибутку капіталіста і лише деякі — із поземельної ренти; будь-який податок, що падає на народну масу, буде перекладено на підприємців і тому головним джерелом державних доходів є прибуток капіталіста.

Ця теорія не тільки набула значного поширення у фінансовій науці, але й досі застосовується у чинних законодавчих актах країн.

 

3. XIX ст. — період  остаточного виділення фінансової  науки з політекономії

 

Вчений А. Вагнер (представник німецької школи, 1870 pp.) доповнив теорію Сміта щодо оподаткування теорією колективних потреб і ввів фінансові принципи — достатності і еластичності обкладання податками. Його система оподаткування враховувала баланс інтересів платників і держави (з пріоритетом останньої).

Взагалі, він виступав за розширення державної діяльності (адміністративної, інвестиційної, соціально-культурної). Він сформулював принципи оподаткування, які доповнили Смітові принципи:

• достатність і рухливість ;
• вибір належного джерела і об'єкта;
• загальність і рівність;

визначеність, зручність, дешевизна.

З другої чверті XIX ст. фінансова  наука остаточно виділилась із політекономії. «Сучасна теорія фінансів є значно більше результатом роботи одного XIX ст., ніж усіх попередніх».

Перехід від абсолютизму  до конституційного управління, що вимагало розгляду і затвердження бюджету народними представниками, обумовив розробку бюджетного права.

Бюджет, фінансове  управління, контроль — елементи, яких не було в ученні Сміта і фізіократів, перетворились на важливі частини фінансової теорії.

Якщо XVIII ст. пройшло для фінансової науки під прапором французів  і англійців, то в XIX ст. у фінансовій науці домінували німецькі вчені.

Фінансова наука отримала соціальні пріоритети замість індивідуалістичних і фіскальних.

В університетах світу  з'являються кафедри фінансової науки, видаються визначні наукові  праці. До таких робіт може бути віднесений підручник німецького вченого К. Pay (1806—1873 pp.) «Основи фінансової науки» (1832р.), який півстоліття був основним не тільки в Німеччині, але і в інших країнах. І структурно він був дуже схожим на ті підручники., за якими вчаться нині майбутні фінансисти.

З середини і майже  до кінця XIX ст. фінансова наука перебувала під певним впливом марксистського вчення. Великих спеціальних робіт у К. Маркса і Ф. Енгельса з фінансових питань практично немає. Проте у «Критиці політичної економії», «Капіталі», статтях, присвячених характеристиці бюджетів (англійських, німецьких, французьких), розкривається класовий характер державних бюджетів епохи домонополістичного капіталізму, непродуктивний антинародний характер витрат держави, зв'язок із податками.

К. Маркс при дослідженні методів первісного накопичення капіталу у першу чергу відніс до них такі фінансові методи:

• державні витрати;
• державні кредити;
• податкову систему.

Саме ці методи забезпечили швидкий ріст капіталу, створивши тим самим матеріальні передумови для бурхливого розвитку капіталістичного виробництва.

Проте, як політичне вчення, марксизм наголошував на тому, що податки є додатковим тягарем, знаряддям додаткової експлуатації трудящих.

Видатними вченими, що внесли суттєвий оригінальний вклад у розвиток економічної і фінансової думки кінця XIX ст., були українські вчені Тимофій Степанов, Микола Бунге, Іван Вернадський.

М. Бунге (1823—1895 pp.) — ректор Київського університету, згодом міністр фінансів, відстоював ідею, що економічний розвиток потребує приватної ініціативи, вільної конкуренції, обмеження втручання держави в економічне життя. Він стверджував також, що промисловий розвиток передбачає концентрацію та акціонування підприємств, розвиток кредитних установ.

М. Бунге обгрунтував, що державні підприємства не мають  стимулів до розвитку і що протекціонізм взагалі є явищем шкідливим для економіки, оскільки затримує загальне здешевлення продукції, а відтак зростання добробуту громадян; гальмує зростання прибутків і зарплати; затримує розвиток технічної основи держави, бо штучно стримує конкуренцію.

 

 

4. XX ст. (від кейнсіанства — до соціального ринкового господарства)

 

Наприкінці XIX — початку XX ст. значний вплив на фінансову науку справили маржиналісти з їхньою теорією граничної корисності державних послуг і граничної корисності податків.

Державні витрати і  податки розглядалися в теорії граничної корисності як індивідуальні угоди між державою і приватними особами. До початку першої світової війни економічна наука дотримувалась принципу невтручання держави в економіку країни.

Регулювання виробництва  і розподілу почало здійснюватися вже в роки першої світової війни. Цей процес посилився в роки економічної кризи (1929—1933 pp.)

Економічна  теорія англійського економіста Дж. Кейн-са мала надзвичайно великий вплив  на розвиток фінансової теорії.

У Кейнсовій «Загальній теорії зайнятості, процента і грошей»  обґрунтовувалась необхідність втручання держави в економіку і основними інструментами управління повинні стати фінансові механізми. Зростання державних витрат за рахунок податків і позик, гнучкіший їх перерозподіл повинні оживити підприємницьку діяльність, забезпечити збільшення національного доходу, а також ліквідувати безробіття.