Сутність та класифікація внутрішніх джерел фінансування підприємства

ВСТУП

Для успішного функціонування на споживчому ринку підприємству необхідна  дієва ефективна комплексна система  управління його діяльністю. У цьому  контексті значним і суттєвим для підприємств є ефективний вибір джерел фінансування, які є  невід’ємною складовою діяльності підприємства.

В умовах нестабільної ситуації в економіці державі, підвищеної конкуренції серед підприємств  тощо, підприємства змушені шукати найбільш вигідні або нові джерела  фінансування на ринку капіталів  для здійснення своєї діяльності. У цьому і полягає актуальність обраної теми.

Теоретичні засади джерел фінансування були відображені в  роботах таких відомих науковців, як Е. Нікбахт, І.О. Бланк, О.М. Бандурка, І.В. Зятківський, О.О. Терещенко, О.С. Філімоненков та інші.

Вивчення опублікованих праць і практики господарської діяльності свідчать про недостатнє висвітлення принципово важливих питань, пов’язаних з формуванням ефективної політики джерел фінансування з урахуванням специфіки підприємств. Дотепер залишаються недостатньо розробленими критерії та система показників оцінки ефективності фінансування підприємств, а також питання з визначенням оптимальної структури джерел фінансування.

Метою написання є  визначення основних джерел фінансування діяльності підприємства та обґрунтування  їх значення у покращенні структури капіталу.

Невід’ємною частиною організації  фінансової діяльності підприємства є  мобілізація капіталу для фінансування його операційної, фінансової та інвестиційної  діяльності. Під фінансуванням підприємства розуміють сукупність форм і методів, принципів та умов фінансового забезпечення простого і розширеного відтворення. За ринкових відносин важливе значення набуває вибір оптимальної структури форм фінансування підприємства.

Основні форми фінансування підприємства класифікують за наступними критеріями:

1. Залежно від цілей  фінансування виділяють:

- фінансування при  заснуванні підприємства;

- фінансування при  розширенні діяльності;

- рефінансування;

- санаційне фінансування.

2. За джерелами надходження  капіталу розрізняють:

- зовнішнє фінансування;

- внутрішнє фінансування.

3. За правовим статусом  інвесторів:

- власний капітал;

- позиковий капітал.

Також джерела фінансування залежать від типу підприємства і  форми власності, на базі якого воно функціонує.

До внутрішніх джерел фінансування підприємства належить власний капітал, який включає: внески власників підприємства, реінвестування прибутку, реструктуризація активів

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Сутність та класифікація внутрішніх джерел фінансування підприємства

 

 

У науково-практичній літературі можна зустріти дві основних концепції трактування сутності та класифікації внутрішніх джерел фінансування. Перший підхід зорієнтований на фінансові результати, другий — на рух грошових потоків. Це зумовлено тим, що не завжди доходи та витрати підприємства, відображені у звіті про фінансові результати, збігаються з грошовими надходженнями (видатками) в рамках операційної та інвестиційної діяльності відповідного періоду. Наприклад, величина виручки від реалізації продукції, відображена у звітності, може не збігатися з грошовими надходженнями від реалізації в тому ж періоді. З іншого боку, не всі витрати, які враховуються при визначенні фінансових результатів певного періоду, повязані з грошовими видатками.

До внутрішніх джерел фінансування підприємств здебільшого відносять такі:

-чистий прибуток;

-амортизаційні відрахування;

-забезпечення наступних витрат і платежів.

Дискусійним є питання  віднесення до внутрішніх джерел фінансування грошових надходжень від інвестиційної  діяльності, зокрема, процентів, дивідендів, виручки від реалізації необоротних активів, фінансових інвестицій тощо. Прихильники віднесення зазначених надходжень до зовнішніх фінансових джерел обґрунтовують свою позицію тим, що дезінвестиції та фінансові доходи не є результатом операційної діяльності, а отже, не можуть розглядатися як внутрішнє фінансування

 

 

 

Рис.1.1. Внутрішні джерела фінансування підприємств

 

На нашу думку, віднесення згаданих надходжень до внутрішніх є  виправданим, оскільки за їх рахунок  можна покрити потребу підприємства в капіталі, не вдаючись до зовнішніх фінансових джерел, які мобілізуються на ринку капіталів. Принциповим є те, що при внутрішньому фінансуванні капітал, який був вкладений в необоротні та оборотні активи (за винятком грошових еквівалентів), вивільняється і трансформується в ліквідні засоби, у вигляді частини виручки від реалізації та інших доходів, які залишаються на підприємстві після сплати всіх податків. Інакше кажучи, це та частина фінансових ресурсів підприємства, джерелом формування якої є операційна та інвестиційна діяльність і яка не повязана із залученням ресурсів на ринку капіталів.

На рис.1.1. наведена класифікація внутрішніх джерел фінансування підприємств, яка найчастіше зустрічається в німецько- та англомовній економічній літературі.

Як видно з рисунка, окрім вищезгаданих форм фінансування, внутрішню природу мають також фінансові ресурси, які формуються завдяки впровадженню раціоналізаторських заходів. Метою цих заходів є зменшення грошових видатків підприємства в результаті поліпшення організації оборотних активів, зокрема шляхом скорочення операційного циклу та економії на витратах.

Для підприємств, які  не мають можливості залучити кошти  із зовнішніх фінансових джерел (через  низьку кредитоспроможність чи інвестиційну привабливість, недостатнє кредитне забезпечення), внутрішнє фінансування є єдиним способом забезпечення фінансовими ресурсами. Однак суттєвою проблемою, яка при цьому виникає, є проблема контролю власниками за ефективним використанням фінансових ресурсів.

Власний капітал характеризується такими основними позитивними особливостями: простотою залучення, високою здатністю генерувати прибуток в усіх сферах діяльності, забезпечувати фінансову стійкість розвитку підприємства, його платоспроможності в довгостроковому періоді. Разом з тим, йому притаманні такі недоліки: обмеження обсягу залучення, висока вартість у порівнянні з альтернативними позичковими джерелами формування капіталу.

В складі внутрішніх джерел формування власних фінансових ресурсів основне місце належить прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства. Він  формує  переважну частину власних фінансових ресурсів, забезпечує приріст власного капіталу, у відповідності  із зростанням ринкової вартості підприємства, а також амортизаційні відрахування, особливо на підприємствах, що мають значний обсяг основних засобів і нематеріальних активів. Однак, суму власного капіталу підприємства вони не збільшують, а лише є засобом його реінвестування.

Таким чином, підприємство, яке використовує в основному  власний капітал має найвищу фінансову стійкість (його коефіцієнт автономії дорівнює одиниці), але обмежує темпи свого розвитку (оскільки не може забезпечити формування необхідного додаткового обсягу активів в періоди сприятливої кон’юнктури ринку) і не використовує фінансової можливості приросту прибутку на вкладений капітал.

До зовнішніх джерел фінансування відноситься залучений  та позиковий капітал, до яких належать: кредиторська заборгованість, короткострокові  та довгострокові кредити банків, небанківські залучені кошти (державний кредит, кредити міжнародних фінансово – кредитних інститутів, лізинг, комерційний кредит).

Використання позикового капіталу дозволяє істотно розширити  обсяг господарської діяльності підприємства, забезпечити більш  ефективне використання власного капіталу, прискорити формування різноманітних цільових фінансових коштів, а в кінцевому  результаті - підвищити ринкову вартість підприємства. Залучений капітал, що використовується підприємством, характеризує у сукупності обсяг його фінансових зобов'язань (загальну суму боргу). Хоч основу будь-якого бізнесу складає власний капітал, на підприємствах ряду галузей економіки обсяг залучених коштів значно перевищує обсяг власного капіталу.

Для одних підприємств  найбільш вигідною є можливість використовувати  внутрішні джерела фінансування, а для інших – зовнішні. Але кожне підприємство має змогу обрати свою схему та джерела фіксування, які вигідні йому та які залежать від форми організації бізнесу підприємств.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Якість джерела  фінансування суб’єктів підприємництва в України

 

 

2.1 Самофінансування підприємств та його роль у формуванні фінансових ресурсів.

 

 

 

Основним внутрішнім джерелом фінансування є самофінансування, пов’язане з реінвестуванням (тезаврацією) прибутку у відкритій чи прихованій формі. Підкреслимо, що амортизаційні відрахування не належать до самофінансування (як це досить часто можна зустріти у вітчизняній економічній літературі). Ефект самофінансування проявляється з моменту одержання чистого прибутку до моменту його визначення, розподілу та виплати дивідендів, оскільки отриманий протягом року прибуток вкладається в операційну та інвестиційну діяльність. Рішення власників підприємства про обсяги самофінансування є одночасно і рішенням про розмір дивідендів, які підлягають виплаті.

У світовій економічній літературі, залежно від способу відображення прибутку в звітності, зокрема в балансі, виокремлюють:

а) приховане самофінансування;

б) відкрите самофінансування (тезаврація прибутку).

    Приховане самофінансування

Ця форма фінансування підприємства повязана з використанням прихованого прибутку. Приховування прибутку здійснюється (у розумінні західних фахівців) у результаті формування прихованих резервів. Оскільки приховані резерви проявляються лише при їх ліквідації, приховане самофінансування здійснюється за рахунок прибутку до оподаткування. Отже, відбувається відстрочка сплати податків і виплати дивідендів.

Приховані резерви —  це частина власного капіталу підприємства, яка жодним чином не відображена  в його балансі, отже, обсяг власного капіталу в результаті формування прихованих резервів буде меншим, ніж це є насправді.

Є два способи формування прихованих резервів у балансі:

1) недооцінка активів  (передчасне списання окремих  активів, застосування прискореної  амортизації, незастосування індексації, використання методу ЛІФО(при оцінці запасів тощо);

2) переоцінка зобов’язань  (наприклад, за статтями «Забезпечення  наступних витрат і платежів»,  «Поточні зобов’язання із внутрішніх  розрахунків» тощо).

Підприємства можуть формувати зазначені резерви як вимушено, так і за власними розрахунками. У першому випадку приховані резерви утворюються, якщо законодавство не дозволяє здійснювати індексацію або якщо вона повязана з невиправдано високим оподаткуванням.

Величина прихованих резервів в активній стороні балансу дорівнює різниці між балансовою вартістю окремих майнових об’єктів підприємства та їх реальною (вищою) вартістю. Досить часто величину прихованих резервів акціонерних товариств, акції яких котируються на біржі, розраховують як різницю між ринковим курсом акцій та їх балансовим курсом.

Мобілізація прихованих резервів здійснюється:

-шляхом реалізації окремих об’єктів основних та оборотних засобів;

-у результаті індексації балансової вартості майнових об’єктів, які неможливо реалізувати без порушення нормального виробничого циклу (даний метод реструктуризації активів не пов’язаний з реальним поліпшенням платоспроможності, однак безпосередньо впливає на підвищення кредитоспроможності підприємства).

Формування прихованих резервів може здійснюватися в рамках реалізації певного типу дивідендної політики з метою відстрочення податкових платежів чи з інших фінансово-політичних мотивів підприємства. Грамотно використовуючи облікову політику, за допомогою інструментарію прихованого самофінансування можна забезпечити стратегію стабільних дивідендів. Наявність у підприємства прихованих резервів з погляду кредиторів є позитивним чинником, зокрема в тих випадках, коли як кредитне забезпечення приймається майно, реальна вартість якого є вищою, ніж це відображено у звітності.

До суттєвого недоліку прихованого самофінансування слід віднести порушення принципу достовірності  при складанні звітності та підвищення рівня асиметрії в інформаційному забезпеченні її зовнішніх користувачів.

 Тезаврація прибутку

Тезаврація прибутку — це спрямування його на формування власного капіталу підприємства з метою фінансування інвестиційної та операційної діяльності.

Величина тезаврації відповідає обсягу чистого прибутку, який залишився в розпорядженні  підприємства після сплати всіх податків та нарахування дивідендів. Збільшення власного капіталу в результаті тезаврації прибутку підприємства позначається також як відкрите самофінансування. Інформація про це наводиться в офіційній звітності.

Для визначення рівня  самофінансування розраховують коефіцієнт самофінансування

Тезаврований прибуток відображається в балансі за такими позиціями:

-у пасиві за статтями: нерозподілений прибуток; резервний капітал; статутний капітал. При тезаврації прибутку, як правило, підвищується курс корпоративних прав підприємства;

в активі він може бути спрямований на фінансування будь-яких майнових об’єктів: оборотних і  необоротних; короткострокових і довгострокових.

Необхідно пам’ятати, що нерозподілений прибуток є власністю  засновників (учасників) i тому збільшує суму власного капіталу, а сума збитку відповідно зменшує суму власного капіталу.