Витрати виробництва, їх види

Середні постійні витрати (СПВ) являють  собою постійні витрати, поділені на обсяг випуску продукції (ПВОБ). ;

Оскільки постійні витрати не змінюються, середні постійні витрат ти знижуються зі збільшенням обсягу випуску продукції.

Середні змінні витрати (СЗВ) — це змінні витрати, поділені на обсяг випуску  продукції (ЗВОВ).

Середні загальні витрати (СЗВ) розраховують діленням валових витрат на обсяг випуску продукції (ВВОВ).

У цілому середні витрати — це витрати на виробництво одиниці  продукції. Порівнюючи середні валові витрати з ціною продукції, можна  визначити, чи прибуткове виробництво.

 

1.4. Закон спадної віддачі

Витрати виробництва пов'язані  з дією закону спадної віддачі. Іноді  його називають законом спадного граничного продукту. У чому сутність цього закону?

Процесом-причиною закону є необхідність збільшення витрат для ржання нового продукту. Зростання потреб зумовлює необхідність збільшення виробництва продукту. Однак одного бажання для цього по. Потрібні витрати живої та уречевленої праці. Проте збільшення витрат наштовхується на граничний продукт. Ця суперечність є процесом спадної віддачі. Справа тут в тому, що починаючи з певного моменту, послідовне приєднання кожної наступної одиниці змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного, фіксованого ресурсу |(наприклад, капіталу або землі) дає спадний додатковий, або граничний продукт в розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Іншими словами, якщо кількість робітників, що обслуговує це устаткування, збільшуватиметься, то зростання обсягу виробництва поступово уповільниться пропорційно до кількості нових робітників. Закон спадної віддачі грунтується на припущенні, що усі одиниці змінних ресурсів якісно однорідні. Граничний продукт почиває зменшуватись не тому, що найняті пізніше працівники менш кваліфіковані, а тому, що за незмінної величини наявних капітальних фондів зайнято більше працівників. Витрати розглядаються до певного виду змінних ресурсів при незмінності інших ресурсів.

Отже, вкладання певного ресурсу  має певну обмеженість віддачі  цього рівня науково-технічного прогресу.

Кількісне вираження закону спадної  віддачі можна показати за |допомогою умовної таблиці. В ній зроблено припущення, що кількість праці змінюється, і кількість землі є постійною (табл.).

Таблиця

Зміни додаткової продукції та граничного продукту

Кількість       праці	Обсяг виробленого продукту	Додаткова продукція як результат збільшення кількості праці	Граничний продукт
2	400	400	—
4	600	200	100
6	640	40	20
8	660	20	10
10	670	10	5

З табл.  видно, що зростання кількості  праці кожного разу має однаковий  розмір (на 2 одиниці). Однак воно супроводжується зменшенням граничного продукту.

Для виробника дія закону спадної  віддачі має велике практичне  значення. Він мусить знати приріст  витрат у результаті виробництва  однієї одиниці додаткової продукції. Якщо приріст витрат на одиницю продукції на певній ділянці перевищує приріст на іншій ділянці, витрати слід спрямовувати на ту ділянку, де віддача більша.

Падіння віддачі витрат певного  ресурсу свідчить про необхідність вивчення і врахування виробничих чинників, які можуть припинити спадну віддачу. Одним з них є науково-технічний прогрес.

 

Розділ 2.  СОБІВАРТІСТЬ ОКРЕМИХ  ВИРОБІВ

2.1. Сутність і методи калькулювання

У системі техніко-економічних  розрахунків на підприємстві важливе  місце займає калькулювання – обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими  нормами витрат, другі – за їхнім  фактичним рівнем.

Різновидом планових калькуляцій  є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їхнього проектування. Особливість цих калькуляцій у тім, що обчислення є приблизним за браком детальної нормативної бази.

Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає розв'язування таких методичних завдань: визначення об'єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їхнього обчислення.

Об'єкт калькулювання  – це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. До об'єктів калькулювання на підприємстві належать: основна, допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини та ін.); послуги та роботи (ремонт, транспортування і т. п.). Головний об'єкт калькулювання – готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця – одиниця його кількісного виміру (кількість, маса, площа, об'єм). Наприклад, об'єкт калькулювання – трактори, калькуляційна одиниця – один трактор, відповідно вугілля – одна тонна, електроенергії – одна кіловат-година і т. д.

У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями внутрішньофірмового управління. Найчастіше використовується калькулювання за повними й неповними витратами.

За використання методу калькулювання за повними витратами всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції, включають у калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчизняних виробничих підприємств.

В інших  країнах порівняно широко застосовується метод калькулювання за неповними витратами, тобто в калькуляції включають не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частину непрямих витрат не відносять на собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від виручки за певний період під час визначення прибутку. Класичним методом калькулювання за неповними витратами є так званий метод «direct-cost», коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі – на певний період.

Істотно впливають  на методи калькулювання широта номенклатури продукції підприємства та специфіка  виробництва. Найбільш точним і методично простим є калькулювання в однопродуктному виробництві. Собівартість одиниці продукції тут обчислюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Проте у вітчизняних виробничих галузях економіки переважає багатопродуктне виробництво. За цих умов калькулювання помітно ускладнюється і є менш точним, оскільки виникає проблема правильного розподілу непрямих витрат. [13, – С. 344]

Під час  калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:

• максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби;
• статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств  різних галузей виглядатиме так:

• сировина та матеріали;
• енергія технологічна;
• основна заробітна плата виробників;
• додаткова заробітна плата виробників;
• відрахування на соціальні потреби виробників;
• утримання та експлуатація машин і устаткування;
• загальновиробничі витрати;
• загальногосподарські витрати;
• підготовка та освоєння виробництва;
• позавиробничі витрати (витрати на маркетинг). Сума перших семи статей становить цехову, дев'яти – виробничу і всіх статей – повну собівартість.

В окремих галузях економіки (і  передусім у промисловості) номенклатура калькуляційних статей відхиляється від  наведеної. Так, для машинобудування специфічними є статті «Закуплені вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій», «Спрацьовування інструментів і пристроїв спеціального призначення», «Утрати від браку», у деяких галузях промисловості виокремлюється стаття «Напівфабрикати власного виробництва» (чорна й кольорова металургія) та ін. [13, – С. 344]

2.2. Методика обчислення основних статей калькуляції

У процесі калькулювання прямі  витрати обчислюються безпосередньо  на калькуляційну одиницю згідно з чинними нормами й цінами. На не прямі витрати спочатку складають кошторис ні певний період, після чого витрати розподіляють між різними виробами за відомою методикою.

Стаття «Сировина й матеріали» містить витрати на сировину, основні, допоміжні матеріали, закуплені вироби та напівфабрикати, тобто витрати, які можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції на підставі витратних норм і цін. Крім ціни матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні виплати заготівельним організаціям та ін.). Із вартості сировини і матеріалів віднімають вартість відходів за ціною їхнього можливого використання чи продажу.

Стаття «Енергія технологічна» включає витрати на енергій (паливо, електроенергію, пару, газ та ін.), яка безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння т. п.). Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.

Стаття «Основна заробітна плата виробників» містить ви трати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами ви трат часу на виконання технологічних операцій і тарифними став ками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

Додаткова зарплата (оплата відпусток, часу виконання держав них обов'язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.) обчислюється у відсотках від основної, а відрахування на соціальні потре би – виробників у відсотках від суми основної та додаткової зарплати

Стаття «Утримання та експлуатація машин і устаткування» є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизаційні відрахування стосовно машин та устаткування, котрі належать до основних фондів, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, пальне для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі та ін.). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду продукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування обчислюються методом розподілу. [11, – С. 345]

Найбільш поширеним на наших  підприємствах є розподіл цих  витрат пропорційно основній зарплаті виробничників, тобто [13, – С. 343]

С_м = С_з.о · Р_м / 100,

де  С_м – витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування на одиницю продукції, грн.;

С_з.о – основна заробітна плата виробників на одиницю продукції, грн.;

Р_м – відношення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування до основної зарплати виробників (по цеху, виробництву), %.

Перевага цього методу полягає  в його простоті, але вади його надто  великі. По-перше, за такого розподілу  витрати на кожний виріб обчислюються як середні по цеху незалежно від того, на якому устаткуванні його обробляють; по-друге, зарплата не може бути точною базою розподілу витрат на утримання та експлуатацію устаткування, бо за умов різного рівня механізації праці вона не відображає адекватно витрат машинного часу; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямі зростання значення функцій контролю й регулювання роботи виробничих систем. Відтак зарплату вже не можна нормувати поопераційне, а отже, вона не може бути базою розподілу інших витрат.

Найобґрунтованішим є обчислення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування на один виріб  залежно від часу його обробки  та нормативних витрат на одиницю  часу за формулою [13, – С. 345]

де  т – кількість машин (технологічних груп машин), на яких обробляється виріб;

C_М-Гі – витрати на утримання та експлуатацію і-ої машини за одну годину, грн.;

t – тривалість обробки на і-й машині, годин,

Статті «Загальновиробничі витрати», «Загальногосподарські витрати» близькі за змістом і різняться тільки за рівнем узагальнення витрат. Загальновиробничі – це витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробництва). Сюди входять витрати на зарплату з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, на охорону праці та ін. Загальногосподарські витрати є такими самими, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити і т. п. На невеликих підприємствах з безцеховою структурою ці дві статті об'єднуються в одну.

Розподіляються Загальновиробничі  та загальногосподарські витрати здебільшого  однаково – пропорційно основній зарплаті виробників. Точнішим є їхній  розподіл пропорційно сумі основної зарплати й витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування за умови, що останні обчислено на одиницю продукції достатньо обґрунтованим способом.