Витрати виробництва, їх види

Стаття «Підготовка  та освоєння виробництва» може містити три різновиди витрат на: освоєння нових підприємств, виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та освоєння нової продукції в серійному і масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються із прибутку або з позабюджетних фондів фінансування науки і техніки.

Стаття «Позавиробничі витрати» містить витрати на вивчення ринку, на рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є прямими, і їх можна обчислити безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування, в певний район ринку). Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості.

 

2.3. Прогнозування собівартості  на етапах розробки та освоєння  нових виробів

На етапах розробки нової продукції, коли немає комплекту технічної  документації та нормативної бази, її собівартість обчислюється тільки як імовірнісна прогнозна величина. При цьому користуються різними методами прогнозних оцінок, з-поміж яких основними є параметричні методи. Параметричними вони називаються тому, що ґрунтуються на залежності собівартості продукції від її параметрів – технічних і експлуатаційних показників.

До параметричних методів обчислення собівартості продукції належать методи: питомих витрат, баловий, кореляційний, агрегатний.

Метод питомих витрат є найпростішим, але найменш точним. Згідно з ним собівартість нового виробу (С_н) обчислюється так [13, – С. 345]:

С_н = С_п · Р_н

де  С_п – питома собівартість аналогічного (базового) виробу, який освоєний виробництвом, грн.;

Р – параметр нового виробу.

Питома собівартість обчислюється на одиницю головного параметра виробу, тобто такого, що якнайбільше впливає на собівартість (потужність двигунів, вантажопідйомність автомобілів, кранів, об'єм холодильників тощо). Точнішими є методи, які враховують не один, а кілька параметрів. До них належать баловий і кореляційний методи.

Валовий метод ґрунтується на експертній оцінці впливу головних параметрів виробу на його собівартість. Кожний параметр виробу оцінюється певною кількістю балів. Собівартість базового виробу ділиться на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб визначається собівартість одного бала (С ). Після цього собівартість нового виробу обчислюється за формулою

де  п – кількість параметрів, які впливають на собівартість виробу;

б_ні – кількість балів за і-м параметром нового виробу. [13, – С. 346]

Кореляційний метод дає змогу встановити залежність собівартості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи аналогічних виробів. У процесі аналізу з'ясовується форма зв'язку (лінійна, степенева) собівартості та основних параметрів виробу, а також його щільність. Кореляційний метод прогнозування собівартості є найбільш точним і поширеним.

Агрегатний метод не є самостійним параметричним методом. Згідно з ним собівартість виробу визначається як сума собівартості конструктивних його частин – агрегатів. Вартість уніфікованих агрегатів береться за існуючими цінами, оригінальних – обчислюється за одним із розглянутих вище методів або визначається експертне.

Собівартість продукції, особливо нової – динамічний показник, який істотно залежить від ступеня освоєння виробництва, а останній – від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. З урахуванням цього емпірично встановлено залежність собівартості нових виробів від їхньої кількості, тобто від порядкового номера виробу з початку освоєння. Ця залежність має форму степеневої функції [13, – С. 346].

С = С₁ · N_і^–b

де  С – собівартість і-го виробу з початку випуску;

С₁ – собівартість першого виробу;

N_і – порядковий номер виробу з початку освоєння;

b – показник степеня, який характеризує темп зниження собівартості в період освоєння (визначається емпірично з аналізу кривих освоєння).

Умовний приклад. Освоюється виробництво нової складної машини. Період освоєння – 2 роки. Собівартість машини на початковому етапі освоєння (першого зразка) – 320 тис. грн. За перший рік освоєння передбачається виготовити дві машини, за другий – чотири. Коефіцієнт освоєння, який характеризує темп зниження собівартості продукції, – 0,8, а показник степеня відповідно – 0,322 (log₂ k_ос = –b).

Необхідно обчислити прогнозну  собівартість виробу на кінець другого  року освоєння виробництва, тобто собівартість шостої машини. Вона становитиме 

С₆ = 320 · 6^–0,322 = 179,8 тис. грн.

Знання закономірностей зміни собівартості продукції, особливо складних машин, у процесі освоєння виробництва дає змогу обґрунтовано управляти формуванням витрат, прогнозувати їхній рівень на різних етапах освоєння.

Отже, у системі техніко-економічних  розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання – обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

 

Розділ 3. Удосконалення складу калькуляційних статей витрат при обчисленні собівартості продукції

Отже, за економічними елементами затрати формуються відповідно до їх економічного змісту. Елементи затрат е однаковими для всіх галузей і на їх основі складається кошторис витрат на виробництво.

Елементи витрат включають:

1. Матеріальні витрати (сировина, матеріали, комплектуючі, напівфабрикати, паливо, енергія, тара; віднімається вартість повернутих відходів).

2. Оплата праці (всі форми основної заробітної плати штатного і позаштатного виробничого персоналу підприємства).

3. Відрахування на соціальні потреби (включають відрахування на соціальне страхування, у пенсійний фонд. Державний фонд сприяння зайнятості, фонд ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; величина відрахувань встановлюється у відсотках від витрат на оплату праці).

4. Амортизація основних фондів (амортизаційні відрахування на повне відтворення основних фондів за нормам від балансової вартості).

5. Інші грошові витрати (витрати, що не належать до перелічених вище елементів; включаються витрати на страхування майна, винагороду за винахідництво, оплата робіт по сертифікації продукції, оплата послуг зв'язку тощо).

Важливою є класифікація витрат за статтями калькуляції. Статті – це затрати, які відрізняються між собою функціональною роллю у виробничому процесі і місцю виникнення. За статтями витрат визначають собівартість одиниці продукції, тобто калькуляцію. Перелік статей калькуляції може бути різним в залежності від галузі промисловості, але, в загальному, може мати такий склад:

1. Сировина і матеріали.

2. Паливо і енергія на технологічні  цілі.

3. Заробітна плата виробничих  робітників (основна і додаткова).

4. Відрахування на соціальні  потреби.

5. Утримання і експлуатація обладнання.

6. Цехові витрати.

7. Загальнозаводські витрати.

8. Підготовка і освоєння виробництва.

9. Інші виробничі витрати.

10. Позавиробничі витрати.

Відмінність статей калькуляції від  аналогічних елементів витрат полягає в тому, що в першому випадку враховуються тільки витрати на даний виріб, а в другому – всі витрати підприємства, незалежно від того де і на які потреби вони були здійснені.

Джерелами зниження собівартості продукції є ті затрати, за рахунок економії яких знижується собівартість продукції, а саме:

• затрати уречевленої праці, які можуть бути знижені за рахунок покращення використання засобів і предметів праці;
• затрати живої праці, які можуть бути скорочені за рахунок росту продуктивності праці;
• адміністративно-управлінські витрати.

Основними шляхами зниження собівартості продукції є скорочення тих витрат, які мають найбільшу питому вагу у її структурі.

Факторами зниження собівартості є підвищення технічного рівня виробництва, вдосконалення організації виробництва і праці, зміна структури та обсягу продукції, галузеві та інші фактори.

План по собівартості продукції  на підприємстві включає такі елементи:

• планування зниження собівартості товарної продукції;
• складання кошторису витрат на виробництво;
• складання планових калькуляцій окремих видів продукції.

Планування зниження собівартості товарної продукції здійснюють шляхом планування зниження затрат на 1 грн. товарної продукції. Всі фактори, що впливають на зміну цих витрат, можуть бути об'єднані у перелічені вище групи.

Розрахунок зниження собівартості продукції за факторами виконують в такій послідовності [7, – С. 168]:

1. Визначають затрати на 1 грн. ТП в базовому році [7, – С. 168]:

В_{1 грн. т п.б} · С_{т п.б} / Q_{т п.б}, коп / грн.

2. Визначають вихідну собівартість ТП в плановому році (С_вих.пл):

С_вих.пл = В_{грн. т п.б} · Q_{т п.пл}, грн.

де  Q_{т п.пл} – плановий обсяг товарної продукції підприємства, грн.

3. Визначають економію затрат  за техніко-економічними факторами  методом прямого розрахунку:

• підвищення технічного рівня виробництва може спричинити економію витрат за рахунок зниження норм витрат матеріалів (Е_м) [7, – С. 168]:

Е_м = (Н_о · Ц – N_і · Ц) · N_і

де  Н_о, Н₁ норма витрат матеріалів до і після здійснення заходу, в натур. один.;

Ц – ціна одиниці матеріального ресурсу, грн.;

N_i – обсяг випуску продукції після здійснення заходу, натур. один;

та росту продуктивності праці, тобто зниження трудомісткості виготовлення продукції (Е_т) [7, – С. 169]:

Е_т = ((t₀ · C_г0 – t₁ · C_г1) · (1 + % дод. / 100) · (1 + % соц. зах. / 100)) · N₁, грн.

де t₀ , t₁ – трудомісткість одиниці продукції до і після здійснення заходу, н-год.;

С_го, С_г1 – середньогодинна тарифна ставка робітників до і після здійснення заходу, грн/год;

% дод. – середній процент додаткової заробітної плати для певної категорії робітників;

% соц.зах.– встановлений процент відрахувань на соціальні заходи;

• удосконалення організації виробництва  і праці спричиняє економію витрат за рахунок поглиблення спеціалізації  і розширення кооперування виробництва (Е_ск) [7, – С. 169]:

Е_ск = (С – (Ц_с + Т_р)) · N_k, грн.

де  С – собівартість виробів, виробництво яких планують розмістити на спеціалізованих підприємствах, грн./од.;

Ц_с – гуртова ціна за виріб, виготовлений на спеціалізованому підприємстві, грн./од.;

Т_р – транспортно-заготівельні витрати на одиницю виробу, грн/од;

N_k – кількість виробів, що отримують по кооперації зі спеціалізованих підприємств з моменту проведення спеціалізації до кінця року, натур. один.;

• зміна структури і обсягу продукції  спричиняє відносне зниження умовно-постійних витрат (Е_у–п) [7, – С. 169]:

У_у–п = (ΔQ_пл · П_у–п), грн.

де  Q_пл – приріст обсягу випуску продукції в плановому році, %;

П_у–п – сума умовно-постійних витрат в базовому році, грн.

4. Визначають планову собівартість  продукції (С_тп.пл)

С_тп.пл = С_вих.пл. ± Е_сум, грн.,

де  Е_сум – сума економії витрат по всіх техніко-економічних факторах, грн.

5. Визначають рівень затрат на 1 грн. ТП в плановому році (В_{1грн.тп.пл}):

В_{1грн.тп.пл} = С_тп.пл / Q_тп.пл, коп./грн.

6. Розраховують процент зниження  затрат на 1 грн. ТП в плановому році в порівнянні з базовим ("γ") [7, – С. 169]:

γ = [(В_{1грн.тп.б} – В_{1грн.тп.пл}) / В_{1грн.тп.б}] · 100 %

Індексний метод дає можливість врахувати вплив усіх факторів укрупненим способом.

• Зниження собівартості продукції  за рахунок зміни норм витрат матеріалів і зміни цін на них (ΔС_м) [7, – С. 169]:

ΔС_м = (1 – І_н / І_ц) · П_мз, %,

де  І_н – індекс зміни норм витрат матеріалів на один виріб;

І_ц – індекс зміни цін на одиницю матеріального ресурсу;

П_мз – питома вага матеріальних затрат в собівартості продукції, %.

• Зниження собівартості продукції  за рахунок росту продуктивності праці (ΔС_пп) [7, – С. 170]:

ΔС_пп = (1 – І_зп / І_пп) · П_зп, %,

де  І_зп – індекс росту середньої заробітної плати;

І_пп – індекс росту продуктивності праці;

П_зп – питома вага заробітної плати в собівартості продукції, %.

• Зниження собівартості продукції  за рахунок зниження умовно-постійних  витрат (ΔС_у–п) [7, – С. 170]:

ΔС_у–п = (1 – І_у–п / І_q) · П_у–п, %

де  І_у–п – індекс росту умовно-постійних витрат;

/,- індекс росту обсягу виробництва продукції;

І_q – питома вага умовно-постійних затрат в собівартості продукції, %.

Мета складання кошторису витрат на виробництво – встановлення  всієї суми затрат на виробництво  в плановому році, Сюди входять  всі затрати на виробництво товарної продукції, а також витрати, пов'язані із зміною залишків незавершеного виробництва, витрати майбутніх періодів та інші.