Науково-консультативна рада Верховного Суду України

 20. реформи Ефіальта в Афінах. Платон про реформи Ефіальта. У 462 р. до н.е. афінська демократія під керівництвом Ефіальта провела через народні збори закон про позбавлення ареопага всіх політичних функцій. Він був позбавлений права накладати вето на постанови народних зборів, передавши це право геліеї. Право контролю за посадовими особами і нагляд за виконанням законів перейшли до ради 500 і народних зборів, але головним чином до геліеї. Скоротилась судова компетенція ареопага: за ним залишились лише релігійні справи і деякі кримінальні. Платон про реформи Ефіальта. Політичні та судові реформи були спрямовані на обмеження прав ареопагу, який в той час займали провідне місце в афінській моделі управління полісом. Народні збори під керівництвом Ефіальта позбавили ареопаг права затверджувати чи ухвалювати вже прийняті закони. В ареопагу також відібрали право судити осіб, що вчинили службові злочини. Усі ці справи передано Раді п'ятисот і геліеї -- народному суду присяжних. В компетенції ареопагу залишилися лише функції про розгляд судових питань про вбивство звичайних людей та релігійні справи. За усі інші державні справи відповідальність несла геліея. Під час голосування на народних зборах кожен афінський громадянин мав право заявити про незаконність даного законопроекту. Як тільки громадянин висловив свою незгоду, законопроект йшов на розгляд галіеї. На засіданні геліеї обвинувач мав довести, що законопроект не відповідає чинним законам або є шкідливим. Якщо суд погоджувався з обвинувачем, автора відхиленого законопроекту штрафували, а в деяких випадках могли навіть стратити. Якщо ж суд визнавав звинувачення безпідставним, штрафували обвинувача. Після такого процесу важко було противникам афінської демократії, бо вона стала під захист народного суду. Однією з головних функцій ареопагу напередодні реформ було заслуховування звітів посадових осіб після закінчення термінів їх повноважень. Прагнучи усунути ґрунт для корупції, Ефіальт ускладнив систему звітів, але одночасно зробив її більш голосною, надавши демосу право безпосереднього контролю за діяльністю посадових осіб. Ефіальт змінив систему звітів посадових осіб. Тепер будь-який громадянин Афін міг після надання магістратом звіту звернутися зі скаргою, на який іде у відставку. Процедура, що виникла в результаті реформи, передбачала, що магістрати повинні надавати звіти протягом 30 днів після завершення їх повноважень 10 логістами, обраними з числа членів Ради п'ятисот. Логісти зобов'язані були перевірити звіт і передати його в народний суд (геліею) для ратифікації або з'ясування суперечок.

21. Публічні органи влади в Афінах. За формою державного правління Стародавні Афіни були демократичною республікою. Державний апарат Афінської демократії складався із:народних зборів, ради п'ятисот, геліеї, колегії стратегів і колегії архонтів. Народні збори були головним і вирішальним органом. Право участі у народних зборах мали всі повноправні афінські чоловіки, що досягли 20 віку. Повноваження народних зборів були широкими і охоплювали всі найважливіші питання життя Афін. На народних зборах приймались закони, вирішувались питання війни і миру, вибирались посадові особи. Головою народних зборів був голова пританів. Рада п'ятисот, не підміняла народних зборів, а була їх робочим органом. Члени Ради п'ятисот вибирались шляхом жеребкування з числа повноправних громадян, що досягли 30-літнього віку по 50 чоловік від кожної з 10 філ. Діяла як вищий адміністративний орган:розв'язувала питання благоустрою міста, його базарів, стану флоту, арсеналу , здійснювала контроль за діяльністю посадових осіб, готувала питання, що виносила на обговорення народних зборів. Рада проводила перевірку дев'яти архонтів і кандидатів у члени Ради на майбутній рік. Серед органів виконавчої влади в Афінах слід відмітити дві колегії: стратегів і архонтів. Колегія стратегів вибиралась відкритим голосуванням із числа найбільш багатих і впливових громадян. Основні функції колегії стратегів - верховне керівництво і командування всіма військовими силами афінської держави. За афінськими законами всі десять стратегів користувались однаковими правами і мали однакові обов'язки. У віданні колегії архонтів знаходились релігійні, сімейні і справи, що стосувались моралі. Геліея складалася з 6000 чоловік, щороку вибиралась шляхом жеребкування архонтами з числа повноправних громадян не молодших 30-ти років по 600 чоловік від кожної філи. Увесь склад суду був поділений на десять частин по 500 чоловік у кожній. Суд був відкритим і гласним. З метою запобігання підкупу суддів лише в день слухання справи визначалося, яке саме відділення буде її розглядати. 27. Новий орган публічного управління Афін у 8 столітті до н.е - ареопаг. Вищий судовий і урядовий контролюючий орган Стародавніх  Афін. Спершу Ареопаг існував як рада знаті, згодом Ареопаг складався з службових осіб-архонтів, його довічних членів. Особливо зросла роль Ареопагу в період перед реформою Солона. Назва походить від кам яністого пагорбу Ареса. що знаходився недалеко від Парфенону і де проходили засідання архонтів. Ареопаг контролював дії службових осіб і всіх державних органів, застосовуючи право вето. здійснював нагляд за додержанням законів, культів і звичаїв, а також за вихованням, ;розглядав кримінальні справи. В разі загрози держ безпеці Ареопаг ставав надзвичайним органом з усією повнотою влади. Ареопаг до середини V ст. до н. е. був одним з найважливіших органів державної влади, що контролював діяльність посадових осіб та народних зборів. Після реформи Ефіальта (462 р. до н. е.) ареопаг втратив своє політичне значення і став органом майже виключно судовим, частково - релігійним. До його складу входили діючи архонти і усі колегії, які успішно пройшли докімасію. Члені колегії були озброєні пожиттєво, вони щорічно звітували про свою діяльність, їх можна було притягнути до відповідальності. Винних засуджували, і вони втрачали свою посаду. Засіданні ареопагу відбувалося на Ареєвому узгір'ї і були переважно закритими. Головував на засіданнях архонт-базилевс. Ареопаг доглядав священні місця, святині, стежив за громадянською мораллю, додержанням звичаїв. Ареопаг розглядав справи про навмисне вбивство, поранення чи спричинення каліцтва при замаху на життя людини, про підпал і отруєння. Убивство громадянина ще вважали антирелігійним вчинком, що викликає гнів богів. Ареопаг за дорученням народних зборів міг розслідувати справи про антидержавні злочини. Після битви при Хіронеї ареопагу було доручено судити усіх громадян, які не захищали батьківщину покинули її напризволяще, а також в час римського панування.

22. Перша спроба кодифікації Афінського права ( закони Драконта). Афінське право було найбільш розвинутою в Стародавній Греції системою рабовласницького права, що помітно вплинуло на правові системи інших полісів, особливо тих які входили до складу Афінського морського союзу. Найдавнішим джерелом права були звичаї. У 8-7ст. до н. е. в процесі становлення класового суспільства і держави багато старих звичаїв отримують нове тлумачення. З кін. 7 ст. до н. е. основним джерелом права стає законодавча діяльність верхових органів держави , хоча правові звичаї продовжують відігравати важливу роль. Законодавча діяльність повязуеться з іменем Дракрнта. Закони приписувані Драконту відносять до 621р до н. е. . До нас закони не дійшли, але за свідченнями вчених і оповідей давніх авторів відомо, що вони санкціонували низку правових звичаїв, встановлювали жорсткі покарання. Так смертною карою каралися не тільки за умисне вбивство а й крадіжка овочів, неробство. Характерним є те що кровна помста була заборонена. У Афінах, найзнаменитішому з еллінських міст, що стали зразком полісного пристрою, зведення писанных законів створене в 621 р. до Р. Х. архонтом Драконтом. По його імені ці закони дістали назву "драконтовы", або "драконівські". Вираження "драконівські закони" стало прозивним для позначення украй жорстокого законодавства. Дійсно, введені Драконтом закони украй суворі і карали стратою за будь-яке посягання на чужу власність, будь то крадіжка овочів на ринку або привласнення земельної ділянки. Коли Драконта запитали, чому його закони такі нещадні, той відповів: "Я вважаю, що навіть за малий злочин той, що провинився заслуговує на смерть. Ну, а оскільки суворішого покарання немає, припало і за тяжчі призначити ту ж кару".

 23-24. Суспільний та державний лад Спарти. У Спарті склалося своєрідне класове рабовласницьке суспільство, яке зберегло суттєві пережитки первіснообщинних відносин. Панівний клас становили спартіати. Лише вони вважалися повноправними громадянами. Жили спартіати в умовах які нагадували своєрідний військовий табір. Їх повсякдення суворо регламентувалося, головним обов'язком вважався військовий, до якого дітей готували з 7 р. , виховували в них дисциплінованість, хоробрість, і беззаперечне виконання наказів, розвивали силу і витривалість, навчали воєнним навичкам. Навчання закінчувалося в 20 віці. З 20 до 60 р. спартіати несли військову службу. Майнове розшарування підривало єдність і рівність спартіатів. Оскільки земельні наділи спадкувалися старшими синами, то інші отримували лише погані наділи. Якщо таких не було вони переходили в розряд гіпомейонів і втрачали право на участь у народних зборах. Кількість гіпомейонів неухильно зростала, а кількість спартатів відповідно скорочувалась. Періеки мешканці переферійних гірських неродючих районів Спарти, вони були вільними , мали майнову правоздатність, але не користувалися політичними правами. На них поширювався військовий обов'язок. Ілоти-поневолені мешканці, були власністю держави. Вони віддавалися в розпорядження спартанців… Брали участь у війнах Спарти як легкоозброєні воїни. Державний устій рабовласницької Спарти сформувався в результаті перетворення військової демократії на державну організацію, яка зберігала деякі риси родоплеміної організації влади. За формою правління Спарта перетворилася на республіку, яка набула з часом аристократичного характеру. На чолі держави стояли 2 архагети. Влада архагетів , на відміну від влади родоплемінних вождів, стала спадковою. Рада старійшин(герусія)-орган влади, успадкований від родоплемінної організації. До складу герусії входило 28 геронтів, які довічно обиралися народними зборами. , що досягли 60р. У народних зборах брали участь усі спартіати , які досягли 30 років. Їх скликання проводилося 1 раз на місяць. На зборах приймалися закони, обиралися посадові особи, вирішувалися питання війни і миру, тощо.

25. періодизація історії держави та права Стародавнього Риму. Періодизація історії Стародавнього Риму ґрунтується на формах правління, які в свою чергу відображали соціально-політичну ситуацію: від царського правління на початку історії до імперії-доміната наприкінці.  Царський період (754/753 — 510/509 р. до н. е.)  Республіка (510/509 — 30/27 р. до н. е.)  Рання Римська Республіка (509—265 рр. до н. е.)  Пізня Римська Республіка (264-27 рр. до н. е.)  Імперія (30/27 р. до н. е. — 476 р. н. е.)  Ранняя Римська Імперія. Принципат (27/30 р. до н. е. — 235 р. н. е.)  Криза III ст. (235—284 рр.)  Пізня Римська Імперія. Домінат (284—476 рр.)  Тисячолітня історія Риму поділяється на три періоди. Перший період – царський – з 754 р. до 509 р. до н.е. Протягом цього періоду відбувається формування суспільних класів і державного апарату. Другий період розпочинається з вигнання останнього римського царя Тарквінія Гордого і утвердження республік. ладу (509 – 27 рр. до н.е.). Третій період – період імперії – 27 р. до н.е. – 476 р. н.е. Цей період, у свою чергу, поділяється на два етапи – приципат (27 р. до н.е. – 284 р. н.е.) і домінат (284 р. – 476 р.). Після падіння Західної Римської імперії у 476 р. ще тривалий час існувала Східна Римська імперія – Візантія, яка припинила своє існування після взяття Константинополя, столиці Візантії, турками-османами у 1453 р. Процес розпаду родового ладу і зародження держави в Римі має багато подібного з аналогічним процесом в Афінах, що простежується в занепаді патріархальних органів, розвитку приватної власності, формуванні класів і політико-правової системи. У VІІІ – VІІ ст. до н.е. середня частина Апеннінського півострова була заселена декількома громадами, які перебували між собою у союзі. Однією з них був Рим, у якому населення займалось тваринництвом і землеробством. Родоплемінна структура Риму царської епохи представила тісно пов’язану єдність патріархальної сім’ї, роду, племені. Поступово сільська (сусідська) община витісняла кровнородинну, але пережитки давніх звичаїв ще збереглися. Усі общинники мали однакові права та обов’язки як громадяни, воїни і власники землі. Римляни ще в царський період, відчуваючи нестачу зе-мель, вели постійні війни зі своїми сусідами з метою захоп-лення чужих територій. Вдалі походи збагачували родову знать, вождя, верхівку общини, що прискорювало розкладан-ня родового ладу. Корінні жителі Риму називали себе патриціями. Спочатку лише вони належали до повноправного населення – “римського народу”, що склався на основі союзу трьох племен (триб), які поділялися за родами і куріями (об’єднаннями родів). За легендою Ромул, один із засновників Риму, доручив патриці-ям відправляти управлінські та жрецькі обов’язки, плебеям (простолюдинам) – обробляти землю, утримувати худобу і займатися прибутковим ремеслом. Плебеї перебували поза римською родовою організацією. До кінця царського періоду римська община та її самоуправління мали всі ознаки війсь-кової демократії. Голови родів складали раду старійшин або сенат, що з часом набув значення головної урядової влади. Сенат мав право попереднього обговорення всіх справ, сенат відав багатьма поточними справами з управління Римом. Головою римської общини, її правителем і верховним воєначальникам був рекс – цар. Це була виборна посада, підзвітна народу. З давнього часу на території Риму жили і негромадяни – клієнти і плебеї. До плебеїв належало або поневолене, або прибуле населення, а також безземельні вільні корінні жителі. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями, були політично безправними. Вони не мали родоплемінної організації. За необхідності патриції залучали їх до військової служби як допоміжну силу, але їм діставалась мі-зерна частина здобичі. З метою залучення до патриціанської общини та отримання безпеки багато плебеїв були змушені ставати клієнтами. У царську, архаїчну епоху держави у римлян не було. Вважалося, що Римом править цар (рекс), сенат і народ. В органах общинного управління важливі функції виконували куріатні збори, що мали право вибирати магістрів, приймати закони, вирішувати питання про війну. До кінця царського періоду загострилася боротьба між царем, який прагнув набути більшої самостійності і незалежності, та сенатом, що бажав мати повну владу над ополченням, військом, обмежити військові повноваження царя.

26. періодизація історії Римського права  Периодизация римского права — выделение в развитии права определенных этапов, имеющих соответствующий временной промежуток и характерные признаки.  Периодизация римского права позволяет сформировать представление о качественных состояниях права на различных этапах развития. Она дает понятие о преемственности развития права и последовательности этого процесса. Выделяются следующие критерии, характеризующие состояние права в различные периоды его развития: -источники права; -институты права; -способы осуществления права.  Первый период — эпоха от создания Законов XII таблиц (451 - 52 гг. до н.э.) до III в. до н.э.  период Древнего или квиритского права. Основным источником в этот период были Законы XII таблиц, которые закрепили основные институты правовой системы Рима (деление вещей, способы их передачи, деликты и др.), однако систематизация правовых норм была примитивная, и не всегда четко выделялись правовые институты. В этот период зарождаются способы осуществления права. Вначале это было понтификальное производство, осуществлявшееся жрецами. В конце периода появляется должность претора и создается легисакционныйпроцесс.  Следующий период — предклассический (с III в. до н.э. до на чала I в. н.э.). В этот период издаются законы, развивающие отдельные институтыримского права, а также создающие новые. Развиваются институты наследственного права, сервитуты, деликты; появляются законы о судопроизводстве. Появляются новые способы создания правовых норм: формулы претора, в которых претор давал указание судье, как решить спор, если данный вопрос не был урегулирован правом. В связи с этим легисакционный процесспреображается в формулярный, в основе которого лежит формула претора. Появляются эдикты претора, которые содержали определенную совокупность формул претора. Период с I — III вв. н.э. является классическим.  Основные институты на этом этапе приобретают законченный вид, накапливается теоретический опыт. Среди источников появляются сенатусконсульты, конституции принцепса и ответы юристов. Эти источники права становятся основными. Получил законченный вид формулярный процесс. В конце пе риода появляется экстраординарный процесс.  Следующий период —постклассический (с IV — VI вв. н.э.).  На этом этапе предпринимаются попытки кодификации права. В конце периода создается кодификация императора Юстиниа НЙ — Corpus iuriscivilis. 32. правове становище людини у Стародавньому Римі ( три статуси). Правове становище різних категорій населення Риму Для того чтобы обладать всей полнотой политических и гражданских прав, в Древнем Риме человек должен был удовлетворять трем требованиям:    а) быть свободным, а не рабом (status libertatis);    б) принадлежать к числу римских граждан, а не чужеземцев (status civitatis);    в) не быть подчиненным власти главы семейства (statusfamiliae).    Полная правоспособность человека в области частноправовых отношений, в свою очередь, складывалась из двух элементов: 1) ius conubii - право вступать в регулируемый римским правом брак, создавать римскую семью, 2) ius comercii - право быть субъектом всех имущественных правоотношений и участником соответствующих сделок. Правоспособность признавалась возникшей в момент рождения человека, удовлетворяющего указанным выше требованиям, и прекращалась с его смертью.    Однако юристы установили правило, в силу которого зачатый, но еще не родившийся ребенок признавался субъектом прав во всех случаях, когда это соответствовало его интересам. В частности, исходя из постановлений законов XII таблиц, за ним признавали право наследования имущества отца, умершего во время беременности матери. По общему правилу в Древнем Риме рабы были вещью и не обладали правоспособностью, но в период республики за некоторыми сделками рабов стали признаваться юридические последствия в связи с практиковавшимся господами выделением имущества в непосредственное управление раба (так называемый пекулий).    Вместе с тем не всякий свободный человек был в Риме одинаково правоспособным; некоторые свободные люди были в известные периоды римской истории вовсе неправоспособными.    В древние времена полностью правоспособными считались лишь квириты - коренные жители лациума. Чужеземцы рассматривались в качестве врагов (hostes), которые в любое время могли быть обращены в рабство. Но римский гражданин мог стать патроном иностранца, который ставился в положение клиента. Патрон оказывал клиенту правовую помощь, совершая в его интересах сделки и защищая его перед римским судом. Вероломный патрон подвергался суровому наказанию, он объявлялся обреченным мщению богов, а потому ставился вне закона.    Латины (жители Италии) не имели политических прав, но пользовались гражданскими правами. В I в. до н.э. все латины получили права римских граждан. В 212 г. н.э. римское гражданство было предоставлено всему населению Римской Империи.    Необходимым условием полной правоспособности в сфере частного права являлось в Риме определенное семейное состояние, самостоятельность в сфере семейных отношений.    Древнейшая римская семья, так называемая агнатская семья, представляла собой союз людей, объединенных не кровной связью, а подчинением власти одного и того же домовладыки - paterfamilias.    В древнейшее время только paterfamilias был носителем правоспособности в сфере частного права. Остальные члены семьи, вступая в имущественные правоотношения, устанавливали права не для себя, а для paterfamilias, не создавая, однако, для последнего обязанностей.

27. Патриції і плебеї у Стародавньому Римі Плебеї (плебс) (лат. plebeii, plebs) — у Стародавньому Римі всі громадяни, що не належали до стану патриціїв. На думку деяких сучасних вчених це було прийшле населення Рима, яке до реформ царя Сервія Туллія не мало цивільних прав. У період ранньої Республіки плебеї протистояли патриціям, домагаючись політичної рівноправності, розподілу завойованих земель, послаблення боргової кабали. До 300 р. до н. є. вони добилися права виконувати всі магістратури і увійшли в усі головні жрецькі колегії. Верхівка плебса разом з патриціями утворила нову, патриціансько-плебейську знать — нобілітет. У період пізньої Республіки слово плебеї (плебс) набуло ще одного значення: ним стали називати простий народ, тобто всіх громадян, які вважалися нижчими за сенаторів і вершників. У переносному значенні плебеї — простолюдини. До плебеїв належало або поневолене, або прибуле населення, а також безземельні вільні корінні жителі. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями (на правах приватної власності володіли лише невеликими ділянками), до обрання на жрецькі посади, були політично безправними. Вони не мали родоплемінної організації, подібної до патриціанської. За необхідності патриції залучали їх до військової служби як допоміжну силу, але їм діставалась мі-зерна частина здобичі. З метою залучення до патриціанської общини та отримання безпеки багато плебеїв були змушені ставати клієнтами. Патриції (лат. patricii, від pater — батько) — найдавніша римська знать. На думку сучасних істориків і за свідченням римських авторів, це були представники сенатських сімей царської епохи. Саме слово «патрицій» античні історики виводили від офіційного найменування сенаторів (лат. patres). На думку деяких істориків, патриції — споконвічні римські громадяни, що протиставляються негромадянам — плебеям. У царський період сенат складався тільки з патриціїв. Після допуску в сенат плебеїв у перший рік Республіки старовинні сенатори-патриції утворили замкнений стан. Лише в 445 р. до н. є. згідно із законом Канулея були дозволені шлюби між патриціями і плебеями й діти від таких шлюбів зараховувалися до батьківського стану. На початку Республіки тільки патриції обиралися магістратами, жерцями і членами жрецьких колегій. Під тиском плебеїв до кінця Г/ ст. до н.(е. політичні привілеї патриціїв були відмінені. Корінні жителі Риму називали себе патриціями. Спочатку лише вони належали до повноправного населення – “римського народу”, що склався на основі союзу трьох племен (триб), які поділялися за родами і куріями (об’єднаннями родів). За легендою Ромул, один із засновників Риму, доручив патриці-ям відправляти управлінські та жрецькі обов’язки, плебеям (простолюдинам) – обробляти землю, утримувати худобу і займатися прибутковим ремеслом. Плебеї перебували поза римською родовою організацією. До кінця царського періоду римська община та її самоуправління мали всі ознаки війсь-кової демократії. 34. Перша сецесія у Стародавньому Римі та її наслідки згідно з розповіддю Тіта Лівія Тіт Лі́вій (лат. Titus Livius) (59 до н. е. — 17 н.е.) — один з найвідоміших римських істориків, автор часто цитованої «Історії від заснування міста» (лат. «Ab urbe condita»), а також історико-філософських діалогів та риторичного твору епістолярної форми до сина, які не збереглися. Став засновником так званої альтернативної історії, описавши можливу боротьбу Риму з Александром Македонським, якби останній прожив довше. Зразками досконалого стилю Лівій називав Демосфена та Цицерона. Лівій походив із заможної родини, в ранній молодості приїхав до Риму, де отримав гарну освіту, після чого зайнявся філософією, історією та риторикою. Хоча його пов'язували близькі стосунки з Октавіаном Августом, Лівій не брав активної участі в політичному житті. Після 27 до н. е. Лівій почав працювати над фундаментальної працею з історії Риму в 142 книгах. Він вірив у моральні цінності, в яких бачив запоруку відродження Риму, і в той же час, поділяючи погляди стоїків, вірив у фатум. У книгах, що збереглися, розміщено близько 40 промов історичних та напівлегендарних фігур. Хронологічно стиль Лівія являє собою проміжний етап між класичним та так званою латиною срібного віку Імперії. Сецесія (право) — правний принцип. Вживається до певної територіальної чи національної одиниці, що намагається здійснити програму відокремлення від однієї держави на користь іншої, часто з метою утворення власної. Тіт Лівій про реформи Сервія Тулія ...Перекази серед нащадків називали Сервія засновником станового поділу держави, який визначив різницю у справах і становищі. Він встановив ценз, річ благочинну для держави, якій було суджено досягти такої величі: військові і громадські обов'язки були розподілені не поголовно, як раніше, а за майновим станом; тоді введені були класи і центурії, і на основі цензу було здійснено розподіл, зручний для мирного і військового часу. Із тих, хто мав 100 000 асів або більший ценз, він утворив 80 центурій — по 40 центурій старших і молодших; громадяни, що входили до їх складу, були названі першим класом; старші були призначені для охорони міста, молодші — для ведення війни за містом. Зброю для захисту тіла визначено їм: шолом, круглий щит, поножі, панцир — всі із бронзи; зброя наступальна — спис і меч. До цього класу було приєднано дві центурії ремісників, які відбували службу без зброї; на них було покладено спорудження військових машин. Другий клас створено із тих, хто мав ценз від 100 до 75 тисяч асів, із них створено 20 центурій старших і молодших. Зброю призначено: замість круглого щита — довгуватий, а все решта — те ж саме, окрім панциря. Ценз третього класу визначено у 50 тисяч асів, з них створено стільки ж центурій і з тим же віковим поділом. У озброєнні також не зроблено ніяких змін, окрім того, що віднято поножі. Ценз четвертого класу 25 тисяч; з нього створено стільки ж центурій; озброєння змінено: їм призначено тільки довгий спис і дротик. П'ятий клас чисельніший: із нього створено 30 центурій; вони носили з собою лише пращі і пращні камені; до них були зараховані горнисти і трубачі, поділені на дві центурії; ценз цього класу був 11 тисяч. Із решти населення, що мало менший ценз, створено було одну центурію, вільну від військової служби. Організувавши і розподіливши таким чином піхоту, він набрав 18 центурій вершників із найза-можніших громадян... Перш за все запрошувались до подачі голосів вершники, потім — 80 центурій першого класу; якщо там виникала різноголосиця, що траплялось нечасто, то треба було запрошувати і другий клас, і майже ніколи не спускалися так низько, щоб дійти до останніх. ...Розподіливши усе місто, усі його частини і заселені пагорби на чотири відділи, він назвав їх трибами, як я думаю, від слова tributum (податок), рівномірне стягнення якого у відповідності з цензом встановлено ним же; але ці триби не мають ніякого відношення до поділу на центурії і до їх кількості. 35. римські магістратури. Магістрати (від лат. magistrates — сановник, начальник) — посадові особи Стародавнього Риму в епоху Республіки (509—30 pp. до н. е.). Розрізнювалися магістрати ординарні — ті, що обиралися народними зборами, і екстраординарні — ті, що обиралися або призначалися за надзвичайних обставин, а також вищі магістрати, що обиралися в центуріатних коміціях, і нижчі — які обиралися в трибутних коміціях. Вищими ординарними магістратами були цензори, які проводили перепис громадян і стежили за їхньою поведінкою, консули і претори. Нижчі ординарні магістрати — едили, які відповідали за порядок і благоустрій у місті Римі, квестори, які відали скарбницею, тощо. Особливе місце серед ординарних магістратів займали народні трибуни, які контролювали діяльність всієї влади і захищали громадян від її свавілля. Вищі екстраординарні магістрати — диктатор, начальник кінноти та інші. Магістрати мали право видавати едикти, які мали обов'язкову силу до закінчення терміну їх повноважень, вершити суд, накладати штрафи. Вищі магістрати, виключаючи цензорів, володіли верховною владою (імперієм), що давала право очолювати військо, здійснювати карну юрисдикцію і мати почесну охорону (лікторів). Магістрати з імперієм і народні трибуни скликали сенат і народні збори і керували їхніми засіданнями, мали законодавчу ініціативу і право піддавати громадян арешту. У своїй діяльності магістрати спиралися на помічників і радників з числа доданих ним державних друзів. Римські магістратури (посади) були колегіальними, виключаючи диктатора і начальника кінноти, безплатними, підзвітними і річними (крім піврічної диктатури) за терміном дії. Не допускалося зосередження декількох магістратур одночасно в однієї особи. Важливі рішення магістрат повинен був приймати, обговоривши їх заздалегідь на своїй раді або в сенаті. Вирок магістрата громадянин міг оскаржити на народних зборах (право провокації). Бути вибраним в магістрати міг римський громадянин зі стану вершників, який прослужив не менше ніж 10 років в кавалерії або 20 років у піхоті. Але з І ст. до н. е., після появи професійної армії, від претендентів на магістратури вже не вимагали служби у війську. Законом Віллія (180 р. до н. є.) був встановлений порядок проходження магістратур: квестура, претура і консулат, причому заборонялося займати вищі магістратури, мінуючи нижчі. З колишніх магістратів, починаючи з квестора, комплектувався сенат. Колишні консули і претори очолювали управління провінціями вже як промагістрати. Формально владу магістратів обмежували народні збори, фактично — сенат. Система магістратур була зумовлена державним устроєм римської цивільної общини, який виключав монархічний і бюрократичний характер управління. В епоху імперії (ЗО р. до н. є. — 476 р. н. є.) надзвичайні магістрати зникли, а ординарні обирав сенат під контролем імператора. 36. джерела римського права давнього періоду.