Политични идеи Ж.Ж.Руссо

Міністерство  освіти науки молоді і спорту

України

Харківський інститут бізнесу і менеджменту

ХИБМ  кафедра математики і гуманітарних дисциплін

 

 

 

Реферат

По  темі: Полiтичнi iдеi  Ж.-Ж.Руссо

По  курсу: Політологія.

 

 

 

 

 

 

Виконав студент:1курса 

Слободян  Катерина Сергіївна

Первiрив:доцент

Аксентеева  Тетяна Генадiiвна

 

 

Харків 2013

 

План:

1.Суспільний договір як першооснова держави в працях Руссо.

2.Концепціi політичного і суспільного устрою Ж.Ж Руссо

3.Поняття закону і законності в політико-правовій ідеології Руссо

4.Висновок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Суспільний договір як першооснова держави в працях Руссо.

     Жан-Жак Руссо - найбільший представник демократичного лівого флангу Просвітництва, пристрасний поборник соціальної справедливості, творець філософсько-політичних трактатів, що стали вільно або мимоволі основою ідеології Великої французької революції. Твори Руссо викликали в пам'яті нащадків або ненависть, або захоплення, але тільки не байдужість або академічний інтерес.

   Жан-Жак Руссо народився в Швейцарії, в Женеві. Син женевського чиновника, Руссо в своїх мандрах пізнав позбавлення і знегоди простих людей. Популярність йому принесли такі твори, як: “Міркування з питання: чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню вдач?”, що одержало в 1750 р. премію Діжонськой академії; “Міркування про походження і підстави нерівності між людьми” (1754); “Про суспільний договір, або принципи політичного права” (1762). Руссо був автором найпопулярнішої книги XVIII в. “Нова Елоїза”, а його педагогічний роман “Еміль” одержав особливо високе визнання представників німецької культури - Канта, Гердера, Гете, Шиллера та ін.

   Під час Великої французької революції культ Руссо досяг свого апогею. Колишній кумир світла став духовним вождем якобінців і санкюлотів. Марат, Сен-Жюст, Робесп'єр присягалися його ім'ям. Робеспьер не розлучався з книгами Жан-Жака. “Еміль” був його Біблією, а трактат “Про суспільний договір” - Євангелієм. Під час Реставрації не тільки аристократи, але і ліберальні буржуа з жахом вимовляли ім'я Руссо, воно викликало образ гільйотини.Однією з центральних етичних і соціально-політичних концепцій Ж.-Ж. Руссо є егалітаризм - пристрасна проповідь майнової і соціальної рівності людей. Руссо блискуче розкрив ідеологічний і психологічний механізм виникнення соціальної нерівності, продовжуючи, подібно до Н. Макиавеллі, досліджувати тему “обманщиків і обдурених” в історії політичної думки. Золоте століття суспільної рівності було погублене, на думку Руссо, із-за підступності і хитрості одних і простодушності і недалекоглядності інших. В ході такого “хитрого обману” верхівкою родової общини рядових її членів з'явився інститут приватної власності на землю, не обмеженої ніякими розумними рамками. Це привело до різкого майнового розшарування, а потім - до війни багатих проти бідних.Проте Руссо не виступав проти приватної власності взагалі. Власність є умовою реалізації свободи індивіда, тому в якості цивільного права власність в деяких відносинах важливіша, ніж свобода. Але таке завдання може виконати тільки власність, розміри якої життєво необхідні людині-трудівнику. Тоді власність перестає бути злом, вона стає регульованою і контрольованою асоціацією вільних і рівних трудівників, невідчужуваним правом кожного і всіх громадян “держави розуму”.

    Остаточно індивід втратив свободу в результаті нового “обману”. Багаті хитрістю і таємними маніпуляціями схилили бідних до договору про утворення держави, яка із самого початку створювалася як орган охорони приватної власності і було порочним за природою своєю. Виникнення політичної влади означало затвердження відносин панування і поневолення. Таким чином, всі існуючі політичні режими - демократія, аристократія, монархія - аномальні. Вони залежать від розподілу земельної власності, від майнових відносин. Всі ці форми держави неминуче вироджувалися в тиранію.Виникнення деспотизму - слідство переважання в душі сучасної людини самолюбства, самокорисливого приватного інтересу; який штовхає його на егоїстичне свавілля.Альтернативою існуючому “аномальному” суспільному пристрою повинно стати, по Руссо, “Державу розуму”, засновану на “суспільному договорі” нового типа. Одним з центральних понять цього нового суспільного договору, є, по Руссо, “загальна воля”, що утілює суспільний інтерес всіх громадян держави, що, на думку Руссо, виключає самокорисливість і свавілля приватного інтересу.

  Поняття “суспільний договір” і “загальна воля” мають у Руссо і моральний аспект. Суспільний інтерес Руссо нерозривно пов'язував з поняттям громадянського обов'язку, усвідомленого кожним як свій власний інтерес, як моральний борг. Громадянин “розумної держави” - це той, хто подолав свій корисливий приватний інтерес, звільнився від нього, загартувавши свою волю для служіння всім і самому собі. Допоможе народу зробити це моральне оновлення, на думку Руссо, Законодавець. У Руссо - це міфологічний персонаж і не піддається причинно-історичному поясненню. Це одночасно і соціальний інженер, і соціальний терапевт, що виліковує всіх і кожного від переваги своїх приватних інтересів, це і вихователь вдач, але тільки не політичний диктатор, що підноситься над суспільством, подібно до монархічного деспота.В результаті суспільного договору створюється Республіка, або Політичний організм (як ціле, як “загальне Я”), який іменується Державою, коли він пасивний, і Сувереном, коли він активний. Суверенітет - це влада, що направляється загальною волею. Носієм суверенітету є народ, і народний суверенітет невідчужуваний. Право зрадити форму правління, суть політичної власті належить народу як верховному суверену. Руссо визнавав право народу і на насильницьке знищення відносин панування і підпорядкування. Будь-які правителі - лише уповноважені народу, спадкова єдиновладність - сама збочена форма правління. Зміна форми правління - компетенція народу як суверена, у будь-який момент правомочного відмовитися від будь-якого законодавчого рішення і прийняти нове. Загальна воля виявляється і виявляється в реальному політичному житті у вигляді прямої демократії, і перш за все в процесі голосування народу. Дійсна держава - це самопредставництво народу. Виконавча влада лише служитель народу-суверена і у жодному випадку не сміє з ним змішуватися. Це положення Руссо узгоджується з великою ідеєю просвітителів про розділення властей як необхідній умові демократичної держави.

    Перший, хто, обгородивши ділянку землі, придумав заявити: “Це моє!” і знайшов людей достатньо простодушних, щоб тому повірити, був справжнім засновником цивільного суспільства. Від скількох злочинів, війн, вбивств, нещасть і жахів уберіг би рід людський той, хто, висмикнувши коли або засипавши рів, крикнув би собі подібним: “Остережіться слухати цього обманщика; ви загинули, якщо забудете, що плоди землі - для всіх, а сама вона - нічия!” [Руссо Ж.-Ж. Трактати. - М.: Наука, 1969. С.72].Коли володіння, перехідні по спадку, зросли в числі і розмірах настільки, що покрили собою всю землю і стали всі стикатися один з одним, то одні володіння могли рости вже тільки за рахунок інших; і решта людей, що залишилися ні з чим, оскільки слабкість або безпечність перешкодили їм, у свою чергу, придбати земельні ділянки, стали бідняками, нічого не втративши; все змінилося навколо них, але самі вони не змінилися і виявилися вимушеними одержувати або викрадати кошти для існування з рук багатих; і звідси почали виникати, залежно від відмінностей в характерних особливостях тих і інших, панування і поневолення або насильство і грабежі [2;С.82].Людське суспільство, що народжується, прийшло в стан найстрашнішої війни: людський рід, що загрузнув в пороках і зневірився, не міг вже ні повернутися назад, ні відмовитися від злощасних придбань, ним зроблених; він тільки ганьбив себе, вживаючи в зло здібності, що роблять йому честь, і сам привів себе на край загибелі [6;С.83].Давайте об'єднаємося, щоб захистити від пригноблення слабких, стримати честолюбних і забезпечити кожному володіння тим, що йому належить. Словом, замість того, щоб обертати наші сили проти самих себе, давайте з'єднаємо їх в одну вищу силу - влада, яка правитиме нами згідно мудрим законам, влада, яка надаватиме заступництво і захист всім членам асоціації, відображатиме натиск загальних ворогів і підтримувати серед нас вічну згоду <…>. Всі кинулися прямо в окови, вірячи, що цим вони забезпечать собі свободу, бо, будучи достатньо розумними, щоб спіткати переваги політичного устрою, вони не були достатньо досвідченими, щоб передбачати пов'язані з цим небезпеки.Таким було і повинне було бути походження суспільства і законів, які наклали нові пута на слабкого і додали нові сили багатому, безповоротно знищили природну свободу, назавжди встановили закон власності і нерівності, перетворили спритну узурпацію на непорушне право і ради вигоди декількох честолюбців прирекли з тих пір весь людський рід на працю, рабство і убогість [9;С.84].Різні види Правлінь ведуть своє походження лише з більш менш значних відмінностей між окремими особами у момент первинного встановлення. Якщо одна людина виділялася серед всіх могутністю, доблестю, багатством або впливом, то його обирали магістратом, і Держава ставала монархічною. Якщо декілька чоловік, будучи приблизно рівні між собою, брали гору над іншими, то цих людей обирали магістратами, н виходила аристократія. Ті люди, чиї багатства або дарування не дуже відрізнялися і які менше за інших відійшли від природного стану, зберегли спільно в своїх руках вище управління і утворили демократію. Час показав, яка з цих форм була вигіднішою для людей. Одні як і раніше підкорялися тільки законам; інші незабаром стали покорятися панами. Громадяни хотіли зберегти свою свободу; піддані подумували лише про те, як би відняти свободу у своїх сусідів, оскільки вони не могли примиритися з тим, що інші насолоджуються благом, яким вони самі вже більше не користуються. Словом, на одній стороні опинилися багатства і завоювання, а на іншій - щастя і чеснота [13;С.91].Якщо ми прослідкуємо поступальний розвиток нерівності під час цих різноманітних переворотів, то виявимо, що встановлення Закону і права власності було тут першим ступенем, встановлення магістрату - другим, третім же і останнім було перетворення влади, заснованої на законах, у владу необмежену [12;С.92].Але оскільки взагалі багатство, знатність або ранг, могутність і особисті чесноти - це головні відмінності, на підставі яких судять про місце людини в суспільстві, то я міг би довести, що згода або боротьба між цими різними силами - це і є найвірніший показник того, добре або погано влаштовано державу [10;С.93].

    З крайньої нерівності положень і станів, з різноманітності дарувань і пристрастей, з мистецтв даремних, мистецтв шкідливих, із знань поверхневих і неглибоких з'явилися б сонми забобонів, рівно осоружних розуму, щастю і чесноті. Ми побачили б, як правителі ревно підтримують все те, що може ослабити людей, що об'єдналися, роз'єднуючий їх; все, що може додати суспільству видимість згоди і посіяти в ньому насіння справжнього розбрату, все, що може вселити різним станам недовір'я і взаємну ненависть, протиставляючи їх права і їх інтереси, і, отже, підсилити владу, всіх їх стримуючу.І серед всього цього розбрату і переворотів поступово піднімає свою огидну голову деспотизм; пожираючи все, що побачить він хорошого і здорової у всіх частинах Держави, врешті-решт він почне зневажати і закони і народ і затвердиться на розвалинах Республіки [4;С.95].Таким чином, за Руссо, закономірним слідством розвитку нерівності в суспільстві є встановлення диктаторських форм політичного правління. Проте в появі тиранії винен і народ, що кінець кінцем впадає в свого роду колективний “самообман”, оскільки і найспритнішому політику не вдасться поневолити людей, які не бажають нічого іншого, як бути вільними. Виникнення деспотизму - слідство політичної пасивності мас, самокорисливості і владолюбства правителів. Руссо проголосив право народу на насильницьке скидання тиранічного режиму. У трактаті “Про суспільний договір, або принципи політичного права” Руссо обгрунтував свою концепцію політичного і суспільного устрою.Знайти таку форму асоціації, яка захищає і захищає всією загальною силою особу і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожен, з'єднуючись зі всіма, підкоряється, проте, тільки самому собі і залишається таким же вільним, як і раніше. Таке основне завдання, яке вирішує Суспільний договір [5;С.160].

   Ці статті, якщо їх правильно розуміти, зводяться до одніє-єдиної, а саме: повне відчуження кожного з членів асоціації зі всіма його правами на користь всієї общини; бо, по-перше, якщо кожен віддає себе цілком, то створюються умови, рівні для всіх; а раз умови рівні для всіх, то ніхто не зацікавлений в тому, щоб зробити їх обтяжливими для інших. Далі, оскільки відчуження здійснюється без яких-небудь вилучень, те єднання так повно, наскільки тільки можливо, і жодному з членів асоціації нічого більше вимагати, бо якби у приватних осіб залишалися які-небудь права, то, оскільки тепер не було б такого старшого над всіма, який мав би право вирішувати суперечки між ними і всім народом, який, будучи суддею самому собі у деякому

відношенні, почав би незабаром домагатися на те, щоб стати таким в усіх відношеннях, - природний стан продовжував би існувати і асоціація неминуче стала б тиранічною або даремною.Нарешті, кожен підпорядковувавши себе всім, не підпорядковує себе нікому окремо, і оскільки немає жодного члена асоціації, відносно якого інші не набували б тих же прав, які вони поступилися йому по відношенню до себе, то кожен набуває еквівалента того, що втрачає, і одержує більше сили для збереження того, що має.Отже, якщо ми усунемо з суспільної угоди те, що не складає його суть, то ми знайдемо, що воно зводиться до наступних положень: кожний з нас передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особу і все свої сили, і в результаті для нас всіх разом кожен член перетворюється на нероздільну частину цілого [15;С.161].

2. Це ціле одержує в результаті такого акту свою єдність, своє загальне Я, своє життя і волю. Ця особа юридична, така, що утворюється, отже, в результаті об'єднання всіх інших, колись іменувалася Цивільною общиною, нині ж іменується Республікою, або Політичним організмом: його члени називають цей Політичний організм Державою, коли він пасивний,, Сувереном, коли він активний, Державою - при зіставленні його з йому подібними. Що до членів асоціації, то вони в сукупності одержують ім'я народу, а окремо називаються громадянами, як що беруть участь у верховній владі, і підданими, як Держави, що підкоряються законам [18;С.161-162].Як тільки маса людей об'єднується таким шляхом в одне ціле, вже неможливо заподіяти шкоду жодному з його членів, не зачіпаючи ціле, і тим більше не можна заподіяти шкоду цілому так, щоб члени його цього не відчули [19;С.163].Отже, щоб суспільна угода не стала порожньою формальністю, воно мовчазно включає таке зобов'язання, яке одне тільки може дати силу іншим зобов'язанням: якщо хтось відмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього примушений всім Організмом, а це означає не що інше, як те, що його силою примусять бути вільним. Бо така умова, яка, підпорядковувавши кожного громадянина вітчизні, одночасно тим самим захищає його від всякої особистої залежності: умова ця складає секрет і рухову силу політичної машини, і воно одне тільки робить законним зобов'язання в цивільному суспільстві, які без цього були б безглуздими, тиранічними і відкривали б шлях жахливим зловживанням [19;С.164].За Суспільним договором людина втрачає свою природну свободу і необмежене право на те, що його спокушає і чим він може заволодіти; набуває ж він свободи цивільної і права власності на все те, чим володіє. Щоб не помилитися у визначенні цього відшкодування, треба точно розрізняти природну свободу, межами якої є лише фізична сила індивіда, і свободу цивільну, яка обмежена загальною волею, а також розрізняти володіння, що представляє лише результат застосування сили або право того, хто прийшов першим, і власність, яка може грунтуватися лише на законному документі [16;С.164-165].Кожен член общини підпорядковує себе їй в той момент, коли вона утворюється, таким, який він є в цей час, підпорядковує їй самого себе і все свої сили, складовою частиною яких є і майно, що належить йому. Це не означає, що унаслідок такого акту володіння, переходячи з рук в руки, змінює свою природу і стає власністю в руках суверена. Але оскільки сили Цивільної общини незрівнянно більші, ніж сили окремої людини, то і її володіння фактично міцніше і незаперечно, хоч і не стає більш законним, принаймні в очах чужоземців. Бо Держава є відносно своїх членів господарем всього їх майна через Суспільний договір, який в Державі служить основою всіх прав; але для інших Держав Держава є такою по праву першої заїмки, що перейшов до нього від окремих осіб [11;С.165].Яким би шляхом не відбувалося це придбання, право, яке кожну приватну особу має на свою власну землю, завжди підпорядковано тому праву, яке община має на всі землі, без чого не було б міцності в суспільних зв'язках, ні дійсної сили в здійсненні суверенітету [8;С.167].Суверенітет, який є тільки здійснення загальної волі, не може ніколи відчужуватися, що і суверен, який є не що інше, як колективна істота, може бути представляємо тільки самим собою. Передаватися може влада, але ніяк не воля.Через ту ж причину, по якій суверенітет невідчужуваний, він неподільний, бо воля або є загальною, або нею не є; вона являє собою волю народу як цілого або тільки однієї його частини. У першому випадку ця проголошена воля є акт суверенітету і створює закон. У другому випадку - це лише приватна воля або акт магістрату; це, найбільше, - декрет.