Тоталітарні та авторитарні політичні режими

Ідеологізація всього громадського життя, прагнення підкорити за допомогою  планування єдино вірному навчанню всі економічні і соціальні процеси – найважливіша риса тоталітарного суспільства. Різним формам тоталітарної ідеології властиві деякі загальні властивості. Перш за все це есхатологічна і телеологічна орієнтація в поглядах на розвиток. Тоталітарна ідеологія запозичає хіліастичні ідеї про щасливе завершення історії, досягненні кінцевого змісту існування людини, яким може виступати комунізм, 1000-літній Рейх і т.п. Приваблива утопія, що малює блискаючий образ майбутнього ідеального устрою, використовується для виправдання величезних повсякденних жертв народу.

Телеологія тоталітарної ідеології виявляється в розгляді історії як закономірного руху до визначеної мети, а також у ціннісному пріоритеті мети над засобами її досягнення відповідно до принципу "ціль виправдує засоби".[3, с. 211]. Такий підхід до співвідношення мети і засобів ненауковий й антигуманний, тому що реальний зміст цілей виражається в конкретних результатах, одержуваних за допомогою визначених засобів. "Організація більш справедливого і милостивого суспільства, – відзначав Н.Бердяєв, – не є мета, є лише засіб для гідного людського існування. Метою людства залишаються вищі цінності, але які припускають і гуманізацію засобів . Ціль має сенс лише в тому випадку, якщо неї почати здійснювати зараз же, отут" .

Для тоталітаризму характерна монополія влади на інформацію, повний контроль за ЗМІ, крайня нетерпимість до всякого інакомислення, розгляд ідейних опонентів як політичних супротивників. Цей лад усуває суспільна думка, заміняючи його офіційними політичними оцінками. Заперечуються загальнолюдські основи моралі, а сама вона підкоряється політичної доцільності і власне кажучи руйнується. Всіляко придушуються індивідуальність, оригінальність у думках, одязі, поведінці і т.п. Культивуються стадні почуття: прагнення не виділятися, бути як усі, зрівняльність, а також низинні інстинкти: класова чи національна ненависть, заздрість, підозрілість, виказування і т.п. У свідомості людей посилено створюється образ ворога, з яким не може бути примирення. Усіляко підтримуються бойові настрої, атмосфера таємності, надзвичайного стану, що не допускає розслаблення, утрати пильності. Усе це служить виправданню командних методів керування і репресій.

Одним з альтернативних тоталітаризму типів політичної системи виступає авторитаризм. По своїх характерних рисах він  займає якби проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. З тоталітаризмом його ріднить, насамперед диктаторський, не обмежений законами характер влади, з демократією – наявність автономних, не регульованих державою суспільних сфер, особливо економіки і приватного життя, збереження елементів цивільного суспільства. У цілому ж авторитарній політичній системі властиві наступні риси.

1. Носієм влади виступає  одна людина чи група обличчя.  Це можуть бути тиран, монарх, військова хунта і т.д. Маса  ж населення відчужується від влади.

2. Необмеженість влади,  її не підконтрольність громадянам. При цьому влада може правити  за допомогою законів, але їх  вона приймає по своєму розсуду.

3. Опора (потенційна  чи актуальна) на силу. Авторитарний  режим може і не прибігати  до масових репресій і навіть користатися популярністю серед широких шарів населення. Однак він володіє достатньої силою, щоб у разі потреби примусити населення до покори, і звичайно не ховає цього.

4. Монополізація влади  і політики, недопущення політичної  опозиції, незалежної легальної політичної діяльності. Правда, властиве авторитаризму визначена політико-інституціональна одноманітність – не завжди результат законодавчої заборони і протидії з боку влади. Нерідко воно порозумівається неготовністю суспільства до створення політичних організацій, відсутністю в населення таких потреб. При авторитаризмі можливе існування обмеженого числа партій, профсоюзів. І деяких інших організацій, але лише за умови їхньої підконтрольності владі.

5. Відмовлення від  тотального контролю над суспільством, чи невтручання обмежене утручання у неполітичні сфери, і насамперед у економіку. Влада займається в першу чергу питаннями забезпечення особистої безпеки, суспільного порядку, оборони і зовнішньої політики, хоча вона може впливати і на стратегію економічного розвитку, проводить досить активну соціальну політику, не руйнуючи при цьому механізми ринкового саморегулювання.

6. Рекрутування політичної  еліти шляхом кооптації, призначення  зверху, а не конкурентної електоральної  боротьби.

З огляду на ці ознаки авторитаризму, його можна визначити як необмежену владу однієї людини чи групи осіб, що не допускає політичну опозицію, але зберігає автономію особистості і суспільства в неполітичних сферах. При авторитарній політичній системі заборонені лише визначені, головним чином політичні, форми діяльності, в іншому ж громадяни звичайно вільні, хоча вони не мають яких-небудь інституціональних гарантій (крім запевнянь влади) своєї автономії і безпеки. У принципі авторитарна влада може дозволити собі будь-які дії стосовно громадян.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3) У сучасній науці, влада означає здатність однієї людини нав'язувати свою волю іншим, а державна влада відповідно - здатність держави нав'язувати свою волю своїм підданим. [10].

Наприклад, з недавніх часів до демократичних держав були віднесені Сполучені Штати Америки. Однак сьогодні останні виступають на міжнародній арені в ролі своєрідного світового жандарма (як колись Російська імперія виступала в ролі «жандарма Європи»): вторгнення в Панаму; бомбардування Лівії; участь у бомбардуваннях Іраку і Югославії. У США донедавна також відмічалися прояви державного свавілля: маккартизм і сегрегація у 50-х, арешт активістів антивоєнного руху, що виступали проти неоголошеної війни у В'єтнамі в 60-х. Для усунення цих негативних явищ у деяких випадках було потрібне спеціальне рішення Верховного Суду США.

Найважливішим моментом для розуміння  специфіки соціально-економічного і політико-правового виміру боротьби авторитарних і демократичних тенденцій  є взаємодія держави, суспільства й окремої людини. У деяких країнах Азії держава довела здатність охоплювати своїми структурами суспільство і «витягувати» з нього ресурси. Однак у більшості випадків суспільство виявлялося не спроможним змінити відносини і поведінку людей. Коли ж це усе-таки вдавалося, то досягалося воно за рахунок неймовірного насильства і ліквідації «громадянського суспільства», про що свідчить досвід КНР під час правління Мао Цзе Дуна, КНДР – у період лідерства Кім Ір Сена або ДРВ, очолюваної Хо Ши Міном. [8].

Слабкість державних інститутів у  багатьох країнах Азії полягає в  тому, що, на відміну від Заходу, вони не спираються на міцний фундамент  консолідованого громадянського суспільства. Це призводить до того, що держава змушена  сама порушувати законність і правопорядок, щоб зламати опір різних суспільно-політичних сил, що протистоять перетворенням у суспільстві і державі. У боротьбі з ними державна влада вдається до таких методів примусу, що в принципі здавалися не характерними для даної держави – до незаконних арештів, катувань, організації «зникнень» і т.д., тобто до тих методів державної свавілля, про які вже згадувалось. І саме тут особливу роль відіграє армія, про яку вже згадувалось.

Особливу роль відігравала армія  і в країнах Латинської Америки, які по суті були створені і відвойовані у Іспанії військовими Симоном Боліваром і Хосе Сен-Мартіном. Тому немає нічого унікального в тому, що в країнах Латинської Америки при владі довго знаходився той, хто спирався на збройні сили. Так, наприклад, у Чилі президент С.Альєнде не мав цієї опори. Під тиском призначивши генерала А.Піночета Угарте головнокомандувачем збройними силами, він не зміг утриматися при владі. 57-літній генерал здійснив путч як масштабну армійську операцію з танками, артилерією і літаками. Президентський палац La Moneda був узятий штурмом, а само

На відміну від країн Азії у деяких латиноамериканських державах ще до встановлення авторитарних режимів  склалися певні інститути громадянського суспільства. Принцип поділу влади  між ним та державою обумовив необхідність диференціації права на публічне і приватне.

Як відомо, вперше таку диференціацію  права було науково обгрунтовано в рамках романо-германської правової сім'ї, до якої належать і ті країни Латинської Америки, що мали авторитарні режими.

Особливий інтерес викликає аналіз такої залежності в країнах, що домоглися  значного прогресу в економіці. Це насамперед країни Азії і Латинської Америки. Серед  них є як держави, що пройшли через  тривалий період модернізуючого авторитаризму, так і країни з т.зв. «квазідемократичними» режимами. Уже сама ця різнорідність показує, що між ступенем раціональності економічної політики і формою державного режиму не існує жорсткої залежності. [10, с. 98].

Існує багато типів авторитарних режимів. В основному вони розповсюджені у тих країнах Азії, Африки, Латинської Америки, які розвиваються. Розрізняють традиційні авторитарні режими олігархічного типу і демоністичний авторитаризм нової олігархії. У першому випадку влада концентрується в руках декількох найбагатших сімей, які контролюють економічне і політичне життя країни. Зміна лідерів, як правило, проходить у результаті перевороту, закулісної боротьби та маніпуляцій з виборами. Подібні режими характерні, насамперед, для Латинської Америки, де пануюча олігархія тісно пов’язана з католицькою церковною верхівкою.

Існують змішані та проміжні режими, які В. Хорос та М. Чешков називають  “демократичним авторитаризмом” чи “авторитарною демократією”. Насамперед мова йде про так званий авторитаризм розвитку у країнах Азії, Африки, Латинської Америки. Політична модернізація, спрямована на професіоналізацію, демократизацію, розподіл влади тощо, відбувається дуже повільно і з великими труднощами[8, с. 144].

Громико А. Жорсткі авторитарні  режими (військові або преторіанські  режими (для Латинської Америки характерна форма кауділізму); військово-поліцейські диктатури; військові хунти); авторитарно-демократичні режими або режими демократичного цезаризму (плебісцитної демократії). Приклад – формування П’ятої Республіки у Франції; демократично-авторитарні (м'які, оксамитні) режими[9, с. 204].

 Сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси перехідного режиму - займати проміжне становище між демократією і тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть сформуватися політичні інтереси. При переході від тоталітаризму до демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна економічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки, реформи власності і формування на цій основі нових соціальних верств.

Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших формах. В історичному  минулому він виступав у формі древніх тиранії, деспотій, абсолютних монархій і у формі різних аристократичних режимів.

 Необхідність є зупинитися на типології сучасних форм авторитаризму. Залежно від того, на які соціальні групи і інститути спирається влада, можна виділити такі форми авторитарного режиму:

Військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства  і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою  силою, яка володіє ресурсами  для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими - досить часте явище в Африці, латинській Америці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (військова диктатура генерала А.Піночета в Чилі).

Теократичний - з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. намітилась тенденція  до лібералізації режиму.

Олігархічний - влада  належить певним корпоративним кланам.

Вождистський (режим особистої влади), що опирається на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати підтримку народу. Основою для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї незалежності або "модернізаційного прориву" (швидкого вирішення проблем економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо власної влади.

Поєднуючи в собі елементи різних змішаних режимів. Так, режим, встановлений С.Хусейном в Іраці, володів властивостями військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим особистої влади А.Піночета.

Як видно, форми сучасного  авторитаризму демонструють строкату картину. Поряд з вищевказаними виділяють однопартійні і багатопартійні, президентські і парламентські, традиційні і мобілізаційні форми авторитаризму. Зрештою авторитарний режим може виступати у формі реакційної диктатури або бути більш ліберальним. Останні форми авторитаризму є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних тенденцій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Висновок

 

Недемократичні режими виражені різними формами тоталітаризму  і авторитаризму. У перекладі з пізньолатинської "тоталітарний" означає "як такий, що відноситься до цілого". У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.Соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні та люмпенізовані групи і соціальні прошарки, які виникають в нових економічних умовах і які найбільш сприятливі до пропаганди тоталітарних ідей.

Отже, аналізуючи основні  риси і різновиди авторитаризму, можна дійти висновку, що, з одного боку, в своєму розвитку він може трансформуватись у жорстку диктатуру і навіть у тоталітарний режим, а з іншого боку, за режиму авторитаризму можуть бути започатковані основи громадянського суспільства, демократії. Для переходу до демократії потрібен ряд інших умов, таких як: наявність відповідної політичної культури, історичних традицій, соціального середовища тощо.

Сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси перехідного режиму - займати проміжне становище між демократією і тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть сформуватися політичні інтереси. При переході від тоталітаризму до демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна економічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки, реформи власності і формування на цій основі нових соціальних верств.