Українська політична думка XIX - початку XX ст

Таким чином, суспільно-політичним ідеалом С. Подолинського був громадівський соціалізм — суспільство, в якому народ сам управлятиме й керуватиме всіма економічними, політичними та культурними процесами.

Іван Франко Видатний український поет, письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч Іван Франко (1856—1916) був одним із організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її друкованих органів, видавав журнал «Житіє і слово». За політичну діяльність переслідувався австрійською владою. Є автором близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць. Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму. Світогляд поета формувався в умовах загострення боротьби трудящого селянства й робітництва Західної України проти соціального гніту.

Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов'язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства. Всі експлуататорські держави були і є відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові й панує над ним. Буржуазна держава також не є винятком. Характерними її рисами є наявність міцної армії як опори існуючого політичного ладу, бюрократичного апарату, посилення виконавчої влади і зниження ролі представницьких органів. У такій державі відбувається концентрація багатства в руках нечисленної пануючої верхівки, тоді як мільйони трудівників не можуть задовольнити свої елементарні життєві потреби. Конституційність, парламентаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент насправді представляє інтереси заможних верств суспільства, а буржуазне право захищає ці інтереси і робить трудящих фактично безправними. Слід розрізняти формальну і реальну рівність, бо юридична рівність, що не спирається на економічну та освітню рівність, залишається на папері, а в повсякденному житті вона для нижчих верств нездійсненна.

Велику увагу І. Франко приділяв національному питанню. Він закликав інтелігенцію сприяти формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки. І.Франко виступав за політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності соціальне звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації. І. Франко обстоював ідею федерації політичне рівноправних народів з демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному самоврядному територіальному об'єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. На федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі.

Відстоюючи федералізм, І. Франко водночас виступав як проти космополітизму М. Драгоманова, так і проти інтернаціоналізму марксизму. У працях останніх років він різко критикував тих діячів, для яких загальноєвропейські ідеали соціальної рівності заслонили ідеал національної самостійності, та тих, хто за гаслами інтернаціоналізму приховує нелюбов до власного народу.

3.Основні напрями української політичної думки першої третини XX ст.

   Перша половина, передусім перші десятиріччя XX ст., були надзвичайно плідними в розвитку політичної думки в Україні. У цей період остаточно сформувалися й чітко визначилися різні її напрями, головними з яких є соціалізм, консерватизм і націоналізм. 
    Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. — Михайло Грушевський і Володимир Винниченко. 
    Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934) — історик, громадський і політичний діяч, патріот свого народу — походив із давньої, відомої ще з XVIII століття, але бідної родини Грушів (пізніше Грушевських), що мешкала в Чигиринському повіті на Київщині. Його батько здобув вищу духовну освіту, але не прийняв висвячення, тому працював учителем греко-католицької гімназії в Холмі. Тут 17 вересня 1866 р. і народився Михайло.

М. Грушевський навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету (1886—1890), після закінчення якого був рекомендований для роботи на кафедру загальної історії Львівського університету, де читав курс історії України. У цей час зблизився з І. Франком. З 1908 р. діяльність М. Грушевського переноситься до Києва. Перша світова війна застає його в Карпатах. У середині листопада 1914 р. дістався Києва, але зазнав арешту, відбував заслання в Симбірську, Казані, а потім у Москві. Заслання перервала Лютнева революція.

Обраного заочно головою Української Центральної Ради М. Грушевського було викликано телеграмою до Києва, куди він прибув 13 березня 1917 р. Водночас із виконанням обов'язків голови Центральної Ради, вплив М. Грушевського на яку був цілковитим, він пише низку статей і брошур про поточні політичні питання, зокрема: «Хто такі українці іі чого вони хочуть?», «Звідки пішло українство?», «Якої ми хочемо автономії і федерації?», «Українська Центральна Рада та її універсали».

Михайло Грушевський досить детально окреслив головні риси того ладу, до якого мають прагнути українці. Голова Української Центральної Ради М. Грушевський, як і більшість українських соціалістів, дивився на Україну як на країну насамперед селянську. Для нього поняття «українство» і «селянство» були майже синонімами. Він вважав, що в Україні інша база соціальної революції, ніж у Росії чи на Заході. А отже, соціальна й політична роль селянства буде визначальною в Україні дуже довго, а може, й завжди.

М. Грушевський вважав, що треба все робити для розвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати стосунків ґвалтівною українізацією, але й не поступатися принципом української державності та статусом української мови як мови державної.

Характеризуючи модель майбутнього суспільно-політичного устрою, вчений виходив із конституційних постулатів М. Драгоманова й Кирило-Мефодіївців, але значно збагатив їх із урахуванням нових досягнень вітчизняної, російської та світової культури. Головними конституційними ідеями вченого є: децентралізація держави, широка національна чи територіальна автономія. (Як стверджував Грушевський, ідею поліційно-бюрократичного устрою треба відкинути й будувати правління на широких основах самоврядування, залишаючи міністерській адміністрації тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявитися в діяльності органів самоврядування), парламентське правління; поділ влади не лише по горизонталі, а й по вертикалі; чітке визначення державного характеру національних окраїн, їхніх територій, прав і свобод людини та громадянина. 
Грушевський вважав, що в конфліктах народу із владою провина лежить на боці влади, бо інтереси трудового народу — це найвищий закон усякої громадської організації, й коли в державі трудовому народові недобре, це його право обрахуватися з нею.

Разом із тим М. Грушевський вважав себе переконаним федералістом, рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі й націоналізмі, але наголошував, що майбутня Українська держава має будуватися на основі домінантного українського національного елемента. Особливу увагу вчений приділяв територіальному поділу України. На його думку, наявний поділ на повіти й губернії непридатний для реалізації засад демократичного самоврядування. Оптимальним варіантом має бути утворення округів із населенням приблизно до 1 млн. чоловік, спроможних організувати «справу санітарну, шляхів, сільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну».

Жовтнева соціалістична революція та практика російського більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22 січня) 1918 року IV Універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підгримував ідею федералізму.

Після поразки Центральної Ради М. Грушевський на початку 1919 року емігрував за кордон. Жив у Празі, Берліні, Відні, Женеві. Багато друкувався. Видав книги із всесвітньої історії. В Україну повернувся у 1924 p., став академіком АН України і AH СРСР.

Його найважливіші праці: «Історія України-Руси» в 10 томах, 13 книгах, нарис «Історія українського народу». Загалом ученому належить майже 1800 публікацій. В «Історії України-Руси» М. Грушевський виклав своє бачення політичної історії України, яку виводив із Київської Русі через Галицько-Волинське князівство, далі — через Литовсько-Руську добу до періоду козацько-гетьманських часів і Переяславського договору з Росією. Саме українські племена, на думку вченого, започаткували Київську державу. Історія ж великоруська, за М. Грушевським, починається зі свого кореня — Володимиро-Московського князівства.

Помер М. Грушевський після нетривалої, але тяжкої хвороби 25 листопада 1934 р. в Кисловодську, де він перебував у санаторії. Похований на Байковому цвинтарі в Києві. 
Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951). Народився В. Винниченко 28 липня 1880 р. в місті Єлисаветграді Херсонської губернії в бідняцькій селянській родині. Після закінчення народної школи й гімназії В. Винниченко в 1901 р. вступає на юридичний факультет Київського університету. Веде активну політичну роботу (його декілька разів заарештовують), неодноразово виїжджає за кордон: до Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Винниченко так визначає свої погляди: «...зараховую себе до групи соціалістичної і притому тієї, яка організована на основі марксизму».

 Коли М. Грушевський став Головою Центральної Ради, то В. Винниченко очолив її виконавчий орган (по суті перший український уряд) — Генеральний Секретаріат. У 1919 p., після поразки Центральної Ради, виїжджає за кордон, у 1920 р. на короткий час повертається в Україну, цього ж року емігрує до Австрії, як виявилося, вже назавжди. Певний час Винниченки живуть у Чехословаччині, проте невдовзі поселилися в околиці Берліна. У 1925 році переїхали до Парижа, а 1934 р. перебрались у містечко Мужен, де й зустріли свої останні дні.

У праці «Відродження нації» В. Винниченко дає політичну оцінку подіям 1918—1919 pp.: «Моя мета — перейти через усі етапи недавно-минулого, зв'язати їх, одкинути неважне і дати суспільний образ цих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії». На думку В. Винниченка, відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і що лівіший буде політичний режим України, то більше він сприятиме національному відродженню українського народу. Ще раніше в листі до Євгена Чикаленка в останні дні 1919 року пише з Відня: «Скоріше всього і легше всього може існувати така наша державність, яка відповідає основі нашої нації — селянству і робітничому класу — тобто селянсько-робітнича державність, іншими словами — більшовицька, радянська». У цих словах — ключ до розуміння Винниченка-політика.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у федерації Російської республіки й участі в ній України як рівного з іншими державного тіла. Він писав: «Певно не можемо відказати історично-культурного зв'язку, котрий по волі й не по волі за 300 літ перебування України у складі Російської держави вріс у наше життя — духовне і матеріальне... З другого боку... Україна не має таких сил, щоби відірватися від Росії і не впасти в обійми якоїсь сильної імперіалістичної держави».

Проте під впливом подій у добу національно-визвольних змагань відбувається еволюція поглядів В. Винниченка. Чуття належності панівної національності, пише він, створене віками злочинного соціального панівного устрою в Росії, в душі навіть робітника — великороса не може зникнути за один — два роки. А тому найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність у добровільному союзі з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.

Винниченко вважав, що українська державність в Україні існує. Її створив народ, уся українська нація в процесі великого перевороту життя в Росії. Так, вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією. Але суть її, Держави, і, вона живе, вона зберігає в собі сили, які невиразно тримають у собі ідею самостійності і в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її.

В. Винниченко стверджував, що головна політична істина, яку він пізнав протягом свого життя, що «наша правда, наша сила — на орієнтацію в нашому народі». 
Коли гітлерівська Німеччина окупувала Францію, Володимирові Винниченку запропонували очолити «український уряд». Але він відмовився, не бажаючи бути маріонеткою в руках гітлерівців, і поплатився за це кількома тижнями концентраційного табору.

По війні, аж до самої смерті, Винниченко намагався залишити Європу й переїхати до Америки. Винниченко мріяв, що в Америці він зможе втілити в життя свій «конкордизм», філософію щастя, що уявлялося йому як універсальне вчення — його належить проповідувати, а викладених у ньому правил — суворо дотримуватися.

На схилі життя Володимир Винниченко писав, що він нікому не зізнається, що колись був головою українського революційного уряду. «Причиною цього є сором за українську націю і за себе: ніхто тут не в спромозі розуміти, як можуть культурні члени української нації, хоча б в еміграції, пояснити той факт, що її «великий письменник і перший голова відродженої держави змушений жити так, як він живе». 
Найвпливовішим представником українського консерватизму й водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882—1931). В. Липинський народився в селі Загуренець Володимирського повіту на Волині. Його сім'я належала до земельної шляхти роду Мазовецьких. Закінчивши Першу Київську гімназію, служив у російському війську. Потім вступив до університету в Кракові, де вивчав агрономію, а пізніше — історію на філософському факультеті. Історію й соціологію продовжував вивчати в Женевському університеті. Під час Першої світової війни служив офіцером у російській армії. У 1918—1919 pp. був послом Гетьманського уряду та УHP у Відні. Від червня 1919 р. В. Липинський перебував в еміграції в Австрії.

В. Липинському належать численні історичні та політологічні праці, зокрема: «Шляхта на Україні», «З подій па Україні», «Україна на переломі». У класичному політологічному творі — «Листах до братів — хліборобів» — узагальнені досвід і філософія історії України-Руси протягом тисячолітнього періоду її існування, пропонуються логічна схема й теорія державності. 
В той час, коли всі політичні діячі були федералістами та соціалістами, В. Липинський виступив як самостійник і монархіст. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду модним на той час політичним ідеям. Двічі за життя В. Липинський змінював свої погляди: один раз у бік демократії (перед Першою світовою війною), вдруге — на користь конституційної монархії (наприкінці життя).