Українська політична думка XIX - початку XX ст

Політична концепція В. Липинського будується на аналізі державного досвіду гетьмансько-козацьких часів і високої етнічної культури хліборобської спільноти. Ідеал державності вбачається в спадкоємній монархії, очолюваній гетьманом. Витоки української державності Липинський виводив із діяльності Богдана Хмельницького. Суспільний устрій, за В. Липинським, мав бути такий: сильна влада зосереджується в руках однієї особи, яка очолювала б державну оборону й через кабінет міністрів — державну адміністрацію. Її влада обмежується двома законодавчими палатами: нижча — з'їзд Рад окремих земель, що представляє інтереси територій, вища — трудова Рада, державна представляє інтереси праці. 
   В. Липинський виступав за встановлення правової монархії в традиційній формі гетьманату. Такий державний устрій докорінно відрізняється і від московської централізації, яка спирається на нічим не обмежену владу монарха й терор, і від польської монархії, де король завжди був маріонеткою шляхти. 
  В. Липинський наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають, щоб ми, як зовсім окрема та суверенна Українська національна держава, утворили тісний мілітарний та економічний союз із Росією та Білоруссю і спільно з ними шукали собі союзників у Європі. 
   Одне з визначальних положень концепції В. Липинського полягає в тому, що державу можна будувати з ініціативи провідної верстви або аристократії. Це є ідентичне поняттю «еліта», яким дослідник не користувався. Саме ця верства здатна повести за собою пасивну більшість. Без теоретичного та практичного розв'язання цієї проблеми навіть найкращі орієнтації не допоможуть стати нацією і державою, стверджував Липинський. Провідники нації повинні мати матеріальну силу, більшу, ніж будь-яка інша група в нації. Оскільки ж «на багнети можна спертись, але на них не можна сидіти», то другою необхідною умовою успішної діяльності еліти є її моральний авторитет та законна підстава існування в очах своєї нації.

За В. Липинським, тільки власна держава, побудована українською нацією на своїй етнічній території, врятує її від економічного розпаду й кривавої анархії. Головна орієнтація В. Липипського: ніхто нам не збудує держави, коли собі самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути.

Ідея незалежної української державності була центральною не тільки в представників консервативного напряму української політичної думки. Значну увагу обґрунтуванню цієї ідеї приділяли також ідеологи націоналістичного напряму, найвідомішим представником якого є Дмитро Донцов (1883-1973).

Біографія Дмитра Донцова читається як цікавий роман. У 12 років він залишився без батьків. Завдяки дідові закінчив у Мелітополі реальне училище, вчився на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету. У столиці Російської імперії Донцов брав активну участь у житті української студентської громади, став членом УСДРП, у 1905 році — у самий розпал Першої революції — його заарештували й перевели в Лук'янівську в'язницю в Києві.

У 1908 році Донцов емігрував до Галичини, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Саме там почалася його еволюція — від марксизму до націоналізму: «Актуальним не заклик самостійності — адже мріяли колись наші українці про самостійну Україну в єднанні з Росією. Актуальний більш реальний, більш конкретний — скоріше здійсненний! — заклик відриву від Росії, розторгнення будь-якого з'єднання з нею — повний політичний сепаратизм». Від цієї тези Донцов не відійшов ані на крок протягом усього життя.

У 1917 році у Львові здобув ступінь доктора юриспруденції, у період гетьманату — виконував обов'язки голови Українського Телеграфного Агентства в Києві. Протягом 1919—1921 pp. — шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). З 1922 р. — у Львові займається літературною роботою. У 1939 р. емігрував за кордон, жив у Німеччині, Чехословаччині, Франції. У 1947 р. оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті.

Квінтесенцією теоретичних розробок Д. Донцова став його твір «Націоналізм» (1926 p.), де визначено головні вимоги інтегрального націоналізму (інтегральний націоналізм розглядає всі без винятку явища суспільного життя через призму національних інтересів): воля до життя, влади, експансії; романтизм і догматизм. Романтизм — це захоплення катастрофою, що принесе нове, а догматизм «з'явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху».

Якщо Україна хоче вийти зі стану провінції, — стверджує Д. Донцов, — то вона має витворити в собі, крім волі до влади, ту велику, всеобіймаючу ідею, ідею опанування духовного, економічного й політичного нації. Ініціативна меншість має підпорядкувати собі власний народ і змусити його до агресії проти інших. Узагальнювальний висновок: життя — це боротьба, у якій панує закон соціального дарвінізму, або виживання найпристосованіших. Це стосується й націй — сильніші нації мають перемогти слабших і накинути їм свій спосіб життя. Невіддільною частиною ідеології Д. Донцова було поняття «творчого насильства» (підкорення натовпу елітарній меншості), яке ця ініціативна меншість має застосувати до несвідомих. 
   Д. Донцов намагався ідеологічно обґрунтувати українську самостійницьку політику: внутрішню (виховання на засадах західної культури) й зовнішню (повна сепарація від Росії). Росіянам, доводив Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна за своєю культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишалася з Європою. Д. Донцов вважав, що політичний сепаратизм є можливим і відповідає українському народові та має спрямовуватися проти російської державності. Слід відірватися від Росії, позбутися будь-якої злуки з нею. Призначення України — бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він убачав зміст української національної ідеї.

Ідеї Дмитра Донцова мали величезний вплив на молодь у міжвоєнний період (надто у 30-і роки) та стали світоглядною основою для виникнення (в 1929 р.) і зростання впливу Організації Українських націоналістів (ОУН). До речі, її членом сам Донцов так ніколи й не був.

У праці «Заповіт борцям за визволення», написаній наприкінці життя (1949 p.), В. Винниченко висловив однозначно негативне ставлення до націоналізму Д. Донцова, оцінюючи його ідеологію як фашистську, ворожу українському народові, як особливий різновид тоталітаризму.

Отже, на початку XX ст. були спроби розв'язати проблеми національного відродження на ґрунті соціалістичних перетворень. Поряд із цим помітні й намагання розв'язати цю проблему за допомогою монархізму й націоналізму. 

Список використаної літератури

1. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки). К.: Либідь, 2002.
2. В.Г. Поставний. “Основы политологии”. Киев, 1992.
3. А. Бондар. “Основы политологии”. Киев, 1991
4. Ф.М. Кирилюк. Основи політології. Київ, 1995.
5. О.І. Семків. Політологія. Львів, видавництво “Світ”, 1994.
6. О.І. Семків. Політологія. Хрестоматія. Львів, 1996.
7. Ю.С. Шемитученко. Політичний енциклопедичний словник. Київ, 1997.