Формування спритності на уроках гімнастики у 7 класі

Здатність до збереження рівноваги

Слід розрізняти два механізми  збереження рівноваги. Перший проявляється тоді, коли збереження рівноваги є основним руховим завданням. У цьому випадку підтримування стійкої пози є результатом регуляторного механізму, що діє на основі постійних корекцій. Відновлення відбувається шляхом рефлекторного напруження м’язів-синергістів та адекватного розслаблення м’язів-антагоністів, а усунення суттєвих порушень – швидким рефлекторним переміщенням у бік стабільної площини опори. Другий механізм реалізується, якщо реакції пози входять до складу рухів зі складною координацією і будь-яка з цих реакцій має запобіжний, а не рефлекторний характер і є складовою частиною програми рухової дії. Під час реалізації як першого, так і другого механізму основна роль належить переробці аферентної інформації, що надходить від аналізаторів. При цьому основне значення має суглобово-м’язова пропріорецепція. Додаткова інформація надходить від зорового і вестибюлярного аналізаторів.

У процесі вирішення завдань  стійкого утримування складних рівноваг відбувається організація ступенів свободи до блоків, що управляються узгоджено. Тим самим реальна кількість параметрів, які необхідно коригувати і регулювати, стає у багато разів меншою, ніж кількість ступенів свободи, обумовлених рухливістю суглобів (Лапутін та ін., 2001).

Кожне відхилення тіла від оптимального положення повинне супроводжуватися зусиллям для його відновлення. При цьому часто виникає «гіпер-компенсація», коли проекція загального центру мас тіла за інерцією «проскакує» оптимальне положення. В цьому випадку виникають зворотно-коливальні рухи, які називаються балансуванням. Показники амплітуди і частоти коливань, часу фіксації положення тіла та їх співвідношення характеризують статодинамічну стійкість людини (Болобан, 1990, 2003). Наприклад, зі зростанням спортивної майстерності акробатів зменшується амплітуда коливань тіла та системи тіл, а частота корекцій і час збереження складних рівноваг збільшується.

Знання розглянутих вище факторів щодо збереження рівноваги  допомагає педагогу скласти оптимальну програму розвитку здатності людини зберігати рівновагу, яка б забезпечувала  добрі передумови для реалізації цієї фізичної якості в різноманітних  умовах побутової, виробничої і спортивної діяльності. Слід враховувати, що механізми регуляції пози при дії однотипових факторів не змінюються. Тому існує позитивне перенесення здатностей до підтримання стійкості в подібних умовах. Але це стосується вправ, які подібні за основними біомеханічними характеристиками. Якщо ці умови різні, наприклад гімнастичні вправи і боротьба у стійці, то взаємозв’язок практично відсутній.

Отже, для вдосконалення рівноваги слід ставити учнів в такі умови, при яких є ризик її втрати. Найдоступнішими у фізичному вихованні серед таких умов є зменшення площі опори та збільшення її висоти. Для цього А.А. Тер-Ованесян, І.А. Тер-Ованесян рекомендують виконувати такі завдання:

• рівновага на одній нозі з різноманітними положеннями і рухами руками, тулубом, вільною ногою;
• стійка на руках і голові з різноманітними положеннями і рухами ногами;
• різні повороти, нахили і колові рухи голови, стоячи на одній і двох ногах, з різноманітними положеннями і рухами руками, тулубом, вільною ногою;
• різноманітні обертання тулуба, стоячи на одній та двох ногах;
• різноманітні рухи, стоячи на обмеженій нерухомій і рухомій опорі (колода, трос тощо);
• виконання завдань на різке припинення рухової дії при збереженні пози за сигналом;
• різка зміна напрямку або характеру рухової дії за сигналом;
• виконання різноманітних рухових дій із заплющеними очима;
• варіювання зовнішніх умов виконання вправ на рівновагу (зміна приладів, місця чи умов проведення тощо);
• застосування обтяжень у вправах на рівновагу;
• виконання вправ на рівновагу у стані втоми.

Відчуття ритму

Підбираючи вправи і методи їх виконання основну увагу звертаємо  на формування раціональної послідовності  і взаємозв’язку різних елементів  рухів в усій різноманітності  їхніх динамічних і кінематичних параметрів. Увагу тих, хто займається, акцентуємо як на реальному переміщенні  окремих ланок тіла, так і на послідовності і величині зусиль, на чергуванні напруження одних м’язових груп з адекватним розслабленням  інших.

На початкових етапах формування відчуття ритму перевагу слід віддавати  застосуванню простих вправ, а складні  розділяти на окремі елементи. При  цьому увага тих, хто займається, спочатку концентрується на загальному відтворенні ритму вправи і комплексному сприйнятті, аналізі і корекції різних параметрів рухової діяльності (напрям і амплітуда рухів, послідовність і величина зусиль, швидкість і прискорення та ін.). У подальшому акцент зміщується на вибіркове вдосконалення окремих параметрів рухової дії, наприклад, по можливості, точне відтворення оптимальної траекторії руху або величини зусиль.

Ефективність формування відчуття ритму залежить від активності мобілізації психічних процесів. Корисним тут може бути ідеомоторне тренування. Воно дає можливість людині шляхом мисленнєвого відтворення звукових, зорових, тактильних і пропріорецептивних сприйняттів краще засвоїти раціональний ритм рухів за показниками напряму, амплітуди і швидкості руху, величини докладених зусиль та ін.

При цьому необхідно орієнтувати  учнів на точне мисленнєве відтворення  основних параметрів рухових дій, а  також на концентрацію уваги на визначальних ланках конкретної рухової дії та на їхній раціональній послідовності  і взаємозв’язку.

Удосконалюючи відчуття ритму в учнів, необхідно:

• звертати їх увагу не лише на раціональне переміщення різних частин тіла, але й на послідовність і величину зусиль; на чергування напруження і розслаблення м’язів;
• на початкових етапах удосконалення орієнтуватись на прості вправи, а складні розділяти на частини;
• вибірково удосконалювати окремі елементи ритму (напрямок, швидкість, точність і величину прикладених зусиль тощо);
• використовувати різноманітні світлові та звукові сигнали, що виконують роль ритмолідерів;
• активізувати психічні процеси учнів шляхом застосування ідеомоторного тренування. При цьому необхідно орієнтувати учнів на точне відтворення подумки основних характеристик рухових дій;
• удосконалювати вміння учнів орієнтуватись у просторі шляхом тренування довільної уваги, яка полягає у здатності виділити з усіх різноманітних подразників ті, що є значними для орієнтації в конкретній ситуації. Ефективними тут є: біг по рельєфній місцевості, з доланням різних перешкод; вправи з м’ячами; пробігання певної відстані або кидання м’ячів із заплющеними очима; стрибки з поворотами на вказану кількість градусів; пробігання (пропливання тощо) визначених дистанцій за заданий час тощо.

Здатність до орієнтування у просторі

Для вдосконалення здатності  до орієнтування у просторі важливе значення має тренування довільної уваги. Воно полягає у формуванні здатності виділити з різноманітних подразників саме ті, що мають значення для орієнтації в конкретній ситуації. При цьому слід розвивати як здатність утримувати в полі зору велику кількість значущих подразників (обсяг уваги), так і здатність швидко переводити увагу з одного подразника на інший, тобто змінювати обсяг уваги (рухливість уваги).

Якщо завданням є зосередження на основних подразниках, слід памʼятати, що існує два типи зосередження – напружений і розслаблений. Напружене зосередження пов’язане з концентрацією уваги при постійному психічному зусиллі. Воно може супроводжуватися порушенням дихання, напруженням мімічних м’язів. Такий тип уваги характерний для спортсменів низької кваліфікації або тих, хто спеціально не працює над його зосередженням. Розслаблений тип, навпаки, повʼязаний зі спокійною манерою поведінки, певним відчуженням від сторонніх подразників, природним і спокійним виразом обличчя, м’якою і стійкою увагою. Саме розслаблений тип зосередження уваги сприяє тому, що сигнали аналізаторів дуже легко досягають свідомості, швидше обробляються і реалізуються в ефективних рухових діях (Цзен, Пахомов, 1985).

Слід підкреслити, що обсяг  уваги, її рухливість і зосередженість можуть бути суттєво розширені як шляхом застосовування спеціальних  психологічних вправ, так і у  процесі виконання різноманітних  фізичних вправ.

Здатність до довільного розслаблення м’язів

Для розвитку здатності до довільного розслаблення м’язів застосовують спеціальні фізичні вправи і засоби вдосконалення психічної регуляції  ступеня їхньої напруженості.

Підвищенню ефективності виконання вправ для розвитку здатності до довільного розслаблення м’язів сприяють такі методичні прийоми:

• формування у тих, хто займається, установки на необхідність розслаблення м’язів і на швидкий перехід від напруження до розслаблення;
• максимальна різноманітність методики виконання вправ: широкий діапазон інтенсивності, різка зміна інтенсивності, застосування вправ різної тривалості та ін.;
• виконання вправ у різних функціональних станах (стійкий стан, компенсоване стомлення, явне стомлення, підвищене емоційне збудження та ін.) з установкою на розслаблення м’язів;
• систематичний контроль за розслабленням м’язів обличчя, що сприяє зниженню загальної напруженості скелетних м’язів.

Удосконаленню психічної  регуляції роботи м’язів сприяє навчання довільного напруження і розслаблення м’язів і м’язових груп в усьому діапазоні їхньої функціональної активності (від граничного напруження до повного  розслаблення) в положенні стоячи, сидячи або лежачи. Наприклад, сидячи в кріслі, напружити, а потім розслабити чотириголові м’язи стегон. При цьому слід у кожній наступній спробі збільшувати діапазон функціональної активності відповідних м’язів (ступінь напруження і розслаблення, швидкість переходу від напруження до розслаблення – від помірної до великої).

Систематичний руховий контроль за величиною докладених зусиль і  ступенем м’язової активності сприяє тому, що людина поступово запам’ятовує, які відчуття асоціюються в неї  з різним ступенем функціональної активності мʼязів, аж до їхнього повного розслаблення.

Для удосконалення здатності довільно розслабляти мʼязи використовують вправи:

• які вимагають поступового або швидкого переходу від напруження до розслаблення м’язів;
• в яких напруження одних м’язів супроводжується розслабленням інших (права рука напружена, ліва розслаблена);
• при виконанні яких необхідно підтримувати рухи за інерцією розслабленої частини тіла за рахунок руху інших частин (колові рухи розслабленими руками);
• що полягають у чергуванні короткочасних ізометричних напружень з наступним повним розслабленням;
• у процесі виконання яких активно розслаблюються м’язи, що не беруть участі в роботі (розслаблення рук під час бігу);
• циклічного характеру, які виконують за інерцією після досягнення граничної швидкості (біг, плавання, веслування тощо);
• ациклічного характеру, які вимагають великих зусиль. Після їх закінчення максимально і швидко розслабляють м’язи (кидок набивного м’яча) [6, с. 79-82].

Координованість рухів

Для удосконалення координованості рухів слід:

• широко використовувати загально-підготовчі, допоміжні, спеціально-підготовчі та основні вправи;
• навчати учнів великої кількості фізичних вправ на основі удосконалення інших фізичних якостей;
• поєднувати удосконалення цієї здатності з розвитком інших координаційних здібностей, оскільки вони тісно взаємозв’язані між собою;
• удосконалювати здатність до узгоджених рухів за умови відсутності втоми, коли учні можуть контролювати і регулювати свою рухову діяльність.

РОЗДІЛ 2

СУЧАСНІ ЗАСОБИ І  МЕТОДИ ФОРМУВАННЯ СПРИТНОСТІ У ШКОЛЯРІВ НА УРОКАХ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

1. Завдання і методичні особливості гімнастики

Варіативний модуль «Гімнастика» складається з таких розділів: зміст навчального матеріалу, державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів, орієнтовні навчальні нормативи та перелік обладнання.