Рухові якості

• зіставлення сил учнів з метою виявлення переможця. Перемозі підпорядкована вся діяльність відповідно до встановлених правил;

• змагальний метод дає можливість повністю розкрити функціональні та психічні можливості учнів і вивести їх на новий рівень підготовленості;

• стимулювання творчої активності самостійності, ініціативи тощо;

• обмежені можливості регулювати навантаження учнів. Змагальна діяльність сприяє вихованню і вчить максимально проявляти фізичні і психічні сили, в повній мірі реалізувати свій руховий потенціал.

Лише у процесі ігор та змагань учень може вийти на рівень граничних функціональних проявів і виконати таку роботу, яка під час тренувальних занять виявляється непосильною.

Дослідження (В.М.Платонов, М.И.Булатова) показують, що у звичайних умовах тренування коливання сили при повторних вимірюваннях, як правило, не перевищують 3-4%. Якщо ж повторні вимірювання виконуються в умовах змагань, або при відповідній мотивації, то приріст сили може становити 10-15%, а в окремих випадках — 20% і більше.

Змагальний метод — це школа загартування волі і характеру, виховання бійцівських якостей, мобілізаційної готовності, стійкості, вміння ефективно перемагати та гідно програвати, мужньо переносити невдачі [32].

Для забезпечення таких ефектів змагання та ігри можуть проводитись в ускладнених або полегшених умовах порівняно з тими, що характерні для офіційних змагань.

Ускладнення:

несприятливі погодні умови;

спортивні ігри на менших полях і майданчиках, при більшій кількості гравців, суперників;

проведення серій сутичок (боротьба) з невеликими паузами проти кількох суперників;

"незручні" суперники;

обтяження приладів (метання).

• Полегшення:

скорочення дистанції і зменшення тривалості роботи;

спрощення проірами у координаційних випадках;

використання легших приладів, нижчої сітки, меншої маси м'ячів;

гандикап.

Виховання дітей зі стійкою психікою, які відносно легко адаптуються до різних стресових ситуацій — завдання надзвичайної ваги в збереженні і зміцненні фізичного та духовного здоров'я підростаючого покоління.

Змагальна діяльність — це незамінна школа вдосконалення інтелектуальних здібностей дітей, їх уміння раціонально й оперативно вирішувати рухові завдання різного рівня складності як в індивідуальних, так і колективних діях, збагачення спеціальними знаннями, нагромадження рухового досвіду, перевірка технічної і фізичної підготовленості.

Змагальний метод можна реалізувати в двох варіантах. По-перше, в елементарній формі з метою стимулювання активності дітей при виконанні різних допоміжних завдань (прибирання приладів, шикування та ін.). По-друге, в самостійній формі організації занять, де провідною є сама змагальна діяльність. Фактично на кожному уроці будь-яке навчальне завдання, будь-яка вправа може стати предметом зіставлення колективних та індивідуальних рухових можливостей на якість виконання (вийшло — не вийшло; краще — гірше; за умовною шкалою оцінок); на результат (час, віддаль, вагу, точність, рахунок, бали).

Під час спеціальної перевірки Г.А.Васильков переконався в ефективності використання навіть заочних форм змагального методу.

При правильному використанні ігрового і змагального методів розкриваються широкі можливості для виховання в учнів почуття колективізму, бережливого ставлення до товаришів, ініціативи, наполегливості, витримки, свідомої дисципліни.

Проте, якщо педагог у процесі керування іграми і змаганнями буде допускати помилки, недооцінюючи негативних проявів у поведінці учнів, то їх вихованню буде нанесено непоправної шкоди.

Тому не можна не рахуватись і з позицією вчителів та методистів, які обмежують використання змагального методу через його негативні сторони. Противником змагального методу був і відомий педагог П.Ф.Лесгафт. Адже фактор суперництва та пов'язані з ним взаємостосунки можуть сприяти формуванню не тільки позитивних, але й негативних рис характеру: егоїзму, надмірного честолюбства, пихатості тощо. Коли ж дитина в умовах змагальної діяльності дуже часто програє, вона може зневіритися у своїх силах,

 

3.2.3 Засоби навчання рухових дій

 

Крім названих методів вирішення педагогічних завдань, практика і наука надбала різноманітні засоби навчання. До них, насамперед, належать технічні.

Технічні засоби навчання термінової інформації — це прилади і конструкції, які безпосередньо під час виконання вправ сигналізують про їх якість (правильне або неправильне виконання рухів). Сьогодні створені багаточисельні варіанти таких пристроїв. Вони поділяються на слухові, зорові, тактильні.

Високий ефект у навчанні вправ дають тренажери, які скеровують рухи учнів у потрібному напрямку і надають їм необхідну траєкторію.

Ряд дослідників і практиків стверджують, що ефективним засобом вирішення педагогічних завдань є музика. Її основне призначення — поліпшити емоційний стан учнів під час занять і змагань, створити уявлення про темп і ритм рухів, сприяти прискоренню відновлюючих процесів [32].

За характером впливу на організм учнів функціональну музику умовно поділяють на мобілізуючу, структурно-сюжетну, фонову і заспокійливу.

Мобілізуюча — знімає гальмування після одноманітної і напруженої розумової діяльності, підвищує емоційний і м'язовий тонус, готує організм до

фізичної діяльності. Як мобілізуючу, рекомендується використовувати бадьору, маршову музику.

Структурно-сюжетна — є своєрідною програмою, яка підказує ритм і характер фізичних вправ.

Фоновим називають такий музичний супровід, який не пов'язаний зі структурою вправ за своїм ритмом і звучанням, але сприяє м'язовій діяльності, організовуючи і дисциплінуючи учнів, підвищуючи їх працездатність.

Заспокійлива музика сприяє швидкому відновленню, переключенню на виконання вправ іншого характеру й інтенсивності.

Музичний супровід сприяє успішному навчанню дітей аналізувати і контролювати особисті дії, вносить різноманітність у заняття, підвищуючи інтерес до занять фізичними вправами.

 

 

 

 

Висновки

 

У процесі онтогенетичного розвитку руховий апарат дитини зазнає значних змін. В різні періоди онтогенезу він, як і весь організм, розвивається неоднаково. Період молодшого шкільного віку характеризується періодом росту рухового апарату, відбуваються морфологічні, фізіологічні і біохімічні зміни в усіх його частинах: кістковій, м'язовій, нервовій.

Передумовою засвоєння кожної вправи є знання учня про вправу, його руховий досвід та фізична і психічна готовність до навчальної діяльності. На цій базі можна оволодівати технікою будь-яких рухових дій. навчання у фізичному вихованні визначається як організований процес передачі і засвоєння системи спеціальних знань і рухових дій, спрямованих на фізичне і психічне удосконалення людини.

Формування рухових умінь і навичок має певні психологічні, функціональні і, як наслідок, дидактичні особливості. Відповідно до природних психофізіологічних процесів, які протікають в організмі, під впливом багаторазового повторення фізичних вправ, що вивчаються, будується педагогічний процес управління формуванням рухових умінь і навичок.

Формування умінь виконувати фізичні вправи, їх трансформація в навички, об'єднання навичок в уміння вищого порядку — це тривалий, складний процес, успіх якого залежить від багатьох чинників. Першим серед них є правильне педагогічне керівництво цим процесом, яке полягає у його чіткому структуруванні. У спеціальній літературі можна знайти інформацію яка свідчить, що різні джерела трактують структуру по-різному. Найбільше розбіжностей стосується кількості її етапів та їх змісту. Таку розбіжність, як показує аналіз, можна пояснити особливостями мислення авторів, контингентом учнів, для яких вона розробляється та специфікою виду рухової діяльності.

У шкільному фізичному вихованні, на нашу думку, структуру процесу навчання доцільно будувати у три етапи: розучування рухової дії, її засвоєння та закріплення.

 

 

 

 

Список літератури

 

1.                 Анохин П.К. Биология и нейрофизиология условного рефлекса. – М.: Медицина, 1986.

2.                 Аткинсон Р. Человеческая память и процесс обучения.— М._: Прогресс, 1980.

3.                 Ашмарин Б. А. Особенности обучения в физическом воспитании. — В кн.: Теория и методика физ. воспитания/Под ред. Б. А. Ашмарчна. М., 1979.

4.                 Белинович В. В. Обучение в физическом воспитании.—М.: ФиС, 1958.

5.                 Бернштейн Н. А. Физиология движений.— В кн. Физиология труда. М., 1934.

6.                 Боген М. М. Задачи обучения двигательным действиям. — Теория и практика физической культуры, 1981, № 3.

7.                 Боген М. М. Спортивная техника как предмет обучения.— Теория и практика физической культуры, 1981, № 7.

8.                 Вишнева Л. В. Цель деятельности и освоение двигательных действий. — Физическая культура в школе, 1979, № 9.

9.                 Вяткин Б. А. Темперамент и спортивная деятельность. — Физическая культура в школе, 1980, № 8.

10.            Гандельсман А. Б., Смирнов К. М., Физиологические основы спортивной тренировки. — М.: ФиС, 1970.

11.            Гордеева Н. Д., Зинченко В. П. Функциональная структура действия. — М.: Изд-во МГУ, 1982.

12.            Гранит Р. Основы регуляции двивжений.— М.: Мир, 1973.

13.            Грантынь К. X. Основы обучения физическим упражнениям. — В кн.: Теория физ. воспитания. М., 1953.

14.            Донской Д. Д. Спортивная техника.— М: ФиС, 1962 83.

15.            Занков Л. В. Наглядность и активизация учащихся в обучении.— М.: Учпедгиз, 1960.

16.            Запорожец А. В. Развитие произвольных движений. — М.: 1960.

17.            Коробов А. В. Общие указания по обучению. — В кн.: Школа легкой атлетики. М, 1962.

18.            Кочетов А. И. Принципы подхода к изучению личности школьника. — Физическая культура в школе, 1978, № 4.

19.            Крестовников. А. Н. Очерки по физиологии физических упражнений. — М.: ФиС, 1951.

20.            Мазниченко В. Д. Двигательные навыки в гимнастике.— М.: ФиС, 1959.

21.            Мазниченко В. Д. Обучение движениям (двигательным действиям).— В кн.: Теория и методика физ. воспитания, т. 1. М., 1976.

22.            Мазниченко В. Д. Двигательные навыки в спорте (Метод разработки для студентов спорт, фак.). — Малаховка, МОГИФК, 1981.

23.            Матвеев Л. П. Основы спортивной тренировки. — М.: ФиС, 1977.

24.            Никифоров В. Технология обучения. — Наука и техника, 1981, № 11.

25.            Основы регуляции движений./ Под ред Р.Гранита. – М.: Мир, 1976.

26.            Решетова 3. И. Роль ориентировочной деятельности в двигательном навыке. — Вопросы психологии, 1956, № 1.

27.            Риттер X. И, Принцип активности. — В кн.: Учение о тренировке. М., 1971.

28.            Риттер X. И. Принцип прочности. — В кн.: Учение о тренировке. М., 1971.

29.            Талызина Н. Ф. Управление процессом усвоения знаний.— М,: Изд-во МГУ, 1975.

30.            Физиология развития ребенка. / Под ред. Козлова В.И. и др. – М., 1983. – 385 с.

31.            Шиян Б.М. Методика фізичного виховання школярів (Практикум). – Львів: Світ, 1993. – 184 с.

32.            Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. В 2-х частинах: Навчальний посібник. – Тернопіль, 2001.

 

http://ua-referat.com